Вадим ПЕПА,
член НСПУ
Кому не втямки, хто ходить із писаною торбою? Ну й що? Скільки їх — розумників із писаними торбами — товчеться в інформаційному просторі України. На предковічну народну мудрість дивляться, як баран на нові ворота. І якби ж при цьому мовчали згідно зі своєю темінню безпросвітною. Так ні ж! Де там! Проповідують. Повчають. Сіють не розумне, добре, вічне, а бур’яни, чортополох. Узвичаєне народне їм кісткою у горлі. Вони ладні й вуха заткнути, аби не чути хоча б і ось такого з вуст простолюду:
Козак від’їжджає,
Дівчинонька плаче:
— Куди їдеш, козаче!
— На Вкраїну далеку.
— Козаче, соколе,
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку.
Дівчинонько мила,
Що будеш там їла —
На Вкраїні далекій?
— Сухарі із водою,
Аби, серце, із тобою
На Вкраїні далекій.
— Дівчинонько мила,
Де будеш там спала
На Вкраїні далекій?
— В степу під вербою,
Аби, серце, із тобою
На Вкраїні далекій.
Співайте, хоч лусніть. А якийсь кобзоножириновський із московського каганату насміється. Глузує: “Что это за “на Украине?” Надо “в Украине”. А услід за кремлівськодзвонними україноненависниками невіглас як не з козлиною борідкою, то голомозий тиче межи очі достойній особі: “Не “на Україіні”, а “в Україні”. Як з боку глянути, то — чистоплюй. А він же поняття не має про те, що в уснопоетичній народній творчості поєднань “на Україні” — як зірок на небі. І з таким же теплим відчуттям пригортається до серця як Україна, так і весь світ.
Якби ж то ті й ті вуха дослухалися до природної української мови: “На білому світі гріхів так багато, на білому світі багато так зла”. Через те з чиєї тільки згорьованої душі не вирветься болюче: “Ой горенько мені на світоньку”. Такий же повноправний інакший прийменник із народних вуст: “Я ж би тую Україну кругом облітала, Я ж би свого миленького в світах пізнавала”. Народна пісня тонко відчуває, як слова мережити, щоб чарували: “Над нашого козаченька і в світі немає”.
Та що тут багато говорити, як полонить у всіх світах нелічені мільйони душ пророче Шевченкове:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…
А що ж братія? Здебільшого мовчить собі. Несосвітенними є чужі напоумлювання, та, може, так і треба. Тільки хто ж тепер не вірить, що немає господа на небі? А раз є, то не пора, не пора жити чужим розумом. Досить уже. Віджили — “а вже років триста, як козак в неволі, нудить білим світом, виглядає долю”.
Прозріваймо, вчені та друковані! Не лоскочіть своє самолюбство тим, що Гоголь і Шевченко не спромоглися викладати в Київському університеті, перший — історію, а Кобзар — малюнок. А при них і після них скільки більш удачливих яких тільки звань і наукових ступенів не удостоєні, який безмір дисертацій захистили. Та чи не ліпше не пишатися, а не змирятися з тим безглуздим, що ним одурманюються маси?
На телеканалі Tonis професор, доктор, правда, не медицини, а від балаканини — політолог настійливо наголошує: Богдан Чингізхан. То для монголів і решти світу “бич божий”, як його охрестила християнська церква, — богдихан. А для українських унтерменшів — Богдан. Бачте, монголи за походженням — з українського роду. Брати по крові, щедро і по-братньому розлитій з навалою хана Батия. Хоч стій, хоч падай тим нащадкам, яких не вигубили до останньої душі ординські завойовники.
Офіційна українська наука залізобетонно стоїть на тому, що про українців на їх рідній землі можна говорити з VІІІ ст. н. е., в крайньому разі — з п’ятого. Натомість ще більші вчені, ніж вищеозначений політолог, відкрили такої давнини, що й не уявити, “протошумерсько-аратську цивілізацію”. А з нею — “найпершу на планеті писемність”. Вирвато із небуття “протошумерський архів”, який потягнув на добре томище, видане за безвідмовної підтримки московської церкви та культуртрегерів у полтавських адміністративних органах.
Нечуване досі німіло в закутках всесвітньо відомої Кам’яної Могили серед степу широкого поблизу Мелітополя. Сам по собі то дивний витвір природи. Але на пісковики у його гротах нанесли різні позначки, зображення, насамперед тварин, руки людей різних епох. Жодної клинописної таблички у тій місцевості ніколи не бачено й не знайдено. А в кам’яній схованці — ціла “цивілізація”. Із штрихів, із подряпин — “протошумерський архів”. При цьому на сенсаційне чомусь не звертають уваги зарубіжні фахівці з відповідної галузі. Виходить, що воно годиться тільки для внутрішнього вжитку — в безголовій Україні.
Для дуже вчених українська земля — колиска незчисленних народів. Легендарний острів Хортиця — святилище такої тьми-тьмущої іноплемінних, що всіх не перелічити. А що ж український народ? Безбатченко. Сирота убога. Іван, який не пам’ятає роду свого. Його степи — споконвічне Дике поле. Хто тільки не приганяв сюди на випас череди й отари. Верблюди, віслюки — чотириногі й двоногі — витоптували буйні трави до чорноти. А про орачів, хліборобів, гречкосіїв починаймо казку з восьмого століття нової ери.
“Що тепер неправда стала правдувати” — квилить-проквиляє народна пісня. Та хай там що, будь-яка омана — не на віки-вічні. Крізь неміряні тисячоліття незглибима пам’ять української мови доносить до сучасності непохитну віру щирої народної душі в те, що “все згине, тільки правда зостанеться”.
