Чи дбають «патріоти» про гідне завтра державної мови?

Олеся КОВАЛЬЧУК,

заслужений учитель України,

член ради Волинської крайової “Просвіти”, лауреат Всеукраїнської премії ім. Бориса Грінченка

Нещодавнє відзначення Дня української писемності і мови — таке ж, як і завжди, притишине, у суто добровольчому ракурсі, — не єдиний поштовх до цього тривожного роздуму про сущу і прийдешню долю рідного слова. Однак розпочнемо саме з нього і відразу зауважимо, що йтиметься не про відкритий, а прихований опір мовній українізації державного простору або ж про неусвідомлений антипатріотизм.

Тут мушу дозволити маленьку ретроспекцію у 1965 рік. 50 років тому мене, студентку четвертого курсу Луцького педінституту імені Лесі Українки, відома брежнєвська хвиля арештів української інтелігенції закинула на допити в КДБ. Слідчі Д. П. Іващенка, В. Я. Мороза, братів Михайла і Богдана Горинів весь час зациклювалися на питанні: “Що привело молоду особу, якій радянська влада безкоштовно дає вищу освіту, на ганебну стежку “охвістя українського буржуазного націоналізму?”. Відповідаючи, що болить душа за майбутнє рідної мови, постійно чула у різних варіантах “заспокоєння”: “О, на наш вік цього “добра” ще вистачить! А далі його навряд чи кому захочеться”. Як страшно було чути такий прогноз тоді, а ще страшніше — відчувати його здійснення нині.

Бо чому й досі, уже й на 25-му році незалежності, не прийнято ставитися до головного в Україні мовного дня — 9 листопада — як до однієї зі знакових дат національного державотворення — врівень із днем Державного прапора чи Конституції? І виявляється цей негатив не тільки у відсутності урочистих зібрань і традиційних привітань від влади різного калібру, що ними традиційно рясніють сторінки періодики чи озвучується ефір з нагоди не лише історичних дат, а й численних професійних свят. Головна неадекватність полягає в тому, що справу державної ваги переадресовано на маргінеси, зведено до аматорської обрядовості для дітей у загальноосвітньому просторі та в деяких ВНЗ (з їхньої доброї волі). І досі заведено вважати, що організація “мовних днів” — то не дії солідних владних структур, а винятково клопіт фахівців-україністів та хіба ще громадських організацій із місцевих патріотів, які до дуже тонкої матерії іноді підходять досить незграбно. Чи не свідчить усе це про ігнорування мовного начала у здійсненні державної гуманітарної політики загалом? Учорашні випускники вишів, представники молодої еліти, які мали б у своїй професійній діяльності являти належну модель мовної поведінки, як то властиво національно свідомій інтелігенції у світі, дуже швидко переконуються, що за стінами альма-матер до мовних справ немає жодного інтересу. Принагідно зауважимо, що в Японії діє заради забезпечення всебічного розвитку та функціонування японської мови низка державних установ. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм в універсальному обсязі. Складено і “Списки мовного існування” для всіх громадян за профілем їхньої діяльності — з двірниками та домогосподарками включно. Питання мовної практики посідають важливе місце в усій японській інформаційній сфері. Однак до Країни, де сходить Сонце, нам справді далеко, тож погляньмо з повчальними для себе намірами на близьке закордоння. Мовне законодавство у країнах Європи, на яку так прагнемо взоруватися, особливо пильне до людей публічних — і політиків насамперед. Тому іншомовність для них одвіку поза законом, а за вживання суржику передбачено відповідні санкції. І стають вони дедалі жорсткішими, так само, до речі, як і, відповідно до викликів часу, у країнах Балтії.

У цьому зв’язку — про другу причину болючих думок, що вже зумовлена останньою виборчою кампанією зокрема на Волині. І давні, і свіжі політики, палко засвідчуючи відданість Україні, викинули неабиякі кошти на агітаційний гламур (дорогий папір, поліграфію, художню корекцію власних смайликів, популістську акцентацію). А от про культуру мовлення, грамотність — як адекватний патріо­тичний чинник! — подбали далеко не всі, вочевидь вважаючи, що на такі “дрібниці” витрачатися не варто. Навіть пребагатий “УКРОП”, перш ніж перейняти сповнену іншим змістом назву у справжніх героїв нашого часу (що, м’яко кажучи, попрацювало на його авторитет неодно­значно), чомусь не вважав за потрібне проконсультуватися щодо обрання візуального символу якщо не у професора-лінгвіста, то хоча б у пересічного вчителя-філолога. Бо ж та усім відома городня рослина українською мовою називається “кріп” (за його цілющою здатністю кріпити здоров’я). А от “укроп” — взято з російської, що, між іншим, дає привід недоброзичливцям фантазувати, для чого це зроблено. Хоч партійці будуть заперечувати і підкреслювати, що їхній “УКРОП” — це абревіатура назви “Українське об’єднання патріотів”, — то чому як символ зобразили кріп, таки не пояснять. Прикро і за інші недогляди у партійному рекламуванні патріотизму: чи може хтось “привчати (!) любові до України”, а держава “чогось коштувати” (замість “бути вартою”) тощо?

Усе ж “укропівський” мовний агітпродукт у волинській подачі значно грамотніший, ніж в інших учасників виборчих перегонів. До прикладу, хто може збагнути, про що йдеться і чому стільки елементарних помилок у пораді: “Якщо партія на округ не виставила кандидата, то все рівно за неї можна проголосувати порожнім місцем замість претендента” (“Пам’ятка виборця”; “Європейська газета”, жовтень, 2015, випуск № 4)? Тут же читаємо, що дітей слід “збагачувати новими перспективами”, що має бути більше місць для відпочинку, “а не тих територій, де розвиваються тільки шкідливі звички” (то вже відбулась якась специфічна територіальна реформа?).

Наспотикавшись об рясні деформації у текстах від досить солідних політичних сил, уже не дивуєшся, що подібними перлами прегусто всипано “самвидав” тих, хто кандидатує суто з власної волі. І все ж — болить!

Ще виразніше дає про себе знати ігнорування чинника державної мови (а отже, й патріотична ущербність) в усних виступах претендентів на владу та увінчаних нею нині. Надто прикро за людей із високою освітою та значним посадовим досвідом. І хоч не хотілося б сприймати тотальну словникову бідність (це при тім, що маємо до послуг більше шести мільйонів слів) як своєрідний маркер імітації патріотизму, але ж… Невже так важко позбутися кальок із російської хоча б у досить поширених, часто вживаних, виразах, як-от: “рахую вірним”, “саме головне”, “являється прикладом”, “слідуючі”, “міроприємства”, “поступлення в бюджет”, “все рівно”, “по нашим прогнозам”, “військове положення”, “воєнна техніка”?.. Принагідно дозволимо подати нормативні відповідники: “вважаю за правильне”, “найголовніше”, “такі (наступні) заходи”, “надходження до бюджету”, “все одно” (“однаково”), “за нашими прогнозами”, “воєнний стан”, “військова техніка”. А ще укотре нагадати, що публічні люди — це певною мірою і вчителі мови, авторитетний орієнтир для громадськості. То які уроки вона засвоює?

На жаль, виявляють подібну мовну недбалість і відомі діячі культури та мистецтва, чим, попри патріотичні освідчення в ефірних інтерв’ю, викликають певну недовіру до щирості заявлених почуттів. Не раз, буває, розповідають про враження від “фестивалей” (а чомусь не “фестивалів”), у яких їм довелося “приймати участь” (а не “брати…”), і що “в любому випадку” (чому — не “в жодному разі”?) не стануть переходити на російську… Шкода лишень, що немало декларантів останньої позиції усе ж лукавлять, граючи на публіку і приховуючи звичну свою російськомовність. Бо ж доволі важко відшукують потрібні українські слова і в той час розтягують навмисне голосні звуки (“е-е-е”, “а-а-а”, “и-и-и”), після чого врешті видають якісь словесні покручі на кшталт наведених вище.

Дедалі частіше гріх калькування являють (що геть неприпустимо!) професійні ведучі теле- та радіопрограм. Нещодавно на хвилях FМ Руслана Писанка зауважила при озвученні прогнозу погоди про можливе “слідство” від опадів. А в поясненнях щодо значення українських слів від ведучої передачі “Говорімо українською правильно” довелося дізнатися, що слово “фіранка” означає не тільки занавіску на вікні, а й кватирку (чому ж досі не зафіксовано те у жодному словнику чи художньому тексті?). Навіть на радіо “Культура” упродовж жовтня можна було наслухатися від модераторів спілкування зі слухачами про малюнки “на заборах”, “хлопкову олію”, “відношення до природи”, “скривлене поняття”, а від гостей-культурологів про те, як “люди у віці віддихають”, “пересуваються у вишиванках” і досягають у своєму житті “верхівки” та “прививають інтерес до читання” або ж “відповідають вірно” та “прАві” у своїх здогадах…

Про замордовані “калькуляторами” відмінкові форми числівників та похідних від них слів годі й заїкатися, бо таких — не злічити: “двістьма”, “двохтисячний”, “семидесяти” і т. ін. Ба, навіть у розповідях фахівців із літератури про відоме покоління митців прослизає означення “шестидесятники” (бо так — у російській?)…

А скільки словесного мотлоху несуть у світ на крилах досить гарних мелодій малограмотні автори пісенних текстів! А тому і щирі патріотичні порухи в актуальних за тематикою хітах геть затьмарюються неоковирними висловами: “із розпахнутим серцем обніми рідну мати”, “я маму кохаю”, “стучить в мої груди здаля”, “по калюжам листя наче вбиті”, “дякую вас”, “пробачте мене” і т. ін.

Подібними спотвореннями сповнена друкована продукція для нашого шкільництва — особливо з Харкова. У “Маленьких розумниках” (серія “Все­знайко”) діти прочитають, що паперові рулони “відправляють до типографії” (не — “друкарні”!), що прийнято жартома при чханні зичити не “Будь здоров!”, а “Бувай здоров!”, хоч так українці кажуть на прощання. Або таке: “Коли птах утомлюється, він перестроюється в середину клину” і… і… і.

І вже до безмежності прикро, що й у чинних підручниках української мови та літератури теж підступно проростає калькомовний бур’янець. До прикладу, другокласники дізнаються з тексту художнього стилю, що “осені потрібно виконати багато справ”, а дев’ятикласники — що оспіваний Олесем Гончаром собор у Новомосковську є “пам’ятником архітектури”, а не “пам’яткою”.

Втім, огріхи в навчальній літературі — окрема важка тема, та й усіх українських мовних бід у газетній публікації не охопити. Власне, й задум її дещо інший. Закцентуємо його на підсумок так: час нарешті кожному з нас, а владі насамперед, зрозуміти, що не можна й далі заплющувати очі на мовний безлад. Його всюдисуща наявність — особливо ж бездумне позичання зразків із російської без будь-яких на те причин (окрім рідних духовних лінощів) таїть у собі виразну небезпеку. Тобто дає підстави путінській компанії утверджувати імперську доктрину про нашу несамодостатність. Мовляв, не можете і ніколи не зможете обійтися без нас навіть у слові, бо ж українська мова, український народ, Українська Держава — явища суто умовні. То чому ж все новим і новим сановникам із Київської Гори не хочеться скеровувати увагу громадськості на ту правду, що ставлення до державного статусу мови має бути адекватним рівню випробувань, які випали на долю України?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment