Композитора Олександра ЯКОВЧУКА висунуто на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка в номінації “Музичне мистецтво”
Композитор Олександр Яковчук — яскравий митець зі своїм баченням світу і себе в ньому. Від середини 1970х років його музика зазвучала в Україні, а від кінця 80х — і за її межами, органічно вплітаючись у багатоголосну музичну палітру світу. Він опанував практично всі жанри сучасної музики, що дозволяє називати його універсальним автором. Серед найвагоміших складових його доробку — Симфонія № 1 “Біоритми Чорнобиля” (1986 р.), Симфонія № 2 (1987 р.) і Симфонія — реквієм № 4 “Тридцять третій” для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру на сл. В. Юхимовича (1990 р.), симфонія № 7 “Майдан” (2015 р); Концерти для різних інструментів соло з оркестром (1986—2009 рр.); ораторії “Скіфська пектораль” (1988 р.) та “Страсті Христові” (2014 р.) для солістів, хору та симфонічного оркестру; “Літургія Святого Іоанна Златоустого” для солістів і мішаного хору а капела (2005 р.); значна кількість камерних творів, 302 обробки українських народних пісень тощо.
О. Яковчук — член Національної спілки композиторів України і Ліги композиторів Канади, лауреат премій ім. М. Островського та ім. І. Огієнка, лауреат Міжнародних і Всеукраїнських композиторських конкурсів. Зараз він викладач кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.
Розмову з композитором записала журналістка, музикознавець Ірина ПАШИНСЬКА.
— Пане Олександре, дозвольте назву твори, написані впродовж останніх п’яти років, за які Вас висунуто на здобуття премії: цикл романсів для баса і фортепіано “12 сонетів Вільяма Шекспіра” і п’ять камерних кантат на вірші українських поетів: “Благая Бога длань” на поезії В. Стуса, “Вишневий цвіт” на поезії І. Драча, “На перехресті серця” на поезії П. Перебийноса, “Перегортаючи життя” на поезії П. Осадчука, “Ти” на поезії П. Мовчана.
Це, на мою думку, не тільки нова, яскрава сторінка Вашого доробку, а я наголосила б, — показова, адже характеризує Вас як композитора, що все своє творче життя працює з поетичним словом. У Вашому творчому активі 32 кантати, 16 з яких — камерні, для невеликої кількості виконавців. Розкажіть про “12 сонетів Вільяма Шекспіра”.
— Усе почалось із того, що я познайомився з Павлом Гунькою, оперним і камерним співаком. Не познайомитися, скажімо так, було неможливо, тому що слава про нього гриміла по всій Канаді. А я тоді жив у Торонто. Пішов в оперний театр на виставу опери Леоша Яначека “Записки з мертвого дому” за Ф. Достоєвським. Мені сподобалося, як Павло грає на сцені, як співає. І взагалі — оригінальна постановка опери. Після вистави ми познайомилися особисто і я дав йому диски із записами моєї музики, щоб він послухав. На другий день зранку я вже мав від нього чудові відгуки! Павло сказав мені, що після вистави погано спить: настільки перезбуджується його нервова система, що він не може заснути, і саме тоді слухає музику. Сказав, що прослухав усі мої “Прелюдії та фуги” для фортепіано. Уявляєте? Для мене це було дивно. Співак мав би звернути увагу насамперед на вокальні жанри або ж на хорову музику. Тим більше, що Павло керує хором “Булава”, тож пов’язаний із хоровою музикою. Але він слухав фортепіанну музику. Послухав також мої Першу і Другу симфонії, ораторію “Скіфська пектораль”. Відгуки від нього були такі захмарні, що мені зараз якось нескромно про це й говорити. Я навіть не очікував. У найвищих категоріях він усе схвалював і сказав, що дуже радий був познайомитись із таким “великим українським композитором”. А потім раптом каже: “Я хочу з тобою, Олесю, — він так мене називає, — співпрацювати. Хочу, щоб ти долучився до проекту “Українські мистецькі пісні”.
— Це дуже цікавий проект, мета якого — відтворити на СД усі авторські пісні й романси українських композиторів ХІХ—ХХ століть і сучасних. Автором ідеї “Мистецьких пісень” є саме Павло Гунька, який має українське коріння, прекрасно говорить українською і популяризує наші солоспіви за кордоном.
— Унікальність проекту в тому, що участь у ньому беруть зарубіжні виконавці, які не знають української. Для них пишуть латинкою українські слова. Отже, я почав шукати тексти для моїх майбутніх солоспівів. Цікавився, чи писав хтось із наших композиторів на поезії Шекспіра? У деяких українських композиторів було написано по кілька сонетів. Але вокального циклу ні в кого написано не було. Факт. Отож я почав шукати переклади Шекспіра з англійської на українську. Майже випадково натрапив на переклади Остапа Тарнавського. (Це поет зі Львова, який ще досить молодим переїхав до Америки, закінчив там університет, був професором. Усе своє життя він перекладав сонети Шекспіра українською. І настільки вдало, що майже завжди його переклад “лягає” на музику слово в слово, — цим він мене підкорив. І надихнув). Тож я вирішив написати вокальний цикл із 12 сонетів і розмістити їх за певною сюжетною лінією. Цикл я написав за місяць. 12 сонетів — за 30 днів, 45 хвилин музики. Але я працював і вдень, і вночі.
— Коли вперше цей вокальний цикл зазвучав? Я зрозуміла, що першим виконавцем був Павло Гунька.
— 2014 року він виконав твір у шести містах: Едмонтоні, Вінніпезі, Торонто, Лондоні — це в Канаді, Бостоні і НьюЙорку — в США. Отакою була світова прем’єра, яка трохи розрослась у часі. Виконував Павло ці сонети разом із дуже відомим піаністом, неперевершеним акомпаніатором, головним концертмейстером Торонтонської опери Альбертом Крайволтом.
— Чи була прем’єра в Україні?
— Ні, ще не було. Але очікуємо: 5 червня 2016 року, у неділю, у Національній філармонії України, о 19 годині, відбудеться сольний концерт Павла Гуньки, де він буде співати мій цикл сонетів і українські пісні. Акомпануватиме моя дружина Надія Яковчук. Після цього концерту плануємо записати цикл на СД для проекту “Українські мистецькі пісні”. Є плани повторити цей концерт також у Львівській філармонії.
— Пане Олександре, на здобуття Шевченківської премії подано, окрім шекспірівського циклу, і Ваших п’ять камерних кантат. Чому?
— Я вибрав кантати, які, на мою думку, найбільш органічні й найвдаліші. За своїми внутрішніми критеріями я вибрав саме ці твори, цих 5 кантат. Як твори, які вповні репрезентують мою творчість останніх років.
— Я знаю, що композитори не люблять багато говорити про свою музику. Мовляв, краще — коли вона звучить і все скаже сама за себе. Це справедливо. Але читачам, які ще не чули Ваших кантат, гадаю, буде цікаво дізнатись, про що вони?
— Мої кантати про різне. Про історію нашого краю, про вірність і зраду, про ненависть і кохання, про життя і смерть. У кантаті “Благая Бога длань” на поезії Василя Стуса я взяв чотири його останні вірші. Найостанніші, які він встиг написати у своєму житті в казематі. Через два тижні він помер. Про що він писав? Про різне, наболіле, кров’ю висповідане…
Скажімо, в кантаті “На перехресті серця” — це поезія Петра Перебийноса — йдеться про матір, про рідну землю, про усвідомлення себе як особистості, про Бога, вічність. “Перегортаючи життя” — це ліричні спогади вже зрілого поета (поезія Петра Осадчука) про свою юність, про перше кохання — дівчину, яку він зустрів. Про ті часи, коли все було легке, красиве, зачудоване, залюблене в сонце, небо, весну, дощ…
Свою кантату на вірші Івана Драча я назвав “Вишневий цвіт” (у поета в оригіналі цей твір величезний, — він називає його симфонією, і має назву “На смерть Шевченка”). Я взяв звідти тільки одну частину. Це останній день життя Тараса Шевченка. Ця кантата — про останні години життя і відхід у вічність. Змучений і спустошений, покинутий усіма, поет поволі помирає. І останньою думкою лине в Україну, на Чернечу гору. Щоби стати нашим Кобзарем, духовним батьком всіх українців.
Кантата “Ти” — це філософська річ, яка визначає місце людини в житті, місце для себе особисто і місце для інших. Це й погляд у глибини нашої історії… П. Мовчан — великий ерудит, інтелектуал, з ним дуже цікаво спілкуватися. Мені з ним приємно творчо співіснувати в одному життєвому просторі. Він абсолютно непередбачуваний. Якийсь такий постійний стан очікуваності, невизначеності. Очевидно така пульсація поетичної думки мене і захопила. Чому? Вона дає мені колосальну свободу для творчості. Вона мене підштовхує шукати оригінальні шляхи в музиці. Бачите, музика, коли вона вже сформувалася, відбулася, починає, скажемо так, сама вести композитора за собою. Так буває і у мене. Музика як ланцюг подій… Вона стає окремим єством, цілісністю, навіть особистістю.
— Може, поводирем?
— Може. І він сам, цей поводир, починає тебе вести. І тоді головне, щоби йти в тому руслі і не порушувати поступу музики. Щоб вона не втратила своєї природи, не почала відштовхувати. Треба прислухатись, куди вона веде. За нею йти, їй допомагати. Я умовно бачу тут, у цій ситуації, скажімо, образи батька і сина. Музика — це як молодий син, який вчиться жити і йде своєю дорогою, а композитор — батько, допомагає йому знайти свій оригінальний шлях. У мене останніми роками таке відчуття, що саме так і створюється музика. Але це може цілком бути і моє індивідуальне сприйняття цього творчого процесу.
— Ви кілька разів зверталися до поезій П. Мовчана і створювали щоразу іншу концепцію. У Вас із ним кілька спільних кантат.
— У мене з Павлом Мовчаном чотири кантати.
— Але Ви в жанрі камерної кантати входили і в інші світи, поетичні.
— Не знаю, як у музиці працює система Станіславського, але перевтілення, вживання в поетичний образ тут точно присутнє. Якоюсь мірою композитор може перейнятись ідеєю тієї чи тієї поезії і піти за нею, — так воно і буде відбито в музиці. Музика — сильний ретранслятор і підсилювач поезії: вона згущує поетичні барви, робить поезію більш опуклою, виразною, доступною, сильною, розумієте? Але, з іншого боку, не можна забувати і про її величність Музику. Не можна сліпо слідувати за поезією, тоді можна зайти в глухий кут. Поезія і Музика, як два крила у птаха.
— Так. Але мусимо. Впродовж останніх років Ваші камерні кантати звучать в Україні. Відбулись і українські, і світові прем’єри. Вам дуже пощастило з виконавцями. Це моя думка.
— Я щасливий, що познайомився з чудовими співаками, такими, як усесвітньо відомий Павло Гунька, визнаний майстер вокалу, а також Сергій Бортник, соліст Національної філармонії. Він, цей молодий співак, вдумливий, прискіпливий, намагається все зрозуміти на найглибшому рівні. В нього чудова дикція, фразування, філіровка звуку. Знаєте, деякі професіонали настільки запрофесіоналізувалися, що за технікою і виконанням не чують живої музики і не захоплюються нею. Повсякденна робота. А цей співак, коли знаходить те, що йому подобається, робить все охоче, живими емоціями. Те саме можна сказати і про Ольгу Табуліну, солістку Національної філармонії. Хотів би сказати гарні слова і про баса Олександра Бойка, соліста Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка. Вони, ці молоді співаки, ще не заявили про себе так, як Михайло Гришко, Борис Гмиря, Анатолій Кочерга, але вони творчі люди, з якими приємно працювати.
— Ваші кантати я чула й у виконанні хору “Хрещатик”.
— У мене давня дружба з хором “Хрещатик”, ще відтоді, як там працювала Лариса Бухонська. Зараз ним керує Павло Струць, заслужений артист України. Мені цікаво з ними працювати. І якщо цей хор береться за новий твір — виконують дуже добре.
— Серед виконавців Ваших камерних кантат — і наші відомі диригенти.
— Так. Це два народні артисти України: Валерій Матюхін, який багато років керує Національним ансамблем солістів “Київська камерата”, і Володимир Шейко, він диригує симфонічним оркестром Українського радіо.
— Ви — публічна людина, Вас знають у Канаді, Великій Британії, США, на Кубі та в інших країнах. Знаходите багато часу для творчих поїздок по Україні. Нещодавно їздили на рідне Поділля, до Кам’янцяПодільського, там в університеті імені І. Огієнка презентували збірку Ваших обробок — “Українські колядки і щедрівки”. Ви, як автор, берете участь у Міжнародних музичних фестивалях. Викладаєте у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського. Чи не втомлюєтеся жити в такому, я сказала б, шаленому темпоритмі? Не втомлюєтесь від людей і подій?
— Кожна людина і кожна подія дають мені щось своє, для мене часто нове. Я ніколи не зациклююсь на своєму баченні світу, хоч воно моє, зрозуміле, індивідуальне. Але цікаві люди, з якими я спілкуюсь, відкривають і направду для мене нові світи: з’являється нове бачення, нове дихання, я стаю багатшим духовно. Мені це цікаво!.. Очевидно, це важливо для мене як для композитора. Це розширює кордони мого світосприйняття. І музика стає в результаті іншою, цікавішою, більш глибокою. Я надіюся, що це так.
