Галина КРАВЧЕНКО,
м. Дніпропетровськ
“Та як же ти // Й говорить не вмієш
По-здешнему?” — Ба ні, — кажу, //
Говорить умію, та не хочу”.
(Т. Г. Шевченко. “Сон”)
“Ты что? Разлюбила русский язык и литературу? — запитують знайомі. — Стала националисткой?!” Звичайно ж, ні, не розлюбила. А ось націоналісткою стала…
У моєму під’їзді поверхом вище поселилася “дама с собачкой” — величезним, злющим чорним тер’єром. Додому “дама” (із “новых русских”, з’являлася далеко за північ і не завжди. “Собачка”, залишена напризволяще, носилася по квартирі, гавкала, вила, вимагала прогулянки… Я не мала спокою ні вдень, ні вночі… Перемовини з хазяйкою були безуспішними. “Собаки лучше людей! Будешь возникать!..”
Знайомі порадили звернутися до опорного пункту охорони порядку (oпoп). Виклавши ситуацію на папері, довго ходила тудемо-сюдемо, смикаючи oпoп за двері, стукала, гупала — не піддавалися. Нарешті, мені пощастило: в кабінеті хтось був. Але прийом громадян затримувався. Бо двоє міліціонерів завели до кабінету хлопчину років 16—17 з підбитим оком і тепер “воспитывали”. Так голосно, що чути було на весь коридор. Вибачте, зацитую: “Ты, б… панимаешь, секёшь по-русски?! Или ты, б…, украинец?! Язык, б…, проглотил?!” Не витримала! Розчинила двері. Хлопчина стояв на колінах з опущеною головою, над якою нависали (нехай вибачають “стражи порядка”) два “амбали”. Третій сидів за столом…
Міліція, звісно ж, мені не допомогла, знайшовши “общий язык” з власницею собаки. “Собачка, она же никого не укусила, — говорив дільничний інспектор Бабаєв Тофік Алмазович, нагадуючи Очумєлова із “Хамелеона”. — Она какой породы?..”
У нього на дільниці є квартира, де тримають 15 собак (!)… Цікавий “случай”. Та зараз я не про це, не про собак. Я про людей, “язик” і мову. Про те, що проблема ця — взаємовідносин людей, “язика” і мови — виникла не сьогодні. І сутність її, якщо коротко: “…а більший меншого тусає та ще й б’є, затим що сила є”. До речі, мова — це і “мовити”, і “розмова”, і “передмова”, “і “перемовини”… А “язик”?..
“На чужой роток не накинешь платок”, — промовляє російська приказка. Але ж маю на увазі не пересічних бабусь, які “на всіх язиках” дебатують біля обшарпаних під’їздів: від них і не таке почуєш! Мені йдеться про держслужбовців, великих і маленьких, які сидять у кабінетах — в оточенні євроремонтів і ликів святих. І мали б бути не “законодавцями”, а виконавцями — зокрема Закону про мови, прикладом для пересічних громадян. “Как же?! Разбежались! Січас!”…
Щаслива людина, яка ніколи (!) не зверталася до них, службовців, з проблемами. Не одну пару “железных сапог” треба “зносить”, щоб одержати хоча б так звану відповідь. Єдине, що виконана державною мовою (для цього тримають спецвиконавців), але ж за змістом, за суттю — це нахабна, печерна відписка, яку береш у руки, м’яко кажучи, “как ежа”. Прийшовши до тями після ознайомлення з нею, телефонуєш, спілкуєшся з… — якщо дозволите так сказати — з “держимордами” наживо. І ось тут, починаючи з ЖЕКу, oпoп і закінчуючи ОДА, не почуєш жодного українського слова (приймальня Управління освіти та науки міськради — виняток).
Як, приміром, міський голова та інші очільники області “от всей души” “паздравляють” підданих зі святами? Звісно ж, по-здєшнєму”, по-русски. “В угодность” (“И вот любовника я принимаю вид в угодность”) — русскоязычному населенню. А саме тій його частині, яка розмовляти українською мовою вважає “ниже своего достоинства”. І російської як слід не знає! Залишилося тільки “расширить употребление русского языка” (С. Тігіпко), надати статус “государственного” — і блакитна мрія Путлера та його челяді здійсниться: “там, где русский язык, — там я! Там Мы — Путин Первый!”
За різних часів і обставин відбувалося “переселение народов”. Одних кидали на дікій Сєвєр. Інших — у сонячну Україну. Моя колишня знайома зовсім юною, як розповідала, тікала з Росії, рятуючись від переслідувань “сталинского режима”. В Україні отримала все, про що може тільки мріяти пересічна громадянка. Народилися, виросли діти, онуки. Закінчивши виші, мають престижну роботу. По який бік барикад вони у цю лиху годину, — не знаю. Бабуся — за Путіна! За Росію! Можна зрозуміти людину, яка з якихось причин не вивчила української мови, і тугу за Батьківщиною. Але щоб так ненавидіти країну, яка прихистила, де минуло майже все життя, — зрозуміти не можу. І пояснити інакше, як бацилою ненависті до всього українського, також.
…Коли моя сестра заходить до крамнички “Квіти”, що розташована на першому поверсі будинку, в якому мешкає, і говорить продавщицям поважного віку: “Добридень…” — у відповідь може почути: “О! Бендеровка пришла!.. Вас всех нада собрать, вывезти к западенцам и отгородиться берлинской стеной…” Мимоволі спадає на думку: якщо українці такі нестерпні, якщо в Україні так погано, під кожним кущем ввижається бандерівець, а тепер ще й “Правий сектор”! — у чому річ? Валізи — в руки. “Триколор”, вибачте, — в зуби! І вперед! В “страну”, де “и жизнь хороша, и жить хорошо!” Але ні! Ані, “русскиє, хатят водрузіть свойо знамя здесь! Жить на етой благодатной зємлє! Вот только украинцы мешают…” Парадокс, який мені не збагнути.
Ось як про це пише в романі “Записки…” Л. В. Костенко: коли “спецназівці били людей на Софійській площі при розверзтій могилі патріарха Володимира, — страшно було за націю, що вона це стерпіла… Одна жінка благала: “Хлопці, невже ви не любите Україну?” — а вони їй іржали в обличчя: “Любім, только без украінцев” (!) 18 липня 1995 р. Відомий, незаперечний факт. Але скільки ж ще терпіти? — “…на нашій — не своїй землі…”
“Пусти свиню за стіл…” — є така українська приказка. А ще: “Скільки вовка не годуй…” У жодному разі не хочу образити ні ромів, ні вірменів, ні росіян… — усіх тих, для кого Україна стала рідним домом. І якщо над ним нависне біда, піднімуться на захист, не вагаючись. Уже піднялися проти агресора — за Батьківщину. Не здивуюсь, коли серед них, піднявшись із колін, і той хлопчина, якого “стражи порядка” виховували, якщо ж, звісно, він не тільки за паспортом — за духом Українець. Хай їм усім Бог помагає… Гинуть хлопці. Рветься серце. Але перемоги не буває без жертв. Герої не вмирають. Вічна їм пам’ять.
P.S.
“Вдерлись в хату…
…Лиш востаннє окинула оком
Рушники і святі образи,
Все, що руки надбали за роки,
А надворі вже ждали вози.
…Прощавай же навік, тихий раю!
…Рушив віз. Вже й не видно села…
Не від Бога та власть, що карає
Тих, хто хліб здобуває у поті чола.
Йду по вулиці — вимерла наче…”
Це ж і про мою маму, бабусю… Якщо є такі вчителі, поети, як Лідія Ярохно, ніколи не вмре ні українська мова, ні Україна.
Здоров’я — усім і добра!
