Віталій АБЛІЦОВ,
письменник
З українськими провінційністю й хуторянством — гірким наслідком колоніального минулого, боролося багато відомих і гідних діячів вітчизняної політики, культури й науки. Більшість з них, як, наприклад, Микола Хвильовий, неокласики, шістдесятники, з погляду вічності, вийшли переможцями в протистоянні з московськими сатрапами, але ціною тієї перемоги було або їхнє життя, або сибірські ГУЛАГи та табори Мордовії.
Невипадково характерною ознакою суспільного життя у нас нині став контраст: маємо великі таланти, але, навіть виборовши Незалежність, не маємо можливості скористатися ними.
Не ліра, і не Пегас, і не Богині мистецтв витають над Україною, а зелений долар.
Не обрані народом політики виробляють правила нашого життя, а олігархи (за даними преси останні контролюють — тримають “в тіні”, такий обсяг фінансів, який рівний державному бюджету України).
Дилетантські “реформи” вітчизняного інформаційного простору абсолютно ніяк не поліпшили його, а навпаки — викликали нову хвилю русифікації не лише засобів масової інформації, а й усього життя в Україні. Швидше за все це не невміння влади змінити на краще ситуацію в масмедіа, а цілеспрямована кампанія трансформації їх у ефективну систему не відображення дійсності, а її відредагування-лакування як гарантії перемог на перманентних (постійних) виборах.
Радикальні зміни, що повинні були відбутися в Україні після Революції гідності, не сталися. Щодо інформаційної галузі — преси, радіо-телебачення тощо, то сталося навіть навпаки: мишача біганина, метушня різних стеців, ложкіних, наливайків, аласаній, артеменків, шматових кинула одну з найважливіших сфер суспільного життя України в глибоку кризу. Причин цього, зрозуміло, багато. Найперше, байдужість влади до ЗМІ. Як можна довіряти керівництво ними людям, котрі у більшості своїй не є фахівцями: не мають журналістської освіти (взагалі — гуманітарної освіти), ніяк не виявили свої творчі здібності ні в журналістиці, ні в літературі тощо.
Всюди голі королі данського казкаря Х. Андерсена.
Дивіться самі: міністр Ю. Стець (у народі відомий як “кум”) вивчав фольклор, пізніше освоїв фах менеджера, його заступники А. Біденко та Т. Попова — фахівці з реклами; генеральний директор Національної телекомпанії України З. Аласанія має диплом інженера-будівельника, генеральний директор ДТРК “Всесвітня служба “УТР” М. Шматов — інженер-економіст і т. ін.
Очевидно, високо фаховими є двоє затриманих нещодавно СБУ новоросійці (Д. Василець та Є. Тімонін), котрі налагоджували телеефір сепаратистського каналу й одночасно були членами громадської ради Міністерства інформаційної політики України.
Якщо згадати заговорену в нас люстрацію, по декого взагалі не можна допускати до керівних крісел (один із керівників ДТРК “Всесвітня служба “УТР” — І. Толстих, свого часу був прес-секретарем горезвісного В. Януковича).
І що цікаво — більшість із нинішніх очільників ЗМІ мають звання “Заслужений журналіст України” (?!), котре надано їм “за значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність”.
Коли дивишся на прізвища тих, хто сьогодні відповідає за діяльність ЗМІ в Україні, не дивуєшся, чому провайдери кабельних мереж безконтрольно наповнюють пакети телеканалів у більшості випадків — російською продукцією. Наприклад, “Воля-Кабель” пропонує споживачам переважно московські телеканали. Десь хтось на владному олімпі щось забороняє, а промосковські програми “Ностальгия”, “Было время”, “Рожденные в СССР” і т. ін. та одіозний актор Пореченков й іже з ним не зникали з програм, поширюваних у кабельних мережах “Волі-Кабель”, і продовжують виконувати свою антиукраїнську контрпропагандистську функцію.
Виникає просте запитання: “Чому, наприклад, кабельні мережі не співпрацюють із країнами Прибалтики, Польщі, всіх слов’янських країн і загалом Європи?” Обмін телепрограмами (та інші форми співпраці) на практиці сприяли б європейському взаєморозумінню тощо.
Очільник Національної ради з питань телерадіо Ю. Артеменко лише руками розводить: “А що ми можемо зробити?” (мовляв, викинути московську антиукраїнську пропаганду не дозволяють наші закони)(?!).
Якщо не можеш зупинити потік кремлівського агітаційного бруду, то подай у відставку. За що держава платить тобі солідну зарплату?
Нагадаю читачам, що це той самий Ю. Артеменко, котрий закрив єдину українськомовну молодіжну газету в Запоріжжі й заснував російськомовний “МИГ” — промосковське видання.
Ситуація з “Волею-Кабелем” характерна для більшості кабельних мереж.
От і виходить, що один, немов відомий Голохвастов, обіцяє створити “інформвійська” (недавно Ю. Стець заявив, що він, мовляв, не може розкрити таємниці своєї діяльності, а от наступить час і всі ахнуть, дізнавшись, яку колосальну роботу він зробив. Як кажуть, і сміх, і гріх…), а інші в той же час роблять усе, щоб інформаційний простір залишався навічно російським і російськомовним. Сьогодні русифікація України (політика, культура, наука тощо) за сприяння неконтрольованих масмедіа набагато перевищила рівень, що був у період тотального комуністичного режиму.
Лицемірним поясненням, що немає виходу з ситуації, належить протиставити суспільний тиск-опір. Зрозуміло, що це буде можливо тільки тоді, коли інформаційна галузь перейде під контроль журналістів. Тобто йдеться про реалізацію європейської моделі діяльності засобів масової інформації — створення в Україні вже не раз згадуваної Національної ради з питань преси та електронних ЗМІ. Є Національна спілка журналістів України, є Державний комітет телебачення і радіомовлення України, є інші структури й підприємства, котрі покликані забезпечувати діяльність електронних ЗМІ, але результати їхньої присутності в державі мінімальні.
Словом, вихід із тупика є. Потрібна політична воля, а не затяте небажання випустити з-під контролю влади мас-медіа, які повинні бути в оновленій Україні справді незалежними.
Опоненти відразу ж заявлять, що відсутні фінанси.
Запитаймо себе: “Любили б так телебачення наші олігархи — власники всіх потужних каналів, коли б не одержували від них солідні прибутки?”
За різними даними рекламний ринок в Україні оперує мільярдами гривень. За офіційними даними 1 хвилина реклами під час передвиборної агітації на “Интере” коштує 139 тисяч гривень, на СТБ — 191 тисячу гривень, на “5 каналі” — 33 тисячі.
Порівняймо: бронежилет для бійця АТО коштує 5 тисяч гривень, а вся екіпіровка — 130 тисяч гривень.
Треба не демонструвати, які ми сьогодні розумні й талановиті реформатори, а вчитатися в давніші економічні закони, котрі відкрив народжений у Харкові лауреат Нобелівської премії С. Кузнець (1901—1985). Видатний вчений допоміг Америці знайти спільний інтерес і взаєморозуміння між народом й олігархами. Кожні 20 років заокеанські товстосуми переглядають й збільшують свої мільярдні внески до фондів фінансування соціальних, науково-освітніх і культуротворчих програм.
У США немає міністерства культури. І міністерство інформполітики відсутнє. Але є два федеральні фонди (пожертви меценатів — тих же олігархів, але заокеанських), в яких накопичено сотні мільярдів доларів. І є там і преса, і телебачення, й мас-медіа. І культура та наука розвиваються успішно: третина вручених Нобелівських премій залишаються за ними.
Словом, дії влади сьогодні паралізували, зокрема, й електронні ЗМІ (про що ще говорити, коли в Україні немає жодної загальнонаціональної газети (?!). Влада й народ роз’єднані стіною нерозуміння один одного, що загрожує нам новими майданами тощо.
Як тут не нагадати читачам недавні нервові репліки колишнього медіа-магната (14.11 2015, сайти “Українська правда”, “Хвиля”), а нині глави президентської адміністрації Б. Ложкіна (саме він фінансово утвердив в українському інформаційному просторі російські друковані видання, які мало того, що не платять відповідних податків, а й нині фактично працюють на Кремль): “Влада не повинна допустити, щоб вулиця змінювала політиків… Я не боягуз… Я себе бачу там, де мене бачить президент… Ми повинні переконати, що не декорації помінялися, а весь театр”. Мабуть, найщирішим був Б. Ложкін, коли зізнався: “Я впевнений, що в Україні, якщо займатися бізнесом, можна заробити більше, ніж у звичайній європейській країні”. Хто не повірить спритному харків’янину? В європейських країнах справді важко “робити гроші”, бо там же в авторитеті закони, а не пахани.
І коли міністр інформаційної політики Ю. Стець публічно пообіцяв, що вирішить усі проблеми, зокрема, створить “інформаційні війська”, у більшості це викликало іронічно-гіркі посмішки (до речі, а чим займається немаленький штат Державного комітету телебачення і радіо, якщо є Міністерство інформаційної політики? Навіщо це дублювання? Влада ж постійно бідкається, що ні на що не вистачає коштів. Якщо у нас справді дефіцит бюджету, то, очевидно, досить нам департаментів спорту і молоді, культури та туризму і т. ін… Адже утримання навіть одних лише приміщень усіх міністерств обходиться державі в копієчку). А кількість їх збільшується й збільшується. У пресі йдеться про нові посади нових віце-прем’єрів, про нові підрозділи уряду (?!).
Отже, все йде по протоптаній доріжці: то Ю. Стець переконував всіх, що його міністерство не потребує фінансування, а нещодавно у парламенті обнародувано, що на 2016 рік Мінінформу потрібно 1 мільярд 75 мільйонів гривень. (?!) І це зрозуміло, адже “під руку” Ю. Стецю тепер віддано і “Укрінформ”, й “Іномовлення”, і… (важко назвати все, що сьогодні потрапило “в управління” Стеця, чим насправді зруйновано вітчизняну систему інформаційного простору). Де набрати стільки коштів у бюджеті?
Сумний наш короткий огляд стану вітчизняних мас-медіа.
Разом із тим журналістське середовище чудово розуміє, що ми йдемо не тим шляхом. Потрібне фактичне роздержавлення інформаційної галузі, створення адекватної викликам часу моделі діяльності й управління ЗМІ.
Словом, влада повинна віддати газети, радіо й телебачення, електронні ЗМІ журналістам, справжні лідери яких вирішать проблеми масмедіа.
Влада покликана зробити свою справу: ініціювати створення в Україні фонду розвитку інформаційного простору. Шлях давно відомий: оскільки всі основні телерадіоканали й переважна більшість газет є власністю олігархів, останні повинні платити відповідний податок, адже для них телебачення й ЗМІ — насамперед бізнес (тим більше, що фактично вони завжди використовували й використовують державну технічну й поліграфічну базу — мається на увазі, зокрема, концерн РРТ). Рекламний ринок в Україні досить потужний і теж здатний бути одним із джерел фінансування справді незалежної преси та електронних ЗМІ.
Отже, потрібні радикальні кроки!
Не поспішливі, поступові, але рішучі й чітко спрограмовані.
Якщо це станеться, тоді матимемо інтелектуальне, культурне, а не балаганне телебачення (a la Зеленський та іже з ним), радіо і пресу. Тоді глядацька й читацька аудиторія аплодуватиме високохудожнім театральним, літературним, музичним програмам та шоу. Очільники ЗМІ не переживатимуть за фальшиві рейтинги, а думатимуть про рівень своєї творчої праці.
х х х
Нещодавно дивилися з одним мудрим однодумцем спектакль на сцені Національного театру імені Франка за п’єсою О. Островського “Ліс”. Були сумніви “До чого сьогодні нам той позаминулостолітній “Ліс”? Режисер — лауреат Національної премії імені Шевченка Д. Богомазов. На сцені відомі актори: Н. Сумська, А. Хостікоєв… А спектаклю немає — не склалося. Оформлення сцени, костюми акторів переконують, що фінансове становище нашого провідного театру невеселе. Та й новий репертуар театру не захоплюючий.
Суперник театру — телебачення, як бачимо, сьогодні теж у занепаді.
Щоправда, у нас є ще одна суспільна сцена — зала парламенту. Там ми вимушені спостерігати не трагікомедії, а швидше блюзнірські фарси (мається на увазі не вид народного оптимістичного театру, а малопристойне видовисько, сповнене цинічним блазнюванням: галасують, б’ються, лицемірять).
Свого часу іспанський поет, драматург Ф. Г. Лорка (1898—1936) вважав театр барометром морального здоров’я нації (до театру близькі передусім телебачення, інші види мистецтва).
Виходить, ми хворі?!
