У Національній академії мистецтв України відкрилася виставка творів відомого українського скульптора, народного художника України Анатолія Куща, що присвячена ювілею митця і є підсумком його багаторічної творчої діяльності. Саме про творчість митця і наша розмова.
— Пане Анатолію, розкажіть, з чого все почалося?
— Ще у дитячому садочку до моїх рук потрапила глина, почав ліпити, сподобалося. До того ж дитячі роки минали у центрі Києва, щодня ходив до школи повз усесвітньо відомий Будинок з химерами, був вражений величним створінням початку ХХ століття. “Невже таке диво можна зробити з каменю?” — думав тоді я. Мріяв створити щось подібне або й краще. Батьки були звичайними робітниками, проте один із моїх прапрадідів — грецький скульптор Ксенофонт Катракіс, його доля закинула в українські степи ще у XVIII столітті. (До речі, на Кіпрі існує музей цього митця). Напевне, на моє творче становлення вплинула і самобутня природа донецьких степів. Кожні літні шкільні канікули я проводив у Старобешівському районі у своєї бабусі Мар’яни.
— Що Ви можете заперечити тим, хто стверджує, що Донбас це не Україна?
— Не вірте їм. Це прадавні українські землі. Звичайно, у роки радянської влади сюди переселили багато росіян і тому в містах переважно розмовляють російською, проте у селах і сьогодні можна почути вишукану українську мову. Болить душа, що мала батьківщина моїх предків зараз перебуває під владою терористів і російських найманців. Не зміг поїхати на похорони рідної сестри, не знаю долі багатьох своїх близьких родичів.
— Чи комфортно Вам працювалося у радянські часи?
— Я ніколи не був прихильником радянської системи. Адже пам’ятаю ще з дитинства, що селяни, які не мали паспортів, були практично кріпаками. Також не зі слів знаю, якою ціною будувалося так зване “світле” майбутнє. Тому намагався ніколи не піддаватися кон’юнктурі. Скажімо, у ті часи митцеві за пам’ятник Леніну платили утричі більше, ніж за іншу подібну за розмірами скульптуру. Однак я намагався відмовлятися від таких проектів, пояснюючи це тим, що ще “не доріс” до такої “серйозної” роботи. Проте повністю уникнути такої теми не вдалося, була скульптурна композиція з Леніним на станції київського метрополітену “Театральна” та пам’ятник Дзержинському біля Київського міського управління КДБ. Пам’ятник залізному Феліксу демонтували 1991 року, а скульптурну композицію в метрополітені закрили стіною під час Революції гідності. Я радий, що ці символи тоталітарної доби зникли.
— Однак ця тема ніколи не була для Вас визначальною?
— Звісно, ні. Ще з далеких 1970х років і до сьогодні головна тема моєї творчості — українська історія. Переконаний, що ми, українці, дуже щедро роздавали своїх геніїв, настав час це каміння збирати, також потрібно пам’ятати, що ми нізвідки не взялися, ми тут були вічно, народилися на цій землі і житимемо тут завжди.
— Які пам’ятники з творчого доробку 1980х років могли б виділити?
— Насамперед це монументальні комплекси до 1000річчя заснування Лубен і НовгородаСіверського та 700річчя Черкас. Своїми роботами я дискутую з російськими істориками, які прагнуть привласнити українську історію. На моє переконання, саме українці — нащадки Київської РусиУкраїни, а не росіяни. Комплекс до 1000ліття у НовгородіСіверському складається з чотирьох пам’ятників: Князю Ігорю, Бояну, Ярославні та Жертвам концтаборів. До скульптури князя Ігоря я ще за радянських часів на ефесі меча зробив тризуб, а можновладці побачили це лише через два роки.
Також на 80ті роки минулого століття припадає створення мною двадцяти пам’ятників і пам’ятних знаків “Шляхи Тараса на Черкащині” у Звенигородському районі, пам’ятник Павлу Тичині у селі Піски на Чернігівщині, пам’ятні знаки Олександру Купріну, Михайлу Булгакову, Ігорю Сікорському в Києві.
— А що вдалося створити за часів Незалежності України?
— Гадаю, немає українця, який би не знав про незавершений Монумент Незалежності України, скульптурна частина якого складається зі стели “ОрантаУкраїна” та композиції “Засновники Києва — Кий, Щек, Хорив та Либідь”, а також про постать Архангела Михаїла на столичному Майдані Незалежності.
Серед інших моїх робіт — пам’ятник “Берестецька битва”, присвячений подіям Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у Берестечку на кордоні Рівненської та Волинської областей, пам’ятники гетьману Пилипу Орлику в Києві та Тарасу Шевченку (смт Демидівка, що на Рівненщині), пам’ятник Шевченку в місті Бурштин ІваноФранківської області. А за кордоном я створив пам’ятники Геродоту в Іллінойському університеті, США; жертвам Голодомору в Україні 1932—1933 років (Чикаго, штат Іллінойс, США); Богдану Хмельницькому (м. Рокфорд, штат Іллінойс, США), Тарасу Шевченку (м. Слуцьк, Білорусь) і молодому Шевченку (м. Варшава, Польща), диригенту Івану Трухлому (м. Чикаго, США). Також виграв конкурс і розробив проект встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в Астані, (Казахстан), створив його в розмірі спорудження, але він досі не встановлений.
Періодично відбуваються мої персональні виставки. Твори зберігаються у Національному художньому музеї України, Національному музеї російського мистецтва, Національному музеї Тараса Шевченка, ПереяславХмельницькому, Харківському, Севастопольському, Запорізькому, Черкаському художніх музеях, Третьяковській картинній галереї (м. Москва, Росія), музеях і приватних колекціях Великобританії, Німеччини, США, Угорщини, Японії.
— Напевне, є мрія?
— Так, хочу створити пам’ятник Героям Небесної Сотні — “Лелечий годинник”. Це має бути монумент у вигляді годинника, стрілки якого — кулі. Із нього щохвилини і щогодини злітатимуть душі героїв Небесної Сотні — лелеки і тихо звучатиме пісня “Кача”. Проект не дорогий, але поки що у влади не знайшлося на нього коштів. Хоча вже 90000 євро вона витратила на премії безглуздих проектів.
— Чи все із раніше задуманого вдалося втілити у життя?
— На жаль, ні. Було розроблено кілька проектів пам’ятників для Лівії (пам’ятник Шахідамгероям війни з фашистською Італією та пам’ятник Омару Мухтару — видатному герою цієї війни), також меморіал “Парад Перемоги”, присвячений подіям іраноіракської війни для м. Тегеран в Ірані. Так само залишаються лише у проектах пам’ятники Івану Мазепі та Петру Могилі для Києва. Але найбільше мені болить, що не вдалося завершити монумент на честь проголошення Незалежності України. Крім “ОрантиУкраїни” та пам’ятника засновникам Києва у серці столиці мав постати Музей Державності з пантеоном Державотворців зі скульптурними зображеннями видатних державних діячів. Це князі Аскольд, княгиня Ольга, Святослав Хоробрий, Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, із козацької доби Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та перший Президент УНР Михайло Грушевський. Проте для влади було вигідніше зробити тут торговельнорозважальний комплекс. Наразі влада провела новий конкурс, планується новий проект реставрації Хрещатика і Майдану Незалежності. Якщо він буде втілений у життя, то це повністю спотворить вигляд центру Києва. Планується знищення ОрантиУкраїни, засновників Київської РусиУкраїни, Архангела Михаїла та козака Мамая, всього, що стало символом Києва, України та Революції гідності і Небесної Сотні. Також дуже хвилює продовження забудови навколо Софії Київської, що може призвести до руйнації найвидатнішої пам’ятки української культури. Змінюються влади, але, на жаль, не змінюється ставлення можновладців до духовної спадщини України.
— Розкажіть про Вашу ювілейну виставку…
— Одне з центральних місць у ній надано серії “Державотворці” з моделями пам’ятників: “Святослав Хоробрий”, “Гетьман в еміграції Пилип Орлик”, “Наливайко”, “Святослав в бою”, “Кривоніс. Бій під Корсунем”, “Митрополит Петро Могила”, “Гетьман Іван Мазепа”, “Гетьман Сагайдачний”, “Іван Богун”. Цими роботами я намагаюся довести, що Україна має багатовікові державницькі традиції. Інша серія робіт присвячена українському генію Тарасу Шевченку. Роботи “Велика рана”, “Прес тоталітаризму” та “Червоний буревій” — моделі пам’ятників, що є даниною пам’яті жертвам голодоморів та політичних репресій. Також досліджую тему витоків нашої духовності. Окремі цикли присвячені темам кохання та пристрасті, є роботи на тему Ведичного Православ’я. Сподіваюся, що кожен відвідувач виставки знайде у ній щось своє, близьке лише йому.
— Де можна побачити Вашу виставку?
— Вона відбувається в Національній академії мистецтв України по вул. БульварноКудрявській, 20 (колишня Воровського), з 11 до 17 години крім суботи та неділі, вхід безкоштовний. Триватиме експозиція до 20 січня 2016 року.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
