Війна…
Сьогодні, Боже мій, війна!..
Крізь добре серце, кожну добру душу…
На мить
не прихиститися у снах,
На вічність —
не сховатись
У байдужу
Найглибшу вирву, ні,
не відповзти,
Не відкотитись грудкою живою…
Ростуть хрести.
Хрести не обійти,
Не обминути нишком із травою,
Пожухлою в димах і холодах…
Бліді стеблини — як засохлі
жили,
Як прожилки безбарвні
На руках
Старечих,
На ногах, безсилих
Поворохнутись навіть…
Де там — йти…
Куди іти,
Коли рідня — за краєм,
За обрієм найдальшим?..
Ну, за тим,
Ну, звідки завше вороття немає,
На мить немає,
Ну, хоча б одну
Цілющу мить…
Хіба це — забагато?
…Либонь, живі травини
На війну
Пішли раніш.
Хрести
Стоять затято…
Не обминути їх,
Не обмануть!
Оман,
Шахрайських брехонь
Не перелічити!
Невже лиш тільки кров,
Лиш кров
Сама
Ще має право
Правду говорити
Сьогодні!..
Нині!
Безневинна кров
Батьків,
Дітей,
зістарілих од жаху…
Мовчить Дінець.
Йому — не до розмов.
Вже не тече,
а наче сам на плаху
Дінець ступає, —
Мерхнуть береги,
Вода зайвіє.
І — сльоза зайвинна
Вмирає на щоці землі, —
Снаги
Землі бракує.
Рідна і єдина
Земля
Заледве дихає, —
Рубці
Твердіють вперто і стискають люто..
Живі і мертві, Господи, бійці
В окопах — поруч…
Як таке збагнути?!.
Не бачити?
Пробачити?
Втекти?
Втекти і від самого себе навіть
В чужі — далекі чи близькі — світи, —
І скніти — при каплицях —
і злиднявіть?!.
Свята земля — ледь дихає,
Жива,
Лиш зайдам
Видається неживою…
Не гинуть на вустах бійців слова,
Бо кличуть,
Кличуть всіх живих до бою
За рідну землю, —
Іншої нема…
Полин, спориш — як спогади.
Дорога
Вела людей.
Тепер людей — катма.
Стара церковця —
Ледь вціліла, вбога.
У стінах — кулі, кулі, —
Господи, прости,
Як Ти ще можеш, Господи,
прощати…
Пройдисвіти,
Погарбники,
Кати,
Перевертні
Спішать виповідати
Нові гріхи:
Запалюють свічки,
Обачливо прошкують під ікони…
Запроданці,
Манкурти,
Бандюки
Вбивають — нині,
Нині ж — б’ють поклони!..
Невже не бачиш?
Начеб сам не свій…
Невже не чуєш хижої облуди?
Війна — гібридна… чи остання
з війн, —
І це — гібриди, Боже, це — не люди..
Листопад, 2015
Про автора
Микола Іванович Бучко — член Національної спілки письменників України, автор дванадцяти поетичних книг, зокрема “Після десяти заповідей, або Вірші для сина”, “Вулиця”, “При світлі слова”, “Пророк, або Остання ніч Тараса Шевченка”…
