Українська душа від Майдану до Майдану й після…

Роздуми над новою збіркою поезій Лесі Степовички “Осінні люди”

Микола СТЕПАНЕНКО,

доктор філологічних наук, професор, м. Полтава

Нову книгу “Осінні люди”, яку на суд людський виносить Леся Степовичка, почав читати з розділу, що має співзвучну дню сьогоднішньому назву “Виходьмо, браття, на Майдани!”, і відразу згадав канадійського українця, письменника Степана Горлача, який, наслухавшись Лесиних віршів в авторському виконанні влітку помаранчевого 2005 року, захоплено вигукнув: “Степовичка — помаранчевий Маяковський!” Про це почув якось від дніпропетровських колег по перу і сприйняв серйозно, аксіоматично вислів гостя з Країни Кленового Листя, бо в ньому є велика доля правди.

Внутрішньо розкута Леся Степовичка своїм поетичним словом неповторно й об’єктивно, без оздобленості художньою тропікою задокументувала неймовірно напружені події 2004—2005, 2013—2014 рр. Отже, вона має повне право, як і Дмитро Павличко, Володимир Базилевський, Станіслав Бондаренко, Іван Перепеляк і немало інших митців, носити почесний титул літописця живої історії — Помаранчевої революції й Революції Гідності. У книзі, що нині з успіхом ширить коло шанувальників, окреме місце зайняли вірші вже трохи віддаленої в часі й притлумленої в пам’яті Помаранчевої завірюхи.

Авторка щиро й піднесено вітає Майдан, іменує його “сонеч­ком жовтогарячим”, вірить сама й переконує нас, що “Єнакієве не переінакшить,/ нічого вже не переіначить,/ не перекотить, не п е р е к у ч м и т ь,/ не перечучмить, не

п е р е я н у к о ч и т ь/ те, що у нас зав’язалося,/ зав’южилося, з а ю щ и-

л о с я,/ з а п о р о ш и л о с я…”

Отаке плідне словотворення, отакі оригінальні оказіоналізми з прозорою мотивувальною базою, що опроявлюють у чіткій часовій послідовності етапи нашого державного становлення останніх двадцяти чотирьох літ, отаке актуальне помаранчеве ретро, дарма що вже відійшли в історію імена деяких наших вождів — опинилися серед “титаніків” української політики. Та не вони важливі. Перед нами нові поетичні одкровення Степовички — уже з Євромайдану, який відкидає “подачки від Кремля”, “московську поміч” — “кров синів вкраїнського народу”. Разом репрезентовані, вони, Перший і Другий Майдани, ніби творять енергетичну дугу над цим нашим десятиліттям — 2004—2014, подіям, фактам, перемінам його тісно в цих рамках (їх не убгати і в цілі століття!). У ці роки ми щиро зачаровувалися, болісно розчаровувалися, важко переживали “постреволюційний синдром”, утрачали надію на нове відродження, але, дякувати Господові, зовсім ненадовго. І ось — “стоїть, мов скеля, київський Майдан”. Поруч із батьками — сини, які з підлітків стали юнаками-патріотами, новими, вільними, відповідальними, орієнтованими на Європу громадянами України, готовими вмерти “на цій землі, нам Богом даній, на вічних берегах Дніпра”. Дітям виборюваної у віках Незалежності, що тримають “у руках кермо Доби”, адресовано рядки вірша, написаного в ритмі Майдану, “Чи хочуть москалі війни”: “Тримайтеся, синочки золоті, / Тримайтеся, гвардійці-оборонці, / Нехай вас оминають кулі ті, / Вертайтеся живими, оборонці!”

Україна втоплена в горі, залита сльозами. Авторка збірки серцем усвідомлює це, розум же її камертонно налаштований на інше. І про це інше раціо йдеться в передмові з трохи загадковою назвою “Знахідки і втрати осінніх людей”: “Наше життя триває, і ворог не дочекається, щоб лише плакали, ходили в чорних жалобних хустках, носили домовини”. Отож розпач, голосіння — не для Степовички, у неї могутній запас нерозтраченої віри, і де він тільки береться? Та от що істотно важливе — я б назвав цю глибоко індивідуалізовану якість її віршів, цей синтез виструнченої думки і щемного почуття, за аналогією до її словотворень, можливо, “емоційним історизмом”. Поясню це просто: наші нащадки через 50—100 років прочитають сухий фактаж про перебіг подій під час українських Майданів початку ХХI століття й навряд чи збагнуть, як і чому нас так трусило та лихоманило, що гнало нас, мирних “осінніх людей”, на вулиці, на барикади. А вірші Степовички, як і інших чутливих та совісних поетів нашої доби — Бориса Гуменюка, Наталі Дзюбенко-Мейс, Антоніни Листопад, Валерія Гужви, — несуть енергетику шаленого спротиву, демонструють спалах народного гніву й усенаціональної віри, правлять за оголений нерв протистояння.

Думаю, якби не війна, збірка “Осінні люди” могла би бути іншою, у чому зізнається й сама авторка в передмові. Вона подарувала б нам ліричну сповідь наділеної магічною силою людини, яка прямує з літа в осінь, шукаючи багрянцеві скарби на ще одній устеленій життєвими принадами й перешкодами дорозі, яку нам суджено долати. Здогадуюся, що її поетичні “Осінні люди” несли б відчутну потугу й можливого особистого щастя, затишного, мирного, сподіваного… Але тепер усе змінилося — “І ми не їздимо більше до Криму”. Сучасникові, достеменно, підтекст зрозумілий, про які-небудь пояснення чи моралізаторство не може бути й мови: до Криму після “зелених чоловічків” душа не летить. Зате в іншому вірші твердо і владно звучить, що правда восторжествує: “Повернем Крим і відбудуємо міста”.

Читаючи нову збірку, згадав, як Віктор Баранов у поемі “Друзям на незабудь” тонко вияскравив рису поетичної вдачі Степовички в таких рядках: “Як не згадать нам Лесю Степовичку, / яка являє нам постійну звичку — / сприймать літературу як життя /й своє життя усе віддати слову, / в його шторми пірнати знову й знову — / з розгону, без вагань, без каяття”. Своїм пильним і гострим редакторським оком він підмітив і точно описав, як тісно переплелися в Лесиному мистецькому просторі література й життя.

Інший майстер слова, бува, ховається за езоповою мовою, маскується. Степовичка ж і в тільки-но спорядженій у світ збірці, як і в усіх попередніх, залишається вірною собі: гранична сповідальність деяких її віршів наводить на думку, що лірична героїня часто аж небезпечно наближається до авторського “я”, подеколи й зовсім зливається з ним. Добре це чи зле? Гадаю, за таке її можна б і насварити, якби ми не знали, що поеткам високого лету властиві фантазійні елегії. Не дізнатися нам — навіть після доскіпливого вистежування, — чи описане було насправді, чи то лише мрії, наприклад, про “серце твоє — японську жоржину, погляд твій — татарський кинджал, норов твій — ятаган турецький” й інше, інтимніше…

Хочу заперечити Миколі Петренкові, автору передмови до книжки, який докоряє (щоправда, пом’якшено) поетесі за “надмір душевної щедрості”. Хіба ж вона винна, що їй відмірено багато, що має небайдуже серце, свій упізнаваний голос і стиль у поезії, здатність до ще яскравішого самовідновлення після згоряння: “І знову душа в нірвані, / Кудись її бідну несе. / А отже, ніщо не минає, / поки не минуло усе”. Не можна (навіть гріх!) карати будь-кого за те, що вміє кохати, що його “Ще ватра в степу палає, / ще в серці вогник тремтить”.

А це, повірте, немало. “Осінні люди”, придуманий Лесею Степовичкою образ і винесений у заголовок книги, — красива метафора, у якій “немає дна”, яка відлунює радістю й сумом, упокорою та неспокоєм у багатьох читацьких серцях. Я сам можу це посвідчити. Микола Петренко, на його патріарше диво дивне, майже не помітив циклу любовної лірики, названого так по-сучасному, грайливо — “Метелики в животі”. Це вислів зовсім юний, з’явився він у молодіжному сленгу років сім-десять тому й означає психологічний стан людини, охопленої коханням-лихоманкою.

Присутність авторки гостро відчувається в розділі “У колі митців і поетів”, що починається прикметним публіцистичним віршем “Розмова з поезією”. Степовичка наділяє свою музу тими рисами, діями, які через різні життєві причини не виформувала в собі, не змогла здійснити: “Привіт, Поезіє, на тебе я чекала,/ А ти, гульвісо, довгенько десь блукала, / В генделиках пила без мене оковиту / Чи закохалася несамовито? / Чи, може, снобко, подалася в жар-столицю, / Мене ж лишила скніти у провінції? / Ходила з європейцями Майданом,/ І “Кобзаря” читала з Нігояном?/ Без мене цілилась у Янека з нагана, / Не вцілила, за це тобі догана”. Поезія постає тут як духовна субстанція, що може жити в ліричній героїні, а то й виокремлюватися, зникати, набувати нової якості, а потім повертатися, зреалізувавши її мрії, сподівання на щасливі знаки долі. Використано цікавий художній прийом, який потребує докладного аналізу. Знову я затято веду мову про емоційну, історичну наповненість, значущість, внутрішню глибину віршів із Майдану, а наразі треба сказати інше: Леся вище від свого поетичного штукарства ставить інших персонажів сучасності, а саме — мужніх героїв наших днів.

Степовичка не тільки мрійниця, поетка, а й революціонерка, щоправда, непрофесійна, позаяк ні до яких партій не притулена, а має свій статут, власну програму, стратегію і тактику, продиктовані покликом щирого серця з величною й рідною Україною в ньому. Інакше вона сьогодні не купалася б у віршах, а дерибанила б посади, — якась би та й дісталася. І неозброєним оком видно, що для Лесі, судячи з поетичних текстів, сув’язно переплетених із життям у всьому його багатоманітті, значно важливіше було — у вир революції кликати, як казав колись Павло Тичина, “на геройство серце будить”, а в час помайдання — сміятися з псевдогероїв-братків, “ура-патріотів” Вкраїни, колишніх перефарбованих, підстаркуватих духом “совків”, які живуть, “як мокре горить”, які щонайскоріше назавжди мають відійти в небуття.

І зовсім вражає вірш “Смерть — російська рулетка”. Саме такі художньо-публіцистичні тексти, як цей, переконливо засвідчують, що маємо справу з поеткою, здатною не лише розмахувати словесною шаблюкою на мітингах, як комусь може здатися, а й з аналітиком, наділеним холодним розумом, щирим серцем і непересічним письменницьким даром. У Степовички, жінки вродливої, певен, знайшлося б чимало яскравих світлин, на яких вона випромінює жіночі чари. Але Леся подає поміж віршами скромне фото, де на цвинтарі читає вірші над убієнними бійцями. А отже, справді, не до чарів, отже, серце справді болить. Як зауважив відомий львівський, чи радше львівсько-київський, поет, і не лише поет, а вчений — доктор філологічних наук Ігор Павлюк, “на таких, як Степовичка, сфокусовується інстинкт самозбереження етносу, природи, всього живого та енергетично місткого у всесвіті. Такі боривітри зграями не літають. Зграями літають лише сірі маленькі суєтні пташки”.

Переклади філософських поезій віддаленого в часі, стишеного в минулому й завуальованого флером тонких асоціацій Рільке, на мій погляд, не вносять дисгармонії в бурхливу емоційну атмосферу збірки, про яку Микола Петренко пише: “Вірші Лесі Степовички вщерть наповнені вибуховим шалом нашої переломної і незаперечно доленосної доби”. Це так, але ж Степовичка колись, в іншій своїй збірці, застерігала: “Я — різна”. Це по-перше. А по-друге, вони, як і одвічні Лесині вірші, присвячені рідній річці Орелі. Тут я погоджуся з вдумливим польським поетом і літературним обсерватором Тадеєм Карабовичем, ще одним залюбленим у степову Оріль лицарем Слова, який уважає, що “знаковим і визначальним у поетичній свідомості Лесі Степовички є оспівування рідних сторін, заповітної степової тиші. Авторка згадує історії минулого, порівнює ліричний колір Орелі з блакитною кров’ю степів… й ототожнює її творчість до ширшого літературного ареалу придніпровської поетичної субстанції, в першу чергу до народних козацьких дум, до поезії та малярства людей вільних, чия творчість ніколи не піддавалася впливам щодення”.

Степова тиша й урбаністичний шал пристрастей — у цьому немає суперечності. У цьому — земна та небесна діалектика польотів творчої душі, яка прагне духовної високості і, здолавши один етап земного шляху, не тішить себе заслуженою славою, а впевнено випростує на нові життєві горизонти зі своїми віршами, сподіваючись “на спів-почування, спів-думання, спів-дихання, спів-страждання, спів-гнів… спів-надію” із сучасниками й тими, хто прийде після нас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment