Кіраль С. С. “Зробити щось корисне для свого рідного народу”: З епістолярної спадщини Івана Чендея. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2013. — 212 с.
Галина РАЙБЕДЮК,
канд. філол. наук, професор, завідувач кафедри, Ізмаїл
Публікації Сидора Кіраля завжди впізнавані, бо наснажені інтелектуальною невтоленністю; вони, як слушно зауважував А. Погрібний, “першоджерельні”, “відкривавчі”, структуровані маловідомим, переважно архівним матеріалом, цікаві представленими текстологічними колізіями, відсутністю шаблонних ходів думки, оригінальністю тлумачень і широтою індивідуальноавторських коментарів.
Фундаментально незмінною у студіях С. Кіраля над письменницькою кореспонденцією (і не тільки) є сфера національної ідеї. Тож найперше впадає у вічі україноцентричність самого дослідника. Відтак закономірно, що фігурантами його наукових уподобань є письменники та науковці, непримиренні “до найменших проявів національного недбальства та лінивства” (А. Погрібний). У цьому колі — Б. Грінченко, Т. Зіньківський, І. Жиленко, М. Коцюбинська, Л. Воронина, Г. Кочур, І. Денисюк, Л. Коваленко, К. Коцюбинська, І. Чендей та ін. Невипадковими, гадаємо, є й назви і ґрунтовних наукових видань, і локальних статей С. Кіраля, у яких закладено чітку національну визначеність. Вдало викарбувані з художніх творів чи листів митця, вони, з одного боку, оприявнюють ідейносвітоглядне кредо письменника, а з іншого — звучать для читачів (і сучасників, і прийдешніх поколінь) як імператив, як моральний урокнастанова, урокзастереження. Таким, наприклад, є добре відоме в Україні та поза її межами видання епістолярного діалогу Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком, що має промовисту назву “…Віддати зумієм себе Україні” (слова, взяті з вірша Б. Грінченка). Аналогічне можна сказати й про монографію “…Зробити щось корисне для свого рідного народу”: З епістолярної спадщини Івана Чендея”, про яку, власне, й ітиметься.
Дещо розмаїта, на перший погляд, насправді вона становить собою ґрунтовну й цілісну стереоскопічну працю, у якій в єдину сув’язь поєднано найважливіші компоненти такого складного явища, як джерелознавчі проблеми життя і творчості письменника, що зазвичай нелегко піддається строгій науковій верифікації та аналітичній логіці. С. Кіраль формує багате уявлення про мистецьку постать “закарпатського короля Ліра” (Г. Корабельников) — Івана Чендея, крізь призму епістолярію репрезентує самототожність митця, його здатність “у душу проникати” (з листа до І. Денисюка від 6 травня 1967 року). У цьому плані його праця не має попередників і в означеній царині вносить посутнє наукове прирощення.
Основний каркас монографії становлять два розділи, перший із яких присвячено листуванню І. Чендея з І. Денисюком, другий — з Л. Коваленком. Л. Коваленко був “відомий у літературних колах своєю непохитністю, принциповістю та вимогливістю” [119]. Зміст листів та їх коментарі виявнюють внутрішню спорідненість авторів діалогу, подібність творчих інтенцій, моральноетичних настанов та естетичних пріоритетів, поглядів на мову, літературу, національну культуру тощо. Для С. Кіраля в кожному разі важлива аргументація представлених суджень про той чи той епістолярний/літературний факт біографії письменника. Тож для переконливості він уводить до сюжетики тексту своєї розвідки й літературнокритичний матеріал І. Чендея.
Фактографічна вартість обох структурних частин монографії употужнюється публікацією листів до кожного з адресатів і розлогими й докладними коментарями, що є важливими ключами до текстових реалій презентованих епістол. У текст монографії введено фрагменти листів до багатьох інших адресатів (друзів, родини, колег, науковців, письменників та ін.), що значно розширює уявлення про І. Чендея та його довкружжя.
Текст обох розділів виходить далеко поза межі локального епістолярного діалогу. Тут маємо доволі вдале поєднання джерелознавчого аналізу з традиційним істориколітературним. У монографії подано не лише літературне портретування митця, а й глибокий та всебічний аналіз його вибору, долі, позиції, версій, художнього дискурсу тощо. Погодьмося, що в сучасному літературознавстві подібних прикладів негусто. До того ж ідеться про письменника, так би мовити, “неголосної хвилі”, що увійшов до літературного процесу в період завершення хрущовської відлиги й поступового наступу політичних “заморозків”, ім’я якого, вилучене з художньомистецького життя, тривалий час “випадало” з традиційного “іконостасу” шістдесятників, а відтак і з наукового обігу.
Відомо, що І. Чендей розділив драматичну долю опозиційно налаштованих прозаїківшістдесятників. Після збірки повістей та оповідань “Березневий сніг” (1968) його виключили з партії, піддали остракізму, що означало відлучення від літературного процесу. Як зазначає С. Кіраль, “заборонителі” в героях творів І. Чендея впізнавали себе — “бездуховних кар’єристів, жадібних до грошей, ницих, бездарних і некомпетентних, які в гонитві за високими званнями, посадами, чинами готові зректися рідної мови, знищити архітектурні пам’ятки, звести шкідливі заводи, вирубати правічні карпатські ліси. Байдужість до простої людини, до природи боліла І. Чендеєві, він намагався застерегти від тотального руйнування віковічних моральноетичних ідеалів і традицій…”.1
Невідомі сторінки творчої біографії І. Чендея висвітлені в розлогих примітках, які подекуди асоціюються з мікростудіями про той чи той твір (збірку), його видавничу долю (наприклад, лист до В. Дончика в контексті історії видання книжки “Кринична вода” — с. 167–168); представлені в монографії драматичні факти життя письменника та його творів подекуди нагадують розлогі авторецензії самого адресанта (скажімо, лист до К. Волинського у зв’язку з інтригою довкола роману “Птахи полишають гнізда” — с. 85—90).
Зі змісту монографії видно, що наукова мета автора передбачала пошук, виявлення, ґрунтовне вивчення й систематизацію та аналіз не лише листів, а й багатьох рукописних джерел, архівних матеріалів. Тут вельми цікавими є вперше оприлюднені автографи з приватного архіву адресатів: професора І. О. Денисюка, літературознавців К. П. Волинського (люб’язно надані вдовою науковця) та В. Г. Дончика (надані автору особисто), Л. Коваленка. Фактографічну цінність монографії становлять також додатки (дві статті автора та публікація вдови Марії і дітей — сина Михайла й доньки Марії), що увиразнюють наукову біографію І. Чендея, характеризують його особисту вдачу, окреслюють національну самоідентифікацію.
Неабияку роль у зміцненні документальної бази наукової праці С. Кіраля відіграють фотокопії, світлини, іменний покажчик тощо. Усі ці аспекти свідчать, що дослідник ніколи не запозичує інформації з “других рук”, до того ж піддає кожен віднайдений факт верифікації, глибокому осмисленню й ґрунтовному аналізу. Тут варто зауважити ще одну грань дослідницького почерку автора монографії — наукову коректність, повну відповідність вимогам жанру джерелознавчої праці. Істотно також, що автор монографії чітко розмежовує документальну основу наукового життєпису І. Чендея та його художню біографію.
Дослідник, характеризуючи національний профіль І. Чендея, не обмежується його листами. Крім характерних для джерелознавчих праць приміток і коментарів, він вдається до багатьох інших документальних свідчень. Тут, скажімо, варто нагадати стенографічний фрагмент виступу І. Чендея на V з’їзді письменників 1966 року, на якому він пристрасно обстоював потребу збереження національних культурних пам’яток і після якого йому дісталося чимало “дрібних прикростей”.
Про національну самоідентифікацію І. Чендея свідчать уведені до загального контексту монографії численні дарчі надписи. Так, даруючи архівумузею літератури України “биту” в пресі компатріотами книжку “Березневий сніг”, письменник занотував: “Архівумузею літератури з думкою про те, аби наше словопісня ішло по світу великому і вічність стверджувала силу Духа нації української…” [28].
Зі сторінок монографії С. Кіраля постає образ письменника, іманентного українській ментальності, художній світ якого постає на багатьох національних архетипах. Серед провідних і постійних інтересів у його творчості, як видно з листів та художніх текстів, є тема матері, котра становить, як відомо, важливий ментальноемоційний комплекс в етнопсихології українства. Для потвердження своїх спостережень автор монографії вдається до художніх творів (наприклад, повість “Луна з блакитного овиду” — підрозділи “Мама” і “Очі з печаттю туги”), у яких письменник “на високому леті душі” пише про матір і батька, відтак висновує, що “ці описи набувають певного символічного звучання щодо місця Матері і Батька у житті кожної людини, у збереженні роду, традицій, пісні, рідної мови” [14]. Невипадково у художніх творах і листах він зазвичай пише слово “Мама” (як і “Батько”) з великої літери. С. Кіраль переконує, що І. Чендей продовжує сталу традицію українського фольклору та художньої літератури, де образ матері є справжнім апофеозом материнства. Фрагменти листів і художніх текстів, у яких у народному дусі сакралізовано образ Матері, “замикає” в цілісне коло рецензія К. Волинського, цитатами з якої автор споряджає відповідні змістові частини своєї праці. Особливо імпонують такі вміщені в монографії думки рецензента: “Після “Материнського поля” Ч. Айтматова ми ще не мали з такою мистецькою силою виписаного образу Матері, котрий дав оце Чендей у своїй повісті” (йдеться про “Казку білого інею”) [12].
С. Кіраль презентує чималу кількість документального фактажу, котрий свідчить, що саме під впливом народної творчості І. Чендей формувався як письменник. Спершу збирав казки, пісні, коломийки, потім почав писати вірші, згодом — прозу. Для переконливості дослідникові знадобилися свідчення найближчого оточення про велику роль у формуванні національного світогляду письменника його першої вчительки Йолани Тимкович, яка виводила своїх учнів “у великий і далекий простір, до сонця” [15], і зізнання самого митця про значення батька й матері для раннього усвідомлення ролі пісні в житті людини, яку сприймав так, як її давало життя — “разом з хлібом і повітрям, водою і сонцем”. Як аргумент неспростовної ролі фольклору в житті І. Чендея наводяться слова з його есе під назвою “Від пісні і життя” (Рад. літературознавство. — 1966. — № 12), у якому формулює “два головні джерела своєї творчості — пісню і життя” [15].
Усі представлені в книзі С. Кіраля матеріали свідчать, що національну ідентичність І. Чендея визначили передусім категорії народного та етнонаціонального — поза політичними програмами й амбіціями. Він стверджував “силу духа нації української” [28] як національно свідомий письменник і як активний популяризатор українського слова, борець за його національну сутність. За твердженням автора монографії, “національна самобутність у літературі, самобутність творча — ось ті головні постулати життєвого, громадянського і творчого кредо І. Чендея, які він не боявся декларувати на сторінках провідних часописів тодішнього Радянського Союзу, політика якого була скерована на зовсім інші вектори, протилежні сказаному письменником — спільна радянська культура, спільна мова, нова радянська спільнота, позбавлена національного коріння, національної психології, національної мови” [30].
У кінці монографії як один із додатків подано ґрунтовну статтю “Творча спадщина Івана Чендея в контексті сучасних проблем етнопедагогіки та національного виховання”, опубліковану в Білорусі (Мозир). З одного боку, це свого роду популяризація імені українського письменника поза межами його Батьківщини, а з другого (це видно й з назви статті) — намагання автора знову ж таки залучити ім’я україноцентричного митця до виховання молоді в національному дусі. Щоправда, публікацій методичного плану щодо вивчення творчого доробку І. Чендея, його місця в сучасному навчальновиховному процесі в загальноосвітній школі й у гуманітарних вишах нині бракує. Гадаємо, це справа найближчого майбутнього, і автор монографії скаже в цій сфері своє вагоме слово. Отже, рецензоване видання має вихід не тільки в науковий обіг та едиційну практику, а й в освітянський простір.
На площині однієї рецензії неможливо охарактеризувати усі аспекти монографії С. Кіраля, оскільки йдеться про працю унікальну з багатьох поглядів. Окремого мікросюжету заслуговує й представлена дослідником тема “Теоретичні розмисли про новелу в епістолярії І. Чендея”.
Отже, монографія Сидора Кіраля — серйозний підступ до написання ґрунтовної наукової біографії письменника на основі скрупульозно зібраного джерелознавчого та істориколітературного матеріалу, що дає змогу реконструювати постать письменника. Усе ж поза увагою дослідника, за його ж словами, “залишається ще чимало цікавих фактів, які зринають у листах І. Чендея й потребують докладного розгляду в контексті його доби та життя” [40]. Тож побажаємо Сидорові Кіралю щедрих ужинків на цій ще не зораній ниві, успіхів у розкопуванні “кургану”, що зветься мистецький феномен Івана Чендея — “співця зеленої Верховини”.
_________________________
1 Кіраль С. С. “І знову я про те, що життя сильніше смерті”: Спроба епістолярного автопортрета Івана Чендея (До 90річчя від дня народження письменника) // Слово і Час. — 2012. — № 8. — С. 49.
