На здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка
Анатолій ГРИЗУН,
член НСПУ, кандидат філологічних наук, доцент, м. Суми
Сергій Гальченко, відомий вченийлітературознавець, текстолог та архівіст, а ще музеєзнавець і культуролог, не потребує рекомендацій… Він лауреат численних міжнародних і всеукраїнських премій, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка з наукової та видавничої діяльності, кандидат філології, джерелознавець, із примітками і коментарями якого вийшли десятки капітальних видань класиків рідної літератури. А ще — новатор музейної справи. Очолюваний ним протягом 2000—2005 рр. Національний музей Тараса Шевченка став у Києві величним фондом поетів і критиків, артистів і художників, скульпторів і композиторів. З ініціативи директора музею фетишизувалися не речі, а живе українське слово і мистецтво, музей Кобзаря став тоді трибуною високоталановитих патріотів України.
Сьогодні маємо закономірну приємність: на здобуття Шевченківської премії 2016 року в номінації “Літературознавство і мистецтвознавство” висунуто книгу Сергія Гальченка “Історія тексту. Джерелознавчі і текстологічні аспекти творчості П. Г. Тичини, В. М. Сосюри та Остапа Вишні” (2014 р., вво “Наукова думка”, Київ). Це величезний фоліант на понад 50 аркушів добре впорядкованих і систематизованих рідкісних матеріалів, причому науково вивчених і проаналізованих стосовно пойменованих у назві літераторів. Перечитавши за кільканадцять вечорів цю грандіозну працю, роблю для себе висновок: Сергій Гальченко — людина Франкового типу, з колосальним обсягом знань. Зрештою, він, мабуть, недаремно домігся відкриття в рідному селі на Київщині пам’ятника великому Каменяреві. Це дослідження водило його автора архівами і бібліотеками Києва, Москви, СанктПетербурга, Варшави, Лондона, Парижа, Вашингтона, НьюЙорка і т. ін. Відтак, книга вийшла посправжньому відкриваючою, вона в багатьох випадках стане настільною і незамінною для фахового філолога, письменника, просто шанувальника красного письменства. Книга укомплектована з трьох розділів, після кожного подаються зразково прокоментовані текстологічні додатки.
Зрозуміло, праця починається з Павла Тичини. Розділ оглавлено “Павло Тичина. Злети і падіння “Хліборобського Орфея”. Він має ще близько десятка підрозділів. Із них найвиразніші “Між білим і чорним”, “Архів П. Г. Тичини”, “Рукописи поетичних творів”, “Незавершені поеми і проблеми їх публікації”. Знаково: Сергій Гальченко вже на початку правдиво говорив про драму великого таланту за умов тоталітарного суспільства: “Одна з найспрекрасніших сторінок нашої національної культури — геніальна поезія “раннього” Павла Тичини.
І, хоч як гірко про це говорити, низка творів поета належать до найнепривабливіших сторінок нашої літератури, яку не можна осмислювати окремо від історії суспільства” (с. 5). Газетна стаття не дає нам можливості за своїм обсягом переповісти ту досяжну максиму, яку демонструє Сергій Гальченко у вивченні і встановлені остаточної редакції того чи іншого твору співця “Сонячних кларнетів”. Кожен такий пошук сам по собі вже історія. Скажімо, хіба не власний портрет подав Павло Тичина від імені Прометея в поемі “Прометей” (с. 168):
— Ви мене держали
між скелями, в кайданах, у неволі.
Так совісно, сумлінно прикувавши,
щоб я і мускулом поворушить не смів.
Іронія долі в тому, що сьогодні поета розковує не нова влада, а джерелознавець і текстолог Сергій Гальченко. І робить це погромадянськи. Він, дослідник, у підрозділі “Недруковане і вилучене з літературного обігу” подає і першу збірку П. Тичини “Панахидні співи”, яка написана в середині 1910х років не була тоді надрукована, і порівняно недавно щасливо віднайдена одеським колекціонером С. Лущиком. Уже тоді в П. Тичині проглядався великий лірик драматичнотрагічного плану (с. 129):
Прийдіть, пісні, прийдіть, ридання,
З глибин, з душі безодні.
Земне останнє цілування
Я їй даю сьогодні.
Прийдіть, прийдіть, — я вами, рідні,
Коханки смерть відзначу.
Під співи серця панахидні
Колишнєє оплачу.
Дуже цікаві і переконливі аргументи та екскурси дослідника в історію написання та текстологію драматичних поем П. Тичини “Сковорода”, “Шевченко й Грушевський”, “Руднєв і Ковпак”, поем “Чистила мати картоплю”, “Розкол поетів”, “Живем комуною”.
Пізнавальними можуть бути деякі оцінки творчості великого поета навіть для тичинознавців. Їх джерела принагідно оприлюднює С. Гальченко. Скажімо, хоча б думки М. Горького, В. Барки про збірку “Замість сонетів і октав”. Взагаліто розділ “Павло Тичина. Злети й падіння “Хліборобського Орфея” з усіма додатками — це фактично половина докторської дисертації за обсягом і місткістю викладеного матеріалу в ній.
Другий розділ “Володимир Сосюра. Боротьба за незалежність України і страждання за любов до неї” (с. 195—346) відкриває В. Сосюру для багатьох зовсім незнаного. Слід зауважити, що саме завдяки наполегливості і одержимості Сергія Гальченка свого часу як першодруки були уведені в читацький науковий обіг такі речі поета, якот роман “Третя рота”, поеми “Каїн”, “Мойсей”, “Христос”, “Ваал”, які не друкувалися за життя В. Сосюри. А фрагменти поем “Махно”, “Мазепа”, “Розстріляне безсмертя” були популярні в самвидаві. Сергій Гальченко зауважує: “Упродовж багатьох років я підтримував дружні стосунки із родиною В. Сосюри, це, очевидно, і стало причиною того, що в 1987 р. Марія Гаврилівна вирішила передати для публікації саме мені три рукописи (“Третя Рота”, “Мазепа” і “Розстріляне безсмертя”), які вона ще з 1973 р. (з часу повної, здавалось би, передачі архіву поета до архівумузею літератури і мистецтва України) переховувала у своїй квартирі.
— Де ж Ви зберігали ці небезпечні рукописи? — вражено спитав я.
— Та он там, зашитими в матраці, — показала Марія Гаврилівна, — у своїй кімнаті” (с. 202).
Дослідник з усією мірою відповідальності підійшов до установлення остаточних текстів В. Сосюри, він сумлінно опрацював велику лектуру з цієї проблеми. Логічне тут посилання на зацікавлених у цій темі Ю. Смолича, О. Микитенка, П. Панча, О. Лебедя, К. Гупала, В. Минка, А. Любченка, Ю. Луцького. Можна вважати справді чудовою розвідкою рядки про долю першої, досі не дослідженої збірки В. Сосюри “Пісні крови”. До речі, окремі вірші з неї збереглися. Актуально звучить сьогодні, скажімо, таке (с. 221):
То не вітер віє із тьмидомовини,
То не сови будять помертвілий край,
Чую плач і стогін з милої Вкраїни…
Знов москаль мордує мій коханий край.
Текстологічний екскурсдослідження у поетику В. Сосюри необхідний ще й тому, що й до сьогодні деякі навіть відомі артисти по радіо і телевізії читають нині хрестоматійний вірш “Любіть Україну” у погіршеному варіанті, а не в редакції 1944 року, коли він був написаний. Слушною, на нашу думку, є і оцінка Сергієм Гальченком поеми В. Сосюри “Мазепа”. Дослідник уточнює, шо “поет творить насамперед художній, а не політичний портрет гетьмана” (с. 212). Насамкінець зауважимо: такого глибокого і продуманого вивчення спадщини В. Сосюри до Сергія Гальченка ще ніхто не здійснював.
Для останньої книги у своїй творчій біографії Сергій Гальченко вибрав постаті контроверсійні. Тому цілком природно третій розділ, завершальний, маємо ось який: “Остап Вишня. Етапи творчості та етапи на засланні короля українського гумору”. За обсягом цей розділ найбільший (с. 349—685). А підрозділи — самі про себе говорять: “Десятирічка” Остапа Вишні”, “Із архівних джерел”, “Забута драматургія”, “З тюремного літопису”, “Камерна” автобіографія Остапа Вишні”, “Чиб’ю (табірний щоденник) (1934 р.)”, “Листи із концтаборів” (1935—1943 рр.)”.
Усі ми ніби й знаємо творчість Остапа Вишні і його поневіряння, а насправді, як виявилось, доконечно й не знаємо. Тепер нам у цьому допомагає невтомний пошукач і текстолог Сергій Гальченко. Предметно до Остапа Вишні він нотує про свої мандри (с. 349): “…одважився поїхати восени 1989го (напередодні ювілею) у далеке Заполяр’я, сподіваючись відшукати щось в архівах Ухтопечорських таборів (Ухтпечлагу). І справді, як сказано у Святому Писанні: “Шукайте і знайдете, стукайте й відкриють вам”. В архівах Cиктивкара й Ухти (Комі АРСР тодішнього Радянського Союзу) пощастило знайти те, про що навіть не мріялося — рукописи письменника 1934 р. й рідкісні документи періоду заслання 1934—1943 рр.”. Відтак, на дослідницький верстак покладено матеріали, а для широкого кола читачів оприлюднено оригінали, про існування яких без участі Сергія Гальченка зацікавлена аудиторія ніколи б не дізналася. Зараз дивуєшся, як людина засуджена за абсурдним звинуваченням нібито за спробу замаху на життя тодішніх керівників УРСР до розстрілу, і яка тільки випадково вціліла, і в непростих умовах неволі зберегла людську гідність і почуття гумору. В листах до дружини Варвари Маслюченко з одного боку велика ніжність коханого, а з другого боку страшні оповідки про “чорні дні” (с. 574).
У щоденникових записах 1948—1952 років “Думи мої, думи мої…” є все, непристойні словечка зокрема, звичайно, вони до місця. Але кругом і доброта людська (с. 643): “Андрія бачив, Малишка; Платона бачив, Воронька — і так на серці спокійно… Пошли їм, Господи, здоров’я, пошли їм радості, щоб радісна поезія наша була!” (запис від 20.01.51).
Праця Сергія Гальченка “Історія тексту…” — безумовно, видатне явище в нашому літературознавстві, нашій текстології. Книга загалом розширює мислі про три видатні постаті української літератури — Павла Тичину, Володимира Сосюру і Остапа Вишню. Ця праця має не лише колосальне пізнавальне значення, вона також є школою наукової і мистецької грамотності для всіх, хто одержимий відкривати усі білі плями в науковому письменстві. Крім того, Сергій Гальченко дав зразок солідного аналізу, здавалося б, відомих текстів.
Шлях Сергія Гальченка в нашій культурі подвижницький, про що було сказано на початку статті. Серед цьогорічних номінантів на Шевченківську премію — його науковий внесок чи не найяскравіший. Ви найдостойніший серед достойних. З цього і повинен виходити Шевченківський комітет.
