Оргкомітету
Всеукраїнського форуму
В. А. Ющенку,
П. М. Мовчану
Випробування, що випали на долю країни останніми роками, загострили питання організаційно-правового перелаштування національного інформаційного простору, який у попередні часи беззастережно був відданий на поталу комерційним та чужинським інтересам. “Перезавантаження” інформаційного простору потребує продуманих і системних кроків, що передбачили б і зміцнення суверенності держави в національному інформаційному полі, і гарантування вільного демократичного розвитку засобів масової комунікації — необхідного складника та інституції громадянського суспільства. Воєнна агресія з боку Росії — це найсерйозніший виклик для України в новітній історії. Йдеться не лише про те, якою буде держава, на кону питання самого існування нації. Одним із головних чинників нищення нашого суверенітету є масштабна, системна інформаційно-смислова війна, яку проводить агресор. Тимчасова окупація Криму та частини Донбасу — це наслідок маніпулятивної пропаганди кремлівського “зомбоящика”. Проте якщо за рік нація спромоглася сформувати кістяк нової української армії, яка нині гідно протистоїть агресору, то в інформаційній сфері задавнені існуючі проблеми лише поглибилися.
Учасники форуму констатують:
1. Пряма агресія Росії проти України, нехтування державою-агресором цивілізованих правових норм і міжнародних зобов’язань призвели до анексії частини української території та воєнного протистояння на сході України, до загострення міжнародних відносин, що зумовлює необхідність осмислення і оцінки ролі та місця ЗМК в умовах нових викликів. Гострота проблем українського національного інформаційного простру, невирішеність яких і надалі впливає на гарантування інформаційного суверенітету, забезпечення інформаційних свобод громадян України та суспільства загалом, загрожує національним, зокрема безпековим, інтересам України.
2. Рівень інформаційно-пропагандистського впливу російських чинників зумовлений станом українського національного інформаційного простору, елементи якого впродовж останніх років свідомо маргіналізували, що проявилося у цільовому витісненні української складової в телерадіомовленні, зменшенні накладів українських друкованих видань, гальмуванні модернізації інформаційної сфери та привнесенні в неї корупційних елементів, кінцевою метою чого, як бачиться, і було нищення зокрема національної телерадіоіндустрії, кіновиробництва та української видавничої справи.
3. Незабезпеченню національних інформаційних інтересів, порушенню прав українців на одержання правдивої й достовірної інформації сприяли вже хронічна відсутність проукраїнської державної політики в інформаційній сфері та фактично фахова неспроможність існуючих державних інституцій виробити й реалізовувати таку політику, адекватно реагувати на інформаційні загрози.
Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України, Міністерство інформації України, Держкомтелерадіо, Концерн РРТ, Укрпошта, Національна комісія у сфері регулювання зв’язку та інформатизації не мають єдиної узгодженої стратегії розвитку інформаційної галузі, плану консолідованих дій та спільного бачення засобів реагування на серйозні загрози й виклики. Склалася унікальна ситуація, коли в умовах війни кілька державних органів влади замість того, щоб активно, в межах визначених компетенцій, протидіяти агресору, фактично лише дублюють одна одну, розробляючи “перспективні” доктрини інформаційної політики, проводячи круглі столи, залучаючи до вироблення рішень і теоретичних рекомендацій часто комерційно вмотивовані організації та сумнівних зарубіжних експертів. Украй комерціалізований національний інформаційний простір за рік практично не змінився. Більше того, з’явилися і негативні тенденції. Саме так можна оцінювати заяву керівництва Укрпошти про те, що газети, мовляв, нині вичерпали свою соціальну місію. В такий спосіб було виправдано чергове підвищення цін на доставку періодичної преси, що фактично руйнує і так кволий український газетно-журнальний ринок. Замість того, аби стати могутнім інститутом противаги російській брехні, чинником соціальної стабільності, психологічної рівноваги, інструментом державотворення — український медіаресурс продовжує залишатися пасинком, перетворюючись часто на загрозу національній безпеці.
4. Воєнні виклики національному суверенітету не стали об’єднавчим чинником для українських ЗМК. Мас-медіа України, констатуємо, продовжують перебувати у полі кланових, часто ворожих до України, впливів. Неконсолідованість журналістського середовища сприяє розмежуванню і розбрату українського суспільства на догоду чужинським інтересам, що може мати серйозні наслідки не лише на інформаційному, а й на світоглядному рівні.
5. Під тиском заангажованого вузького кола “медіа-спільноти” та внаслідок сумнівних домовленостей Верховна Рада України ухвалила цього року Закон “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”, який, на наш погляд, обеззброює державу в умовах відкритої зовнішньої агресії Росії саме в інформаційній сфері, об’єктивно послабивши інформаційний суверенітет України:
— після руйнування іномовлення Національної радіокомпанії України — єдиної національної установи, що працювала в міжнародному інформаційному просторі, невідомо на базі чого і як, країна збирається формувати і здійснювати свою інформаційну політику в світі. Сьогоднішні мультимедійні проекти, з якими держава прагне вийти на міжнародну арену — це класична модель етнічного мовлення для українців зарубіжжя, а не іномовлення як державної інституції пропагандистського характеру;
— за правильними постулатами просування до європейського дому через впровадження суспільного мовлення “творці” нового масмедіа фактично нищать систему державного інформаційного забезпечення на особливий період — в умовах запровадження “воєнного стану”, техногенних аварій, природних катаклізмів;
— керуючись, імовірно, небезкорисливими мотивами концентрації усього державного інформаційного ресурсу, ідеологи суспільного мовлення вибудували вигідну для себе модель господарювання та управління у формі однієї юридичної особи. Це передбачає стягування до своєрідного “колгоспу” всіх державних національних та регіональних мовників, що абсолютно не відповідає європейським традиціям. Це — найгірша копія Держтелерадіо УРСР доперебудовних часів. Як наслідок припиняє своє існування як соціальний інститут, зокрема, Національна радіокомпанія України — безперечно, найпотужніший та найавторитетніший мовник в історії незалежної української держави, який за особливі заслуги перед українським народом має статус національного закладу. Відтак, на наш погляд, нищення НРКУ — це злочинно і антизаконно;
— під вивіскою суспільного мовлення як гаранта реалізації прав громадян на отримання універсальної інформації з урахуванням регіональних, релігійних, національно-етнічних особливостей вибудовується жорстка, централізована модель управління, що ліквідовує самобутніх регіональних мовників як самостійні, самодостатні інституції та ставить під сумнів саму ідею громадського мовлення. Український досвід побудови суспільного мовлення, всупереч європейським традиціям децентралізації влади, врахування історичної специфіки областей, повертає нас до залізобетонної “радянщини”. Зрозуміло, що така псевдопрогресивна практика організації телерадіомовлення не слугуватиме чинником розвитку регіонів і морально-психологічної стабільності всього українського суспільства.
6. Під фальшивим прикриттям гасла вільного доступу до інформації та облудною фразеологією про міфічну шкідливість пропаганди — в національному інформаційному просторі сформувалися, як домінуючі, небезпечні інформаційні символи. Вони утверджують у суспільній свідомості тотальний негативізм, апатію, страх та маргіналізують аудиторію, виводячи громадян за межі активних соціальних процесів. Інформаційні програми більшості загальнонаціональних телерадіоканалів будуються за класичними маніпулятивними моделями, які нав’язують стереотипи безперспективності соціального розвитку України. Під час так званої гібридної війни ми втрачаємо не лише тимчасово території держави, а й найголовніше — людей, зомбованих російськими теле- і радіоканалами, які впроваджують у свідомість усталені стереотипи чужинських світоглядних моделей поведінки.
Після відповідного косметичного перелицювання, заміни брендів, зміщення акцентів у риториці — в український інформаційний простір підступно щоденно вживляється “русскій мір”. Приватні телевізійні компанії, які свого часу безцеремонно присвоїли собі інформаційно-частотний ресурс, що належить українському народові, ведуть неприховану пропаганду радянсько-російських цінностей через художньо-мистецькі, пізнавальні, розважальні програми. Мережеві приватні радіостанції нахабно нав’язують вульгарні смаки країни-агресора. Телерадіокомпанії, що під час розгортання російської агресії торік вели пропаганду війни, безкарно працюють і нині.
7. В епоху цифрових технологій Україна демонструє зразки печерної технічної відсталості в системі масово-комунікаційних зв’язків. Ніхто досі так і не спромігся заглушити аналогових сигналів радіотелевізійних передавачів, що безперешкодно працюють на територіях так званих луганської і донецької республік та ведуть антиукраїнську пропаганду. Спроби ж проникнути на тимчасово окуповані території через низькочастотний хвильовий діапазон є принаймні школярством. У результаті так званого технічного переоснащення телевізійних передавачів і зменшення їхніх потужностей суттєво скоротилася зона покриття програмами національного телебачення, відсутній і зрозумілий план запровадження цифрового мовлення.
Замовчується питання про перехід національного радіомовлення на цифрові стандарти, пошуку альтернативи знищеному попередньою владою Броварського радіопередавального центру, що був одним із підмурків інформаційної безпеки нашої держави.
8. Привнесення в медійну сферу нефаховості, непродумана кланова кадрова політика державних управлінців в інформаційній сфері призводить до зниження рівня професійності українських медіа, конкурентності національного інформаційного продукту, власне, до деукраїнізації національного інформаційного простору, що загрожує національній безпеці. Зокрема у творців так званого суспільного мовлення зрозумілою домінантою є лише акціонерне товариство з майном, ресурсами та землею. Отже, це не соціальний, а комерційний проект представників певної політичної групи. Викликає занепокоєння та подив той факт, що до творення суспільного мовлення причетні колишні агітатори та пропагандисти кривавого режиму Януковича.
9. Неналежним залишається стан комунікаційних відносин і громадських інституцій, суспільства загалом, причинами чого є відсутність розуміння державними чиновниками важливості суспільного діалогу, пошуку спільних рішень для суспільного блага та забезпечення суспільних інтересів, побудові громадянського суспільства. Ігнорування важливості суспільної комунікації поглиблює розмежування в суспільстві, насамперед між владою та громадянами України;
У зв’язку із зазначеним форум вважає за необхідне:
1. Ствердити необхідність активної оборони національного інформаційного простору, гуртування професійного журналістського середовища для захисту національних інтересів і протидії інформаційній агресії у будь-якій формі, безумовного забезпечення інформаційних прав та свобод громадян і суспільства України, зокрема права на одержання повної, правдивої та об’єктивної інформації.
2. Виходячи з означених проблем та статті 17 Конституції України, яка говорить про те, що гарантування інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, звернути увагу Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки та оборони України на необхідність вжиття невідкладних заходів із захисту і забезпечення суверенності національного інформаційного простору, інформаційних прав і свобод українських громадян та суспільства загалом, які передбачали б:
— розробку національної комплексної програми гуманітарного розвитку, в якій інформаційній сфері відводилася б визначальна роль як засобу формування світоглядних позицій та збереження традиційних моральних імперативів і художньо-естетичних ідеалів. Ці завдання реалізовуються не лише шляхом державної фінансової підтримки, а й запровадженням жорстких регуляторних, ліцензійних норм, які стосуються власного національного медіа-продукту;
— гарантування конституційних прав громадян на отримання повної та об’єктивної інформації. В умовах своєрідних правил гри на ринку інформаційних послуг, які сформувалися в Україні за останні десятиліття в обкладинці демократичного законодавства, ми фактично втратили власне телерадіовиробництво. В національному ефірі практично відсутні програми та передачі для дітей, науково-пізнавального, культурологічного, освітнього характеру. У нас знищена національна телекіноіндустрія, у злощасних ротаціях загубилася українська пісня — духовний код нації;
— вироблення і реалізацію державної інформаційної політики, зорієнтованої на дієвий і радикальний захист національного інформаційного простору як чинника національної безпеки. У нас сьогодні абсолютизовані поняття свобода слова, вільний доступ до інформації, реальний ринок інформаційних послуг. Для країн із розвиненою, усталеною демократією така риторика, можливо, й правильна. Але для України, де вирішальна битва — це світоглядно-ідеологічні змагання, такі ліберальні підходи до формування пріоритетів національної політики наразі навряд чи прийнятні. Антиукраїнськи спрямований інформаційний продукт, вироблений переважно в Росії, що останніми роками вільно транслювався національними телерадіомережами, поширювався на газетно-журнальному ринку, мав приховане змістовно-смислове навантаження. Через відповідні маніпулятивні способи впливу на суспільну свідомість він руйнував основи української державності. Ідея “русского міра” на першому рівні спрацювала: анексія Криму, вторгнення на Донбас — це перемога насамперед кремлівських пропагандистів, що стала можливою і через відсутність в українському соціумі імунітету протидії агресії в умовах нахабної інформаційної війни;
— створення на основі державних інституцій підрозділів протидії зовнішній інформаційній експансії та агресії. Незабезпеченню національних інформаційних інтересів, порушенню прав українців на одержання правдивої й достовірної інформації прямо сприяли вже хронічна відсутність проукраїнської державної політики в інформаційній сфері. Українській владі варто докорінно змінити підходи до формування національної медіа-політики. Сьогодні треба реагувати не лише на виклики в умовах воєнної агресії та геббельсівсько-путінської пропаганди з боку Росії, а й запропонувати кардинально нові правила гри на ринку інформаційних послуг, з огляду на пріоритети інформаційної безпеки. Ідеться не лише про доктринально-інституційний рівень управління, а й про обов’язковість виробництва програмного продукту ціннісно-орієнтаційного характеру з відповідним українським акцентом;
— виходячи із зовнішніх загроз, призупинення процесу становлення суспільного мовлення до запровадження схеми роботи національного телерадіомовлення в особливий період та створення повноцінного українського іномовлення як модерної мультимедійної платформи із залученням інтелектуального та технічного потенціалу державних телерадіомовників, зокрема Національної радіокомпанії України;
— необхідність внесення кардинальних змін до Закону “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”, виходячи з практики міжнародного досвіду та керуючись суспільними, а не політико-комерційними інтересами, із гарантуванням професійних та соціальних прав журналістів. Це передбачає збереження Національної радіокомпанії України як окремої реорганізованої інституції в системі суспільного мовлення з особливим статусом національної установи, урахування традицій розвитку національного радіомовлення та телебачення, кінотелевиробництва, історичних особливостей регіонів, що своєю чергою вимагає скасування нормативних актів Кабінету Міністрів України щодо створення суспільного мовлення як таких, що не відповідають чинному законодавству та суперечать Конституції України;
— внесення змін до Закону України “Про телебачення та радіомовлення” в частині збільшення квоти національного аудіовізуального продукту або музичних творів українських авторів і виконавців в програмах телерадіоорганізацій та жорстке регулювання пропорційності даної норми протягом доби у загальному обсязі мовлення;
— законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу як національного набутку поруч з іншими національними стратегічними ресурсами — надрами, землею, водою, повітрям, що мінімалізує його агресивний грабунок та стане запорукою національної безпеки;
— залучення авторитетних, професійних і патріотичних кадрів до інформаційної сфери, віддалених і від олігархічних кланів, і від корпоративно-політичних груп;
— запровадження реального та змістовного діалогу між владою та інститутами громадянського суспільства. Якщо і надалі влада залишатиметься глухонімою, зокрема в питаннях формування суспільного мовлення, захисту інформаційного суверенітету, збереження національної ідентичності, орієнтуватиметься лише на визначену групу заангажованих медіа-експертів, а серйозні рішення ухвалюються на урядовому рівні фактично з голосу — усе закінчиться прогнозовано на користь певних політичних груп, а не в інтересах українського соціуму. Розвиток подій довкола інформаційного ландшафту України засвідчує безпорадність влади та неготовність громадянського суспільства до серйозного та конструктивного діалогу. Коли в умовах війни представники найвищого законодавчого органу держави вкладають в розуміння інформаційної політики лише проблеми свободи слова і жодним чином не торкаються питань контрпропаганди, створення на основі існуючих або нових державних інституцій механізмів протидії зовнішній інформаційній експансії та агресії — стає тривожно за майбутнє України. Якщо на кін поставлене історичне питання про існування держави, дискутувати про журналістські стандарти та оминати проблеми прямих інформаційних загроз, які трансформувалися у відкрите воєнне протистояння з надпотужним ворогом — це грати з ворогом у піддавки;
— модернізацію української інформаційно-видавничої сфери за рахунок реалізації державних програм її підтримки та впровадження національних, зокрема культурологічних, гуманітарних проектів;
— запобігання використанню засобів масової комунікації, інформаційно-комунікаційних технологій для цільового інформаційного маніпулювання громадянами та дифамації чи інформаційного тероризму;
3. Наголосити на необхідності консолідації журналістського середовища для забезпечення інформаційних прав і свобод громадян України і українського суспільства загалом, захисту інформаційного суверенітету України і фахової протидії агресії у будь-якій формі, недопущення порушень професійних принципів та стандартів.
В. І. НАБРУСКО,
секретар Національної спілки
журналістів України
