Зенон МИХЛИК,
журналіст, м. Тернопіль
Якось, оглядаючи власний тернистий життєвий шлях, Катерина Зарицька мовила: “Не можна вимагати від судьби сто літ безперервного щастя і розкоші… Я відчуваю, що жила повним життям”.
Столітній ювілей української патріотки, що припав на торішній листопад, минув занадто тихо й скромно — ні врочистих академій, ні наукових конференцій, ні бодай громадських зібрань, які б закарбували ту подію в історії. Заодно з’ясували б потужні джерела оптимізму мужньої жінки, котра ніколи не нарікала на свою долю — “жила повним життям”. Хоча перепала їй лиш мізерна крихта сімейного щастя: єдиного сина народила в тюремному лазареті, а після багаторічного ув’язнення навіть не мала права повернутися до рідної домівки…
До участі в українському національновизвольному русі Катерина Зарицька долучилася, навчаючись в українській гімназії у Тернополі. Коли із батьками переїхала до Львова, стала активісткою “Пласту”, згодом студенткою політехніки, вступила до лав юнацтва ОУН. 1934го за причетність до замаху на міністра внутрішніх справ тодішньої Польщі Пєрацького отримала свій перший термін ув’язнення — 8 років.
У Станіславівській тюрмі зустріла Михайла Сороку, котрого пам’ятала з Тернополя. Його, студента факультету архітектури Празької політехніки, польська таємна поліція арештувала за діяльність ОУН. Вирок — 5 років за ґратами. Листувалися закохані за посередництвом священика, котрий служив у тюремній капличці, мріяли у майбутньому поєднати свої долі.
У вересні 1939го радянські “визволителі” тимчасово відчинили брами в’язниць перед невільниками попереднього режиму. У листопаді того ж року Михайло та Катерина взяли шлюб. Він вступив на математичний факультет Львівського університету, проте вже у березні 1940го його заарештували органи НКВС. Після скорого суду опинився у Воркуті. Катерину невдовзі запроторили до сумнозвісних львівських “Бригідок”. Там з’явився на світ їхній син Богдан.
Отож усього чотири місяці відвела доля молодому подружжю бути разом. Більше вони ніколи не бачилися.
Нацистський окупант для українців не був кращим од більшовицького. Перейшовши на нелегальне становище, Катерина Зарицька очолила жіночу організаційну мережу Крайового проводу ОУН. Згодом за дорученням Головного Командира УПА Романа Шухевича створила підпільний Український Червоний Хрест, діяльність якого координувала до арешту восени 1947 року.
Коли навесні 1949го звільнений з ув’язнення Михайло Сорока повернувся до Львова, Катерина вже каралася в одній із найстрашніших тюрем тодішнього Союзу — Володимирській. Суд одміряв їй максимальний термін ув’язнення — 25 років. Зрештою, на волі чоловік був лише неповні три місяці — “особоє совєщаніє” відправило його на спецпоселення у Красноярський край. А далі, як казали, “бил би ліш чєловєк, а статья найдьотся” — Михайла Сороку звинуватили у зраді Батьківщині, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання у Воркутинських таборах. Смертний вирок “пом’якшили” 25ма роками позбавлення волі. Відійшов у засвіти, загалом провівши за колючим дротом 34 роки.
Розповідають, що лікарня, куди привезли його бездиханне тіло, була всього за кількасот метрів од зони суворого режиму, де перебувала Катерина. Коли про це дізналася, благала табірне начальство, щоб дозволило наостанок бодай попрощатися з покійним чоловіком. Почула безсердечне: “Нє положено”.
Через рік, восени 1972го, її звільнили. Квиток видали перед самим відправленням потяга, щоб не встигла відшукати на полі зеківських поховань могилу, де спочиває її Михайло. Дорога з Мордовії в Україну для неї була відкрита лише до Вінниці. Проте відважилася добратися до Львова, зустрітися з ріднею (сина виховали її батьки), знайомими. Однак каральні органи знайшли привід випровадити Зарицьку з міста — у неї не було паспорта, тож і прописки.
Вочевидь, для тодішньої влади Збруч залишався символічним кордоном між Східною і Західною Україною. Бо коли попросила притулку на лівому березі ріки — у Волочиську, то категорично не перечили.
Попервах проживала на приватних квартирах. Однак довше двохтрьох місяців не затримувалася — після “профілактичних” бесід із кадебістами господарі, ховаючи очі, прощалися із нею. А якось люди у цивільному, як їх називали, вивезли колишню ув’язнену до закинутого віддаленого кар’єру й, приставивши до її скроні пістолет, вимагали, аби через газету зреклася своїх політичних поглядів. Не зламалася.
Мені випало зустрітися у Підволочиську з колишньою медсестрою Ганною Хведус. Вона опікувалася здоров’ям Катерини Зарицької упродовж останніх чотирнадцяти років її життя, що минули у Волочиську.
— Мене дивувало, чому цю стареньку, змордовану неволею, не озброєну жінку так боялася радянська влада? — досі не знаходить відповіді Ганна Йосипівна. — Кадебісти ладні були щось їй вколоти, підсипати або так “долікувати”, аби вона несподівано захворіла і померла. А скільки бруду про неї поширювали! Одного дня у Волочиську їду в автобусі, а люди про американську шпигунку балакають, яка нібито тут проживає. Кажуть, написано в місцевій газеті, що вона потайки збирає важливу інформацію і через радіостанцію передає на Захід під псевдо “Монета” (таке псевдо справді мала Зарицька у підпіллі УПА. — Авт.) Мовляв, не виправилася, хоча раніше була покарана радянською владою.
Розпускаючи усілякі нісенітниці, органи намагалися вижити її з міста. Була в них причина. Коли Катерина Зарицька з матеріальною допомогою сина Богдана, талановитого львівського митця, придбала невеличке однокімнатне помешкання на околиці Волочиська, то до неї почали навідуватися небезпечні для режиму особи — Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Світличний, Ольга Ільків та інші відомі патріоти. Також у “хатинці на курячій ніжці”, як жартувала господиня, після 25річної неволі знайшла прихисток Дарія Гусяк, зв’язкова Романа Шухевича.
…Навідалися ми разом із Ганною Хведус до тієї непримітної хатинки, де нині вже хазяйнують інші люди. На фасаді не видно бодай скромненької меморіальної таблички. Правда, відрадно, що сусіди з повагою згадували про Катерину Зарицьку: “Приємна, гостинна, дуже вихована”.
Годі було шукати увічнення імені однієї з найвизначніших учасниць українських національновизвольних змагань ХХ століття, нагородженої УГВР за відвагу Срібним Хрестом Заслуги, у назвах вулиць міста над Збручем. Слава Богу, що вони нарешті зовсім недавно звільнилися від імен одіозних українофобів. Зокрема одного з організаторів ВЧК й ініціаторів Голодомору 1932—1933 років Петровського. Або колишнього комбрига червоної кавалерії Котовського, котрий особисто рубав козаків УНР під Базаром. Полонених, які заверталися до нього українською мовою, він відправляв на розстріл із насмішкою: “Там тебя “зрозумєют”.
Навіть на схилі літ Катерина Зарицька була красивою, вбраною скромно, зате зі смаком. Їй хотілося бодай трішки надолужити змарнований у тюрмах і концтаборах час. На клаптику землі біля хатини викохувала квіти, городину. Любила гортати книги з кулінарії, а потім пригощати гостей смакотою. Дуже раділа, коли зі Львова приїздили на канікули внучки Соломійка та Устина.
— Жодного разу за багато років нашого спілкування я не почула від неї скарги, що вважає свою долю нещасливою, — засвідчила пані Ганна. — Це була воістину світла Жінка.
