Вадим МИЦИК,
етнограф, член Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів, заслужений працівник культури України
Хліб наш святий, бо дає не тільки спожиток і силу для життя, а й єднає людину і весь народ із Богом, землю з небом. Московське керівництво Радянського Союзу як організатор трьох великих голодів в Україні, вирішило позбавити український народ не тільки основного наїдку, а й цього священного зв’язку. Наші одвічні хлібороби мали стати бездумними рабами на колгоспних полях. Сталося ж найтрагічніше: у хліборобського люду керівники радянської держави забрали хліб і змусили його помирати на найродючішій землі у світі. Мільйони мучеників, умертвлених голодом, не відспіваних, не пом’янутих святим хлібом, навіть не хоронили, а скидали із грабарок у спільні ями, як у скотомогильники.
Оскільки люди зосталися не пом’януті і їхні душі повсякчас хочуть отієї часточки хліба, генеральний директор Національного музею Голодомору в Києві Олеся Стасюк, науковий співробітник Леся Гасиджак вирішили виправити оту звичаєву прогалину. В жалобні дні вони влаштували виставку похоронних та поминальних хлібів на спомин душ умертвлених голодом українців. Із Полтавщини були паски, з якими люди на проводи йшли на цвинтар і поминали покійних. Із Вінниччини експонували пиріжки, якими поминали рідних на Дмитрівську суботу. Були праники, косинці, які давали і дорослим, і дітям на спомин душі. Зі Слобожанщини виставили коровай, з яким хоронили неодружену дівчину чи парубка.
Ольга Наливайко представила на виставці великі волинські хліби. Навіть дивуєшся, як ця тендітна жіночка їх виробляє.
— Коли я вчиняю тісто, а ще коли виймаю із печі хліб, таку відчуваю силу, ніби самих небес сягаю, — каже відома майстриня хлібопечення.
У Шевченківському краї — селах Звенигородського й Тальнівського районів — мені вдалося зібрати до двадцяти поминальних хлібів. За сприяння сільського активіста Миколи Бойка в Ризиному Олена Пономаренко випекла більше десятка обрядових хлібів. Серед них паляниця із віночком і квіткою, мов образ тієї людини, що жила й відійшла у світ предків. Вона як у хаті на столі, так і на вітрині виставки лежала на тканому рушнику із запаленою свічкою. Поруч були калачі, із якими супроводжують покійного до місця поховання, а також калачики, котрі давали після поминального обіду. Ними не тільки поминають, а мовби годують душу. Поминальні шишки, але круглі і з віночками, мовби вінець життя людського, випекла Віра Слинько зі Звенигородки. Експонувалися також бабки із Стебного, Кобринового, з якими рідні йшли на проводи й клали їх на могили рідних.
Хлопець чи дівчина обов’язково мають одружитися. Коли ж смерть їх забирає, рідня за звичаєм справляє разом і похорони, і весілля. Для цього печуть коровай, шишки й кладуть на віко домовини. Після похорону коровай “святим ломом” ділять межи людьми. Такий коровай, як вершина художнього хлібопечення, випекли майстрині цеху Звенигородської райспоживспілки (голова Галина Бондаренко) Валентина Смотрун й Ніна Щербак. На імітованому віці з чотирма шишками по краях, у віночку із барвінку сяє він у центрі експозиції Національного музею Голодоморів в Україні.
Поминальні хліби із Шевченкового краю утверджують духовну силу народного звичаю і кревну єдність і живих, і покійних. У цьому незнищимість і вічність народу.
