Гідність громадянина

Державотворчі функції української мови

Любов МАЦЬКО,

доктор філологічних наук,

професор

За станом мови можна встановити стан культури.

В. фон Гумбольдт

Мова наскрізь антропоцентрична.

Н. Арутюнова

Українська держава прийняла до виконання низку європейських і власних законів, якими в ній формується і регулюється етнолінгвопростір: Закон “Про мови в Українській РСР” (Верховна Рада УРСР, 29 вересня 1989 року); “Декларація прав національностей України” (Верховна Рада України, 1 листопада 1991 р.); окремий Закон “Про національні меншини в Україні” (1992 р.); Європейська хартія регіональних та міноритарних мов (Рада Європи, 1992 р.); Декларація принципів толерантності (Генеральна конференція ЮНЕСКО 1995 р.); Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин і пояснювальна записка (Фонд міжетнічних відносин, лютий 1998 р.); Гаазькі рекомендації щодо освітніх прав національних меншин та пояснювальна записка (Фонд міжетнічних відносин, жовтень 1996 р.), а також інших постанов і рішень, покликаних до утвердження “Єдності в різноманітностях” та збереження української мови й української етнокультурної спадщини і спадщин етносів, що нині живуть в Україні.

Безперечно, цим ми підтримуємо європейську ідентичність, полікультурність і відкритість, національно марковані соціальні простори інших націй та формування міжлінгвокультурної компетентності громадян України.

Основна гарантія життя української мови, її стійкості і розвитку є український мовець — український народ із тисячолітньою історією, життєлюбною філософією, наукою, багатою культурою, з досконалими літературномистецькими формами мовної комунікації, удержавленими формами життя. Конституція Української держави, у якій у статті 10 записано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Поняття двомовність, тримовність, багатомовність розуміємо як можливість використання кількох і різних мов у міру потреб науковотворчої діяльності і спілкування з іномовними респондентами. При державній українській обов’язковій одномовності ми пропагуємо особистісну багатомовність, бо це збагачує нас інтелектуально, культурно, посилює нашу конкурентну спроможність у сучасному світі.

Результати всеукраїнського опитування у березні 2013 р., проведеного у рамках міжнародного проекту “Регіон, нація і поза ними. Міждисциплінарна і транскультурна реконцептуалізація України” показали, що порівняно з 2006 роком визнання української мови як символу держави і рівень володіння нею значно зросли. 95 % опитаних вважали, що всі громадяни України повинні володіти українською мовою, а 79 % усього населення вже володіє українською мовою добре і відмінно (2006 р. таких було тільки 61 %). Понад 90 % опитаних вважають, що громадянин України обов’язково повинен володіти українською мовою, 86,4 % населення вимагає від державних службовців знання української мови).

Поряд із поняттям “мовної особистості” у мовознавчих і психологопедагогічних науках актуалізуються поєднані з ним поняття “мовна поведінка” на індивідуальному і колективному рівнях та “мовна практика”. Контекстом для реалізації мовної поведінки особистості є “мовна політика” держави як вихідна позиція та “мовні ситуації”, що нею породжуються й детермінуються. Вони зумовлюють “мовний вибір” особистості.

Мовна поведінка — це вибір і реалізація мовного коду соціально вмотивованою мовною свідомістю індивіда чи групи мовців. Цей вибір зумовлюється системою психолінгвістичних, лінгвокультурних, соціоправових чинників, визначальних для комунікативної системи: мова — людина — спільнота — організація, установа — суспільство. Мовна поведінка не завжди збігається з мовним вибором. Якщо у мовця немає мовного виховання, мовного чуття і мовного смаку, то вибір не реалізується у мовній практиці.

Семантичне поле мовної поведінки як соціолінгвістичного категорійного поняття поширюється взаємовпливами, залежностями і взаємодіями у процесі мовленнєвої діяльності: мовної свідомості і мовної поведінки, мовної політики і мовної поведінки, мовної лояльності і мовної поведінки, які й формують у єдності палітру мовних ситуацій у суспільному просторі.

Намагання впроваджувати в Україні другу державну мову — російську — відомий кінорежисер Юрій Іллєнко характеризував так: “Що означає словосполука “друга державна мова”? Вона означає, що ніби існує на цьому терені друга держава. Паралельна держава. Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації! Проте таке явище в історії має більше виразну і багатогранну дефініцію — окупація”. На тих українських землях, де українців виморили голодом, репресіями, розсіяли виселеннями й переселеннями, сьогодні справжня окупація і війна. Тоді це звучало смішно, нині — сумно і трагічно.

Мова, окрім концептуальнокатегорійного предметного змісту, містить цілі сфери вербальноментальних ідентифікатів моралі, етики, естетики, культури традицій, символів, звичаїв, обрядів, способів співжиття і поведінки. Ними маркуються етнолінгвопростір держави, колективна свідомість і спорідненість, зберігається історична пам’ять, постулати сьогодення, реалізуються сприйняття, чуття, враження, тобто фактично омовлено все, чим живе цей народ.

Основними державотворчими функціями сучасної української літературної мови є комунікативна, номінативна, мислетворча, пізнавальна, кумулятивна (об’єднавча), ідентифікаційна, репрезентативна функції для усіх громадян етнічних українців і національних спільнот з їхніми мовами і культурами для успішної праці, натхненної творчості і комфортного громадянського життя у міцній Українській державі.

Звертаюсь до молодіжної і зокрема до студентської аудиторії: Дорогі юні друзі! Ви — найрідніше, найдорожче і найцінніше, що є в нашого народу, бо Ви і є його майбутнє. Пам’ятайте, що досконале володіння мовою, уміння правильно і легко висловлювати думку — це гідність аристократів духу і розуму.

У мові — пізнання та осягнення соціуму і світу, біорозвитку людини.

Розвиток розуму потребує постійного напруження і боротьби з помилками та невдачами, тому не дозволяйте собі говорити будьщо і якнебудь.

Помилки трапляються там, де немає чіткого уявлення мети, плановості, де відсутня духовна і тілесна рівновага, де грубі емоції панують над розумом.

Дисциплінуйте свій розум, він потребує порядку, зосередженості, організованості.

Розвивайте в собі почуття гідності власного самостійного мислення: уяви, порівняння, спричинення, узагальнення, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, концептуації (шукайте зерно думки — концепти), категоризації (виводьте смисли).

Ваші можливості величезні: з 12—14 мільярдів нейронів (архітекторів думки) у сучасної людини задіяно до 3—4, а то все — природний резерв.

Шукайте і випробовуйте можливості і властивості нового стилю думки, новопроникнення у мовний матеріал. Учіться помічати і відчувати процеси народження нового слова, власної думки.

Уникайте злотворчих руйнівних слів, лайливих, пустих.

Для творення розумного мислення потрібне одухотворене якісне мовлення. Тому частіше використовуйте позитивну лексику, ідеєтворчу, концептуальну, культуротворчу. Гарна мова ошляхетнює душу і тіло, робить вас упевненими в собі, вільними.

Наша національна мовосвідомість синтезує в собі досвід, віру, моральноетичні поняття життєствердження, звичаїв, обрядів і традицій попередніх поколінь, сучасне життя українців і світу. Але важливо зрозуміти і пам’ятати, що через вас сучасна українська мова уже програмує перспективи світогляду і світопонять майбутніх українців. Вони будуть настільки успішними, наскільки встигатиме зі світовим розвитком наша мова, наскільки успішно і продуктивно ми її розвиваємо і зміцнюємо сьогодні.

Ми повинні вже сьогодні активізовувати наші мовотворчі процеси мислення і культуромовну діяльність.

Потрібно збільшувати і диференціювати лексикон, особливо науковий, концептуальнокатегорійний апарат мови, культивувати святість самобутнього мислення, бо без нашого думання нас і нашого світу не буде в перспективі, треба рідною мовою берегти духовнотілесну єдність української нації.

Мовою потрібно жити, нею переживати світ, дивитися на нього очима нашої мудрості, наших визнаних світом авторитетів, інтелектуалів, науковців, вчених, письменників, митців.

Уміймо красиво жити, свідомо плекати прикмети нашої національної краси, ушляхетнювати і облагороджувати нашу мову, культуру, працю, колег, керівництво, державу.

Красиве життя багате щирими витонченими чуттями, думками, діяннями, вчинками, поведінкою.

Кожному громадянину України, а особливо молодій людині, слід усвідомлювати, що одним із перших його громадянських обов’язків є обов’язок поважати державну мову, вивчати, пропагувати її, вміти користуватися сучасною українською літературною мовою в усіх сферах державносуспільного та виробничого життя. І цей обов’язок належить до честі й гідності громадянина. А кожний, хто зневажає громадянський мовний обов’язок знати державну мову України, втрачає у власній повноцінності, обкрадає і збіднює себе.

Що дає громадянам України вивчення її державної мови — сучасної української літературної мови? Перше — гарантію повноцінно реалізувати всі права і свободи в межах Української держави на всіх виборних, державних, виробничих посадах (незалежно від етнічного походження і віросповідання). Друге — реалізувати творчі можливості в усіх сферах політичного, правничоуправлінського, суспільновиробничого, наукового та культурноосвітнього життя. Третє — мати доступ до джерел української духовності, культури, науки, літератури, мистецтва, традицій і мати можливість урізноманітнювати свій творчий і духовний світ відповідно до соціальної ролі, інтересів, уподобань. Четверте (а можливо, це перше) — відчуття єдності з державою, яка про тебе піклується і яку ти зміцнюєш, відчуття єдності із землею, на якій живеш, з народомтворцем і носієм української мови; почуття комфортності від того, що ти вдома, що ти успадковуєш і несеш історичну пам’ять однієї з найдавніших мов, однієї з найдавніших культур.