Під такою назвою у видавництві “Либідь” вийшла в світ фундаментальна книга доктора історичних наук, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира МЕЛЬНИЧЕНКА. З відомим українським істориком зустрілася головний редактор “Слова Просвіти”, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Любов ГОЛОТА.
Л. Г.: Ця книга завершує трилогію про перебування в російській столиці трьох великих українців, адже перед тим у “Либіді” були надруковані Ваші монографії “Тарас Шевченко в Москві” (2009) та “Микола Гоголь у Москві” (2013). Важливо, що всі вони побачили світ за державною програмою “Українська книга”. Найперше вражає масштабність і прекрасний дизайн усіх трьох видань, силасиленна фотографій, ілюстрацій, переважно рідкісних, архівних, які відразу занурюють в атмосферу неповторних і знакових історичних подій за участю наших національних геніїв.
В. М.: Видавництво “Либідь”, яке багато років очолює Олена Бойко, дарує нам книги, оформлені, без перебільшення, на справді світовому рівні. Маємо цим пишатися.
— Як узагалі з’явилася ідея написання праць про московські сторінки біографії Шевченка, Гоголя та Грушевського?
— Понад десять років тому я показував академіку Миколі Жулинському шевченківські стежки в Москві, й він одразу впевнено підказав, що мені судилося про це написати. Та й як не написати, коли Тарас Григорович сам свідчив, що “пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських”… І було це саме в арбатському світі, де нині працює Національний культурний центр України в Москві, який мені пощастило очолювати півтора десятиліття. За дві сотні кроків звідси стояла церква Тихона Амафунтського, в якій 27—28 квітня 1861 р. знаходилася домовина з прахом Шевченка дорогою з Петербурга в Україну. Приблизно на такій самій відстані від Центру й досі зберігається будинок, в якому з грудня 1848 р. жив і помер Микола Гоголь…
Що стосується Грушевського, то першу книгу про нього опублікував у Москві ще 2004 р. Поштовхом до її написання стала фраза з листа Михайла Сергійовича до Сергія Єфремова, в якому царський засланець повідомляв про свій переїзд із Казані в Москву: “Я оснувався в Москві Арбат 55…” Нагадаю, що Культурний центр України знаходиться на Арбаті, 9…
Тож я таки був приречений написати цю трилогію.
— Ще одна важлива заувага, перш ніж торкнемося самого змісту твору. Ви фактично стали родоначальником інтегруючого жанру енциклопедіїхроноскопа. З найбільшим у книзі й дуже цікавим енциклопедичним розділом (понад 500 термінів) ясно, але що таке в даному випадку хроноскоп?
— Своєрідність хроноскопа полягає в тому, що хронологія є не тільки традиційним допоміжнодовідковим матеріалом, а й інструментом (хроноскопом) історичного пізнання Москви Михайла Грушевського, пов’язуючи розрізнені факти перебування геніального українця в місті в послідовну низку подій, закумульовану для поглибленого вивчення цього вкрай важливого відрізка біографії вченого. На відміну від енциклопедії, побудованої за алфавітом, що фактично розриває цілісність історичної картини, хроноскоп, навпаки, дає змогу через окремі події та їх наукову мозаїку побачити цю картину більшменш завершеною. Інструмент хроноскопа особливо ефективний для реєстрації малих проміжків часу і нетривалого перебування Грушевського в Москві в 1882, 1883 і 1892 рр. і шестимісячного проживання на Арбаті в 1916—1917 рр.
Утім, найголовніше полягає в авторському прагненні до того, щоб науковопопулярний жанр книги відповідав установці самого Михайла Сергійовича, який у “Вступному слові” до третьої частини VIII тому “Історії УкраїниРуси”, писаної в Москві, заявив, що, “не вважаючи на свій суто науковий характер, ся книга… мабуть з користю й інтересом буде прочитана кожним, хто цікавиться нашим минулим — і нашим сучасним”.
Мені хотілося в міру можливостей наслідувати такий недосяжний взірець.
— Привертає увагу, що Ви з повагою ставитеся до наукових праць українських грушевськознавців, але найбільший інтерес викликають архівні та інші московські джерела, вперше виявлені та введені саме Вами в науковий обіг.
— Окремими наїздами в Москву глибоко і всебічно вивчити місцеві архіви нині неможливо. Архівні документи я збирав поступово впродовж багатьох років. У Російському державному архіві стародавніх актів виявлено цінні автографи Михайла Грушевського, його особисті заяви про допуск до роботи з документами Московського архіву Міністерства юстиції в 1892 р. та Московського головного архіву Міністерства закордонних справ у 1916—1917 рр. В архіві Російської державної бібліотеки знайдено документи, пов’язані з замовленням ученим наукової літератури в Рум’янцевській бібліотеці. Цікавими є матеріали, зокрема листи Михайла Грушевського до Федора Корша, що зберігаються в Архіві Російської академії наук у Москві. Окремої уваги заслуговує листування Михайла Грушевського з Максимом Горьким, що зберігається в Архіві О. М. Горького в Інституті світової літератури ім. О. М. Горького РАН.
Я дослідив документи Центрального історичного архіву Москви, Центрального архіву науковотехнічної документації Москви, Центрального муніципального архіву Москви, Музею історії Москви, а також дореволюційні адресні довідники, путівники, зокрема “Адрескалендарь г. Москвы на 1892 год”, “Путеводительсправочник города Москвы”, “Краткий путеводитель по Москве” та ін. Починаючи з середини 1890х рр.. важливим джерелом є щорічне довідкове видання “Вся Москва”, передусім за 1917 р., коли Грушевський перебував у місті.
— Аналіз яких архівних документів дав особливий творчий поштовх?
— Справа з Державного архіву Російської Федерації, що називається дослівно так: “Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения професора Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском” и др.” Між іншим, поліцейська справа, сформована в Казані, називалася значно спокійніше: “Дело Казанского полицмейстера “О состоящем под гласным надзором полиции професоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском”“. У цих справах зберігаються рідкісні документи про перебування Грушевського в Симбірську та Казані, а також про переїзд засланця до Москви і взяття його тут під гласний нагляд поліції. Вони дають можливість намалювати живу й правдиву картину поліцейського прагнення до ізоляції вченого та громадського діяча, позбавлення його права голосу. Навіть напередодні краху царизму відлагоджена поліцейська машина, говорячи словами Грушевського, “не мала наміру зрікатись цілковито безоглядно всіх довгих, віками, можна сказати, опричницьких методів правління, що встигли виробитись, закріпитись і ввійти в плоть і кров кожного службовця…”
— Мене зацікавила розповідь про перші приїзди юного Михайла Грушевського в Москву з батьком у 1882 і 1885 рр., а також про перебування молодого вченого в місті в лютому—березні 1892 р. з метою роботи в архівах і Рум’янцевській бібліотеці. Саме ці московські сторінки його біографії досі залишалися недослідженими. Схвилювало, що 25 лютого 1892 р., тобто в день народження Шевченка, молодий учений заходив в Архангельський собор, тобто в храм архангела Михаїла, щоб “помолитися за Тараса”.
Грушевський відвідав тоді чимало московських храмів, але не виявив жодного пієтету до міста.
— Сприйняття Грушевським Москви суттєво відрізнялося від Шевченкового чи Гоголевого. Микола Васильович навіть ретельно занотовував у записній книжці про системне вивчення Москви, а Олександру Іванову писав: “Здесь много открывается древностей… что вы не обсмотрите и в целые годы”. Шевченко не приховував свого захоплення чи відторгнення московських визначних місць і пам’яток: “Кремль оригинально прекрасен”; “Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен”.
Нічого подібного у Грушевського не зустрінеш. Він був загалом відсторонений чи навіть відчужений від Москви. Не випадково доволі тривале перебування в місті у 1892 р. Грушевський не виокремив у жодній з автобіографій. Я міг би написати книгу з історичним порівнянням ставлення двох великих українців до Москви (це — ідея!). Втім, загальновідомо, що Шевченко Москву не жалував, і, безперечно, в крові молодого Грушевського бродила рута поетового вірша “Чигрине, Чигрине…”, написаного в місті. Наївно було б думати, що Грушевський буквально наїжачився Шевченковими антимосковськими максимами, але сюди він привіз із собою нове, так би мовити, ментально критичне, наукове (!) сприйняття Першопрестольної. Він явив світові новий тип великого українця, котрий узагалі не впустив Москву в своє серце. Це був антипод Миколи Гоголя, який у лютому 1841 р. зізнався Сергію Аксакову: “Теперь я ваш; Москва моя родина”.
— Разом із тим, виявилося, що московські пам’ятні адреси та місця, пов’язані з Михайлом Грушевським, не менше вражаючі, ніж у Миколи Гоголя, котрий жив у Москві значно довше.
— У книзі названо адреси понад 20 будинків, в яких побував Михайло Сергійович, та прізвища їх мешканців, а також понад 90 вулиць і пам’ятних місць — храми, архіви, друкарні, вокзали і т. ін. Очевидно, сам Михайло Сергійович не замислювався над тим, як багато він встиг побачити і пізнати в Москві. Його щоденні, ділові, наукові московські адреси і намолені місця храмів уперше встановлені й зібрані воєдино та нарешті зафіксовані в книзі у фотографіях: і тогочасних, і нинішніх.
— Цікаво, що й уся Арбатська вулиця розглянута саме як пам’ятне місце, пов’язане з Грушевським, особливо важлива повна історія будинку № 55, в якому півроку мешкав Михайло Сергійович. Якраз у цьому національному контексті ми вперше дізнаємося й про історію будинку № 9, в якому нині розташований Культурний центр України в Москві. До того ж, Ви видали в Москві й окрему велику книгу про цей дивовижний арбатський дім.
— Вона називається “Арбат, 9 (феномен дома в истории Москвы арбатской)” і написана російською мовою, щоб москвичі та й усі росіяни нарешті дізналися про відвічну українську присутність у Москві і могутній духовний вплив українців на формування російської інтелігенції та культури.
— Отже, політичний засланець Михайло Грушевський прибув із Казані в Москву 11 вересня 1916 р. і невдовзі поселився на Арбаті, 55, квартира 8. Для багатьох українців, певно, цікаво буде дізнатися, що саме тут він відзначив 17 вересня (за старим стилем) своє п’ятдесятиріччя. Між іншим, матеріали, наведені Вами, свідчать, як об’єктивно й високо цінили тоді Грушевського в Україні й Росії розумні люди. Скажімо, Володимир Дорошенко писав, що його “Історія УкраїниРуси” показала “і нам, і чужинцям, що ми великий народ з великою і багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків”. Сергій Єфремов у ювілейній статті в московському журналі “Украинская жизнь” висновував, що Грушевський “сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…”
Утім, Михайло Сергійович не переймався своїм ювілеєм, про що свідчить розділ книги, названий його словами: “Я віддавсь роботі”. Яку частину вже згаданої “Історії УкраїниРуси” Грушевський написав у Москві?
— В “Автобіографії” учений вказав на те, що зосередився на завершенні VIII тому своєї капітальної праці: “З переводом до Москви мав змогу взятись за продовження своєї “Історії України”, яку війна перервала на описі Зборівської битви… в Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому…”.
У “Вступному слові” до цього тому Грушевський доповнив і уточнив: “Незважаючи на дуже трудні обставини мого засланського життя, я за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати в Москві, саме коли почалась революція й покликала мене до Києва”.
— У Москві Грушевський займався й виданням своєї “Всесвітньої історії в короткім огляді”…
— Наприкінці 1917 р. Грушевський заявив, що цю узагальнюючу працю з історії всього людства він присвятив “грядущій світовій силі — новій демократії України, надіючись послужити їй сею моєю працею”.
У цих словах великого українця більше ніж будьде відчувається його непохитна, фантастична, всеперемагаюча віра в нову, демократичну Україну. Мені здається, що ця людська віра Грушевського не менше важлива для нас — українців — аніж її втілення в науковій “Історії УкраїниРуси” та інших працях разом узятих. Її можна порівняти хіба що з Шевченковою вірою в Україну, реалізованою в “Кобзарі”.
— У книзі з цікавістю зустріла документи про залучення Михайла Грушевського до згаданого журналу “Украинская жизнь” самим Симоном Петлюрою.
— Це було ще восени 1911 р., коли Петлюра жив у Москві на Луб’янці й був активним членом українського літературномистецького товариства “Кобзар” і української секції Товариства слов’янської культури в Москві. Він тоді просив у Грушевського поради щодо часопису, який організовувався в місті: “Само собою зрозуміло, що Ваш голос і слово кожне в цій справі буде прийнято на увагу з подякою великою і може мати величезне значіння”. Ще в 1912—1916 рр. Грушевський опублікував в “Украинской жизни” понад десять статей та інших матеріалів, але повною мірою передбачення Петлюри справдилося в 1916—1917 рр., коли, за словами самого Михайла Сергійовича, він “брав участь у редакції “Украинской жизни”. З нагоди 50річного ювілею Грушевського редакція заявила, що з його іменем “журнал почав існування, з його ж іменем закінчується прожите п’ятиліття”.
Разом із Володимиром Винниченком учений організував у Москві видання українськомовного журналу “Промінь”, в якому, до речі, друкувалися вірші Павла Тичини, Христі Алчевської, Олександра Олеся. Про Олеся Грушевський писав: “Україна дістала поеталірика, котрого виглядала від часів Шевченка”. З Арбату, 55, Михайло Сергійович написав на початку 1917 р. Олександру Олесю листи, в яких обіцяв опублікувати його вірші в українському видавництві в Москві. Так, так! Грушевський збирався видати в ньому також твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського…
— Цю справу, як і багато інших, не дозволили довести до кінця історичні події 1917 р., передусім Лютнева революція. Те, що написав після неї Грушевський у Москві в українськомовному “Промені”, набуло особливої актуальності через майже сто літ на Лютневому майдані в Києві 2014 р.:
“Настав великий час — час страшного суду, час великої проби для народів і верств, і поодиноких людей, час поставити свою справу й боронити її, на сім терміні, від котрого не буде ні відклику, ні касації. Українське громадянство має стати на нім і сказати, чого йому треба, чого воно хоче і чим своє хотіння підкріплює. Розгорнути свою справу, свою вікову тяжу і сказати своє слово. Сказати його як громадянство і як громадянство українське”.
Важливо, що в своїй книзі Ви нагадали українцям оці настановчі максими Грушевського. У московський період, який збігся з революційними подіями, Грушевський, очевидно, особливо гостро відчув себе провісником і глашатаєм української революції. Водночас він став і лідером московських українців.
— Був Божий знак у тому, що зоряний час Михайла Грушевського розпочався в ключовому місті царської імперії, в Москві, котра за рік стала столицею імперії радянської. Він відчував основоположну роль Москви в розвитку подальших історичних подій і багато встиг зробити для згуртування навколо себе кращих українських інтелектуалів. У “Споминах” Грушевського привертають увагу такі слова: “Українців було в Москві багато, між ними чимало визначних літературних і громадських сил. Але бракувало в місцевім життю якихось традицій, якихось точок приложення українських сил і, видимо, обставини не були сприятливі для їх реалізації”. Все так — і про традиції, і про воєнні та інші обставини. Та найбільше бракувало діяльного, авторитетного організатора, який був би на голову вищим від обставин і людей. Саме Грушевський і відповідав цій вимозі.
— У наведених у книзі спогадах Грушевського мене вразили слова про те, що він “систематично скільки позволяв час і скрутні обставини мого життя, обходив московських українців, учених і літераторів, тих, що не зв’язані були ближче ні з “Украинской жизнью”, ні з ТУПом, взагалі стояли подальше від українського осередка, та старавсь їх ближче притягти до нього…”. Справді, Михайло Сергійович називав багато прізвищ, зокрема нині маловідомих…
— Грушевський віддав чимало часу й енергії “реставрації” в Москві Товариства українських поступовців (ТУП). Ще перед війною, буваючи в місті, Михайло Сергійович фактично забезпечував зв’язок між київським центром і тутешнім гуртком, знав усіх його провідних членів: Симона Петлюру, Олександра Саліковського, Олександра Хруцького, Зиновія Моргуліса, Якова Шеремецинського та ін. Тепер виявилося, що московська група ТУПу фактично не працювала, і Грушевський “вважав обов’язком її оживити”. У контексті створення в Москві українського наукового товариства і видавництва вчений називав Миколу Янчука, Степана Сірополка, Богдана Кістяківського.
У “Спогадах минулого” зафіксовано прізвища інших московських українців, з якими Михайло Сергійович зустрічався:
“…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки (“нелегально”) мешкав В. Винниченко. Наїздив зчаста до родини С. Петлюри, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А. Кримський, М. Шраг, О. Приходько, М. Полозов, З. Моргуліс, О. Саліковський, АбрамовичБурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люде, які потім відігравали більш або менш визначні ролі в революційній добі”.
— Повідомимо читачам “Слова Просвіти”, що у Вашій книзі вони знайдуть інформацію про всіх цих українців.
— А також — про їхні московські адреси.
— Грушевський став очільником московських українців і в цій іпостасі також має залишитися в нашій пам’яті. Чи придатний у наш час історичний досвід його роботи серед українців у Москві?
— Досвід, накопичений Грушевським, не слід забувати за будьяких історичних обставин. Особливо нинішніх, коли в Росії прагнуть, говорячи словами Грушевського, “зробити українську народність непомнящим родства Іваном”. Отже, ми не повинні ховати голову в пісок від очевидних гірких реалій, а зібрати докупи кращі інтелектуальні сили для роботи з українцями Росії, як це показав на ділі Грушевський. У наш час блискучий приклад щоденної самовідданої та мужньої роботи в ім’я України показують московські українці, які працюють у Культурному центрі України в Москві. Українській владі слід опиратися на реально працюючих у Москві й Росії патріотів, а не віддавати частогусто перевагу впродовж багатьох років метушливим і безплідним галасунам, показушним урапатріотам, які “працюють українцями” так само, як Паніковський колись у Києві “працював сліпим”.
Досвід Грушевського свідчить, що вся робота серед українців має проводитися на серйозному науковотеоретичному рівні, що дозволить перетворити формулу “світове українство” з політичного гасла на вагомий і незаперечний чинник національного буття та майбуття. У ХХІ столітті нарешті треба спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й повсюдну реальну, зокрема й фінансову, підтримку українських діаспор як носіїв української мови, культури, духовності, як репрезентантів нашого національного імені, як доказ історичної багатогранної присутності українства у світі, а в Росії насамперед.
— Ви вперше докладно розповіли про повернення Грушевського з Москви в Київ у березні 1917 р. Особливо цікавий наголос на тому, що Михайла Сергійовича було заочно обрано головою Центральної Ради, ще коли він жив на Арбаті, 55. Є щось містичне в тому, що переломний час, коли, як сподівався Грушевський, “зпало ярмо московське”, випав на його арбатське перебування, і колишній засланець, здавалося, повернувся в Україну тріумфатором. Голова Української Центральної Ради і гадки не мав, що рівно через чотирнадцять років опиниться в Москві знову фактично в іпостасі засланця — тепер уже російськобільшовицького режиму. Коло замкнулося. Проте книга залишає відчуття неодмінного тріумфу Михайла Грушевського.
— У його прохальному листі до “глави соціалістичного уряду” В’ячеслава Молотова від 4 вересня 1934 р., який опублікований на початку липня цього року в “Слові Просвіти”, Михайло Сергійович одверто заявив на самому початку: “Вот уже 4ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева…” Молотов, який читав лист замордованого владою вченого, мабуть, лише поблажливо всміхнувся. Він знав, що для московського засланця нової, радянської влади світло надії не жевріло навіть у кінці тунелю. Молотов і подумати не міг, що прийде час, коли Грушевський стане духовним символом незалежної України.
Врештірешт Михайло Сергійович вистояв і взяв історичний реванш за жорстокі московські удари долі. Більше того, зусилля, докладені ним у Москві в ім’я України, виявилися вкрай потрібними для її майбутнього.
— Із книги випливає, що Грушевський саме в Москві накопичував душевні переживання й емоції, в яких народжувалися не лише нищівні для імперської історіографії наукові та публіцистичні тексти, а й спалахували вистраждані висновки, пророцтва. Особливо це стосується періоду Лютневої революції 1917 р., яку засланець пережив на Арбаті. Не випадково, що в Москві матеріали з проблеми Переяславської угоди 1654 р. він “почав підбирати наново”. Грушевський, як ніхто, розумів, що український народ чекає на чітке роз’яснення цієї історичної події в контексті подальших відносин України і Росії в якісно нових обставинах.
— Справді, першою великою публікацією з історичної тематики після повернення Грушевського з Москви в березні 1917 р. стала саме “Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти”. Вчений висновував: “Переяславська умова уставляла відносини між двома незалежними державами… Сполучення України з Москвою було сполученням держав, з задержанням за Україною державного права і після сполучення”. Чи й був інший державець такого високого рангу, який настільки вчасно зрозумів необхідність правдивої інтерпретації важливої для долі народу історичної події заради його майбутнього.
Михайло Грушевський — яскравий і видатний взірець великого вченого, який в історично відповідальний для своєї країни час став і великим політиком, і державним діячем. Світ не знає іншого керівника держави, який би так результативно й неперевершено використав свої глибокі знання історії країни в ім’я здобуття нею незалежності.
— Який із тодішніх висновків Грушевського видається пронизливопророчим?
— На початку 1918 р. Грушевський чітко і ясно заявив про те, що вважає повністю віджитою “нашу орієнтацію на Московщину, на Росію”: “Вона була підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжко тяжив за старого режиму над Україною… Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією…”.
Насправді, треба було ще сто років і нову війну з Росією, щоб його таки поставити.
До речі, дивує, що Грушевський досі не став повною мірою політичним, ідеологічним рупором сучасної української революції. Вражає, наскільки мало його згадують і до нього звертаються, наскільки погано знають. Адже Грушевський давно сформулював й обґрунтував висновки про “велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського” та про те, що “в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури… народом західним…”
— Знаю, що Ваші книги про Михайла Грушевського, видані українською мовою в Москві, були там помічені, і Ви навіть опублікували статтю про нього в московській енциклопедії.
— Це було після виходу в світ у російській столиці 2005 р. книги “Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат, 55”. Тоді до мене в Культурний центр України прийшов видатний москвознавець Сигурд Шмідт і справді запропонував написати статтю про Михайла Грушевського до “Московской энциклопедии” в том “Лица Москвы”. Цей том вийшов 2007 року, і редколегія не стала цензурувати мою статтю, лейтмотивом якої стали цитовані вище слова Михайла Грушевського про підневільне життя в Москві. Тоді нам вдалося також зробити здавалося неможливе — відкрити експозицію, присвячену Михайлу Грушевському, в будинку № 55 на Арбаті, де він жив у 1916—1917 рр. Але встановити йому меморіальну дошку на цьому будинку нам так і не дозволили, і в цьому виявився невигубний російський страх перед великим українцем. Ганебносимволічним виплеском того страху було знесення під час української Революції гідності меморіальної дошки Михайлу Грушевському на московському будинку по вул. Погодінській, 2/3, де він мешкав із березня 1931 р.
— Крім книг про московське перебування Грушевського, за Вашою ініціативою в Культурному центрі України в Москві створено меморіальну кімнату, присвячену йому, і впродовж багатьох років здійснювався масштабний проект “Михайло Грушевський”. Здається, Ви з колективом Центру заклали серйозний фундамент подальшої духовної присутності Грушевського в Москві ХХІ століття.
— Михайло Сергійович і не здогадувався, як точно й пророче написав у спогадах про життя на Арбаті, що “здавалось особливо потрібним робити якісь запаси і сховки української національної енергії…”. Завдяки йому українська національна енергія в кращих її виявах є присутньою сьогодні в Москві, на Арбаті. Саме так, адже закон збереження енергії діє і в духовній сфері.
Грушевський був би щасливим, аби, йдучи Арбатом з боку будинку № 55, де мешкав, побачив синьожовте полотнище Державного прапора України над Національним культурним центром України в Москві. Так само добре видно його сьогодні тим пішоходам, які вступають на головну вулицю Росії з боку Арбатської площі. Коли бачиш Прапор України на Арбаті, серце наповнюється гордістю від усвідомлення того, що незалежна Україна відбулася остаточно й безповоротно.
Вхід до Культурного центру України в Москві могли б оздоблювати слова Михайла Грушевського: “Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством”.
Ми таки повинні це пам’ятати! І неодмінно зберегти Культурний центр України в Москві, щоб і далі достойно представляти свій великий народ.
— Скажіть відверто, Ваші книги про Михайла Грушевського, що побачили світ у Москві, такі самі науково чесні й об’єктивно відкриті, як і праця, видана в Києві у видавництві “Либідь”?
— Безперечно! Великий українець Дмитро Павличко, який неодноразово бував у Культурному центрі і дуже багато зробив для його захисту від сучасних манкуртів, отримавши книгу “Москва Михайла Грушевського”, видану в російській столиці, написав мені ще в червні 2014 р.:
“М. Грушевський — титан, на його плечах стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедіюхроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу”.
Той, хто нині працює в Москві справді в ім’я України, не підладжуючись до тамтешньої влади, має бути готовий і до цього.
