Степан ВОВКАНИЧ,
д. е. н., професор, заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітника ДУ “Інститут регіональних досліджень імені М. І. Долішнього НАНУ”? м. Львів
Національна ідея, яка мала б нарешті стати фундаментом побудови Нової України, — під загрозою. Розбудова Нової України, її суверенітет і соборність, щобільше, саме вільне буття українців у вільному світі зазнали нападу кримських “зелених чоловічків” північного сусіда, його відвертої військової агресії на сході України. Це посилює потребу нового усвідомлення значень одвічної й універсальної істини “спочатку було слово” для захисту правдивості інформації, протистояння російській дезінформації як злочинного модерного компонента неоімперської інформаційної зброї “русского міра” не лише проти України, а й світового розуму і порядку.
Це все актуалізує насамперед перед науковою елітою України проблему духовно-інтелектуального забезпечення державотворчих процесів, привернення уваги до суспільної якості інформації, моралі її продуцентів, особливо захисту правди в мас-медійному світовому і національному просторах, зокрема української науки, мови, книгодрукування, кінематографа, відтоку інтелекту тощо. Йдеться про серйозне загострення потреби невідкладно допомогти знаннями урядові в сфері як внутрішньої, так і фундаментальними концептами в царині зовнішньої політики, аби зупинити кровопролиття. Це, своєю чергою, вимагає відповідного зміцнення ролі наукової, освітянської та інших еліт в духовно-інтелектуальному забезпеченні державотворчого суспільного руху за умов гібридної війни з Росією, в якій її “дези” загрожують системі світової безпеки.
70-та сесія Генеральної асамблеї ООН, що відбулася в році, який завершуємо, надала Україні на дворічний термін, починаючи з Нового 2016 року, — статус непостійного члена Ради Безпеки. Очевидно, це було вчинено невипадково і, мабуть, справедливо, адже саме наша країна за останні роки найбільше натерпілася від неефективних дій цієї світової інституції, з одного боку. З іншого, — брехні Росії як постійного члена РБ. У цьому контексті в української інтелігенції виникає кілька архіважливих запитань, для вирішення яких вона могла б долучитися.
По-перше, чи зможе Україна добитися, аби в міжнародних відносинах замість сили дезінформації, зброї та агресії держави-терориста домінувала сила правди, права на суверенітет, збереження національної ідентичності, вільного вибору вектора інтеграції у вільне світове співтовариство усім народам? Що більше, щоб ця держава не перебирала на себе ООНівські функції “принуждения к миру”, як це було в Чечні, Грузії, Придністров’ї, Сирії, прикриваючись альтруїзмом “борьбы с терроризмом во всём мире”. А насправді — знову насаджувати імперсько-церковну ідеологему “русского міра” і євразійства. Ілюзією є, що така держава переродилася і в союзі з демократичними країнами “бореться” з Іділом. Тут не можна не згадати пророчих слів Д. Грібаускайте, виголошених ще до організації арабських біженців, до трагічних актів терору в Парижі: “Європа прокинеться та жахнеться тоді, коли Росія розпочне влаштовувати на її території теракти. Ось тоді не лийте сльози, а згадайте, як закликали Україну до мирних переговорів”. Додам: подумайте, чому не виконується Будапештський меморандум, чому в Бухаресті не було дано Грузії, Україні, Молдові план підготовки до вступу в європейські структури?
По-друге, чи зможуть без правдивого науково-інформаційного супроводу працювати дипломати, мас-медіа України, аби донести світові необхідність якісного удосконалення роботи такого вкрай важливого для гарантування світового порядку органу, як РБ? Особливо це стосується зловживання деякими постійними її членами наданим їм цивілізованим правом вето для прикриття сили зброї в своїх агресивних діях. Дволикий Янус поводиться так, буцімто — акціонер ООН, не відчуваючи обмежень ні з боку моральних авторитетів світу, послів Миру, ні школярів Донбасу.
І, по-третє, чи має Україна напрацьовану стратегію, щоб запропонувати постраждалим конкретні тактичні заходи для збереження миру в світі? Зокрема донести світові смисли сучасних складових української національної ідеї (УНІ) “Україна: соборна, українська, гідна людини, нації і людства” в умовах небезпек її державотворенню, нових викликів і реваншу, шовіністичних анексій та гібридних війн, загарбницьких зазіхань держави, що ставить на людину війни і психологію ординця. Без уваги науковців України до ідеологічного забезпечення державотворчих процесів, без залучення молоді перетворити споконвічні складові УНІ в стратегеми (плани дій) розбудови незалежної європейської держави, в максими суспільних трансформацій та економічних змін на краще — вкрай важко.
Герої Небесної Сотні дають право нам, українцям, нагадати світові: Європу не покинув дух аншлюсу і реваншизму, і не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю. Однак за європейські загальнолюдські вартості вмирають лише українці! Слово “анексія” не зникло з імперського сленгу, а “зелені чоловічки” нагадали, що євровізи не потрібні російським танкам; що передчасно забуто “Антибільшовицький блок поневолених народів”, який виник після Другої світової війни і до його функціонування великих зусиль доклали українці, для яких війна не закінчилася 1945 року.
Чи не тому українці такі чутливі нині до загроз Третьої? Тому закликають прикордонні з Росією народи знову об’єднатися в “Спілку запобігання і протидії російськопутінському реваншизму”. Такі особистості, як Т. Блер, В. Ющенко, О. Кваснєвський, Д. Грібаускайте, М. Саакашвілі, Р. Чубаров, Р. Ердоган, могли б сформувати основу такого союзу. На жаль, досвід боротьби з більшовизмом не використали ні Україна, ні світ. Такий Союз (назва, як і список, звісно, — умовноробочі), будучи регіональним, однак, може стати в майбутньому потужним світовим майданчиком для вільних дискусій, ухвалення глобальних рішень, заяв щодо геноцидного Голодомору, такої ж геноцидної депортації кримськотатарського народу з рідних земель, збиття малайзійського цивільного літака, переслідування всього українського на окупованих землях України та інших злочинів Росії, не боячись її традиційно імперських погроз накласти вето.
Активні пошуки науковців допомогли б і паралельно стимулювали: створення Мирної конференції щодо розгляду агресивних дій Росії як постійного члена РБ, повернення до Женевського варіанта обговорення її війни проти України; залучення Китаю як підписанта Будапештських гарантій Україні, який, шкода, зайняв вичікувальну позицію; нарешті, підтримання ініціатив щодо формування БалтоЧорноморського альянсу держав, підвищення активності їхніх дипломатичних та інформаційних служб у широкій соціалізації правди. Водночас показали, що налагоджений в Україні конвеєр російськомовних телесеріалів не припиняється будівництвом “стіни захисту” на пограниччі з Росією. Дезінформаційного валу “русского міра” позбуваймося і ззовні, і зсередини — усі разом та осібно кожний.
Усвідомлення цього посприяло б Україні за час її каденції в РБ добитися введення на Донбас миротворців НАТО, аби закрити хоча б зовнішні кордони з Росією. Якщо мирному розв’язанню проблеми гібридної війни, Мінським угодам, яких Росія з трудом дотримується, немає альтернатив, то тим активніше виявляймо зовнішні мирні ініціативи без закладання мін розриву України в тіло її Конституції, особливо через її децентралізацію за лекалами реваншиста! Науковці мають звернути увагу світу на інформаційний (точніше дезінформаційний) елемент зброї Росії, на реанімацію холодної війни, що може стати передвісницею гарячої.
В умовах великого дефіциту довіри до урядових структур уваги заслуговує волонтерський рух допомоги армії. У цьому плані цікавим є запозичення цієї громадської форми роботи науковцями та поширення її на урядові кабінети. Якщо волонтери дали собі раду з корупцією і злодійством військовиків, то чому науковцям не справитися з девіальнозлочинною поведінкою суддів, олігархів, фінансистів, торговців, митників? А може, варто почати з якості освіти, підготовки і захисту наукових дисертацій, з позбавлення пострадянського рекрутування т. з. еліт — наукових, політичних? Навчитися цінувати особистості в науці.
Ясна річ, щоб добитися успіхів у зовнішній політиці, треба впоратися з домашніми євроінтеграційними завданнями, традиційно не ототожнюючи себе винятково з добром, а чинний уряд, Президента — зі злом. Умислімося в речі, що навколо та всередині України. І зрозуміємо, що важко модерно озброїти армію і розбудовувати нову Україну з високим міжнародним авторитетом, якщо соціум із президентськобілоруським розмахом повторно вибирає в Харкові колишнього мера, котрий свого часу на очах усієї нації цинічно демонстрував розбиття кувалдою пам’ятної ювілейної таблиці, встановленої всесвітньо відомому вченому Шевельову. Чи були з цього приводу протести, хоча б серед моральних авторитетів, зокрема нашої чисельної діаспори?! А чи це можливо, коли чесні науковці незахищені перед проф(ф)есорами?
Нелегко зміцнювати демократію, де вкотре виборці далі дають себе дурити популізмом колишньої прем’єрки, яка таємно збирала нараду в лісі, щоб домовитися, як відібрати і поділити владу Президента. Відтак самочинно, без згоди уряду поїхала в Москву, аби підписати 2008 року з Путіним провальний газовий договір, який фактично і відкрив йому ворота в Україну. Що думав Захід про Київ, коли депутати “Батьківщини” майже рік публічно хвалили цей договір? Хіба нині світ не розуміє піарний сенс боротьби у ВР за зниження тарифів на оплату газу, “розбиті” пляшками голови та “показушну” любов до простолюду?!
Важко декомунізувати інформаційний простір, українізувати Україну, якщо в Полтаві “децентралізовані” міські обранці лише на 24му році Незалежності України нарешті зволили погодитися на огляд давно створеного в Києві для полтавців пам’ятника гетьману Іванові Мазепі. Якщо навіть у Львові на посаду міського голови кандидатував ще недавній регіонал від нині перефарбованої партії “Наш край”, який біля головної алеї, в центрі парку культури ім. Б. Хмельницького розібрав будинок колишнього дитячого планетарію, обгородився високим парканом, переписав землю на дружину, будує офіс. При цьому сам одягнув для фотографій у газетах вишиванку, витратив значні суми на білборди, піарно уділив грошенят на проведення книжкового форуму і лицемірно вибрав головним меседжем передвиборних виступів “боротьбу” з незаконною забудовою дитячих майданчиків. Коли ж корупціонери, “народні слуги” прилюдно перевірятимуться на поліграфі, коли ж запрацює бюро антикорупційних досліджень? Коли ж в іншому кінці центральної алеї, що виходить на вулицю Вітовського, не заростатиме мохом камінь — провісник пам’ятника борцям за волю України? А скільки знакових каменів в Україні, урочисто закладених?
Приклади можна і далі наводити. Але проаналізованого, вочевидь, достатньо, щоб себе і широкий загал гірко запитати: що ми за нація, чий це край, чия батьківщина? Чи це просто територія глобалізованого світу, регіон, який ще більше децентралізуємо; чи місце для нетрудового збагачення олігархів, не національного бізнесу, офшор і суцільної олжі, де ми далі пішаки на великій шахівниці сильних світу цього? Чи це справді наша з вами обітована земля, Батьківщина — Україна: соборна, українська, гідна людини, нації і людства?! Коли ж самовіддано працюватимемо на цю Велику Національну Ідею, а вона на нас — живих і грішних, святих, загиблих за неї героїв (і не лише на Майдані Гідності), та ще ненароджених її подвижників? Єдине сподівання, що вже не мучеників російських царських тюрем, КГБ, ФСБ чи київських лакеїв Москви, служок провінційної метромитропольності та запопадливих рабів ганебного кочубейства, а Людей — одухотвореного Інтелекту, високої Моралі й правдивого Слова!
