Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото з сайта театру
Справжнє мистецтво не має просторових і часових меж. Часто твори, написані кілька десятиліть тому, до того ж письменником із іншої країни, сприймаються так, наче вони створені сьогодні і про нас. Підтвердження цьому — вистава “Потрібен брехун” за п’єсою грецького драматурга Дімітраса Псафафаса, що поповнила репертуар Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.
Хто ж він, цей брехун? Звичайний хлопець, що має талант “обвести навколо пальця” будького. І, звичайно ж, він просто знахідка для народного обранця — депутата, котрий, наобіцявши довірливому народові “золоті гори”, після виборів мирно спочивав на лаврах слави. Брехун для нього — знахідка, якби не один нюанс, — хлопець пристрасно закохався у дружину народного обранця. Ця вистава не соціальна сатира, а просто відпочинок для всієї родини, та ще привід замислитися над старою істиною — якщо весь час брехати, то тобі вже ніхто не повірить. Навіть якщо ти будеш говорити щиру правду.
Нова постановка — друге звернення театру до цього матеріалу. Уперше ця “комедія положень”, що написана 1953 року, була тут поставлена через десять років після її створення. Але така драматургія тоді була малозрозумілою радянському глядачеві і практично не викликала емоцій. До того ж партійне керівництво “дружньо порадило” виключити виставу з репертуару, аби ні в кого не виникало асоціацій та порівнянь. Проте Україна кардинально змінилася за останні півстоліття. І хоча у п’єсі неодноразово нагадується, що “ця історія трапилася давно, в інший час і в іншій країні”, все, що відбувається на сцені, знайоме сучасному українському глядачеві.
Завдяки чому досягається такий ефект? Очевидно тому, що головна героїня п’єси — брехня, яка, на жаль, заполонила всі сфери нашого життя. Але чи справді все так погано? Напевне, ні, адже залишається надія, що тому, хто бреше, рано чи пізно доводиться за це платити.
Розпочинається спектакль зі святкування Теофілосом Ферекисом (артист Віктор Алдошин) своєї перемоги на парламентських виборах. Здається, досягнуто всього, про що мріялося. Але саме тепер починається час, коли доводиться відповідати за свої передвиборні обіцянки. Та виявляється, що виконати все обіцяне навіть за найбільшого бажання нереально. І тут з’являється рятівна думка знайти помічника, який зможе приспати пильність виборця. Незабаром ми вже бачимо на сцені професійного брехуна Тудороса Параласа (Максим Нікітін), який пропонує народному обранцеві свої незвичайні послуги. Тудорос пишається власним умінням професійно брехати. На його переконання “брехун — це професія для особливих доручень”, “я Тудорос, брехун з талантом, вірю у свою брехню”. Він вважає, що під час виборів можна брехати до абсурду: “сліпі — прозріють”, “глухі — почують”, а “старі помолодшають і будуть жити вічно”. А найдивніше, що йому вірять. (Чи не суголосні нашим реаліям такі обіцянки?).
Проте, як кажуть у народі, на кожного мудреця доволі простоти. Врешті Тудорос сам себе перехитрив, а правда стала неправдою. Навіть спійманий на місці злочину, він намагається роботи все, аби викрутитися. Та, щоб викрутитися з однієї досить непростої ситуації, доводиться все ж говорити правду. Однак тепер її вже сприймають за банальну брехню.
Цю виставу не завадило б подивитися нашим народним обранцям. Напевне, вони б почерпнули для себе багато цікавого та цінного. Та, напевне, мало хто скористається цієї можливістю, адже більшість “слуг народу” не дуже то й шанує театр.
