Невмирущість української душі

“Рабів на бал не запрошують” — нова книжка публіцистики Олега Чорногуза, що номінується на Національну премію імені Тараса Шевченка

Олександр ІВАНОВ,

аспірант,

Гронінген, Нідерланди

Автор, публіцист і сатирик, у книжці продовжує ті теми, що порушувалися і в його попередніх книжках: “Українські кентаври”, “Діти колонії”. Новий творчий доробок Олега Чорногуза присвячений специфіці відносин суспільства і влади в Україні і поза її межами, українській історії, історії рідної мови, давності українського народу, в якого північний сусід безцеремонно, поімперськи украв справжню назву — Русь, русич, присвоївши собі замість іменникової штучну, прикметникову — русскій, аналогії якої немає в цивілізованому світі. Хіба що в грабіжницькому.

У книжці публіцистики Олега Чорногуза яскраво висвітлені найтрагічніші моменти життя нашого народу. Автор торкається ментальності двох різних народів, яких північний сусід вважає одним. Він переконливо виокремлює ментальність українця від ординської ментальності московита, який насправді не є русичем, не є і слов’янином. Природа північного сусіда — раба і водночас загарбника — несумісна з природою вільної людини, будівничого, яким є русич — українець, на противагу “московиту — русскому” — не завойовник.

Олег Чорногуз торкається і постколоніального характеру українця: його пристосуванства, яке набуте упродовж віків колоніального перебування в ярмі колись вільної людини, внаслідок чого набуває й сама ознак раба. Навіть у вільній уже країні, образно кажучи, така істота не може потрапити на повноцінний бал свого повноцінного життя. Його меншовартість, набута упродовж століть колоніальної залежності у статусі васала, розсипає по довгій історичній дорозі життя свої кращі риси, замінюючи їх на ті, що з барського плеча дарує сюзерен: кон’юнктуру, прислужництво, холуйство. Сучасних перевертнів, яничарів, квіслінгів подібних до 14 нардепів, що в дні агресії Москви проти України помчали в Кремль, як служки, яких автор книжки називає, можливо, й не зовсім інтелігентно, але образно точно — жертви розірваного презерватива. Віриться, що ця образність, як і вперше написана стаття про закон КіваловаКолісниченка, зпід його пера помчала по безмежному ефірному простору “Велика КаКа”, так і “жертви розірваного презерватива” стануть ярликом усім прислужникам чужих богів, як пише у цій книжці сатирикпубліцист. Багатьох, так званих політологів чи претендентів на це звання він називає стецькомислителями.

Але найбільше уваги автор приділяє походженню українців. Він стверджує, що завдяки давності українського народу, його національній гордості, історії, пісні, походженню, особливій історичній ролі поміж усіх слов’ян на цій землі, у ньому постійно оживає дух вільної людини. Українець, як і Україна, наче Фенікс народжується з попелу знову і знову. Це невмирущий народ. Унікальний народ, якого жодному завойовнику не вдалося асимілювати. Навпаки у цьому народі розчинялися так звані завойовники.

У новій книзі публіцистики порушено майже всі проблеми і показані майже всі хвороби народу й суспільства, української дійсності в історичному і культурологічному розрізі. Пером сатирика, який міняє свій улюблений жанр на емоційний публіцистичний, але з властивою винятково Олегу Чорногузу іронією, автор відтворює генезис українця, який, незважаючи на будьяке середовище, колоніальний стан, залишається в душі будівничим і воїном. У “рабах, яких на бал не запрошують”, Олег Чорногуз постає не лише як публіцист, сатирик, а й як учений, історик, діагностик моралі й стану душі. Вивчаючи трансформацію влади в післяколоніальний період, її зовнішню модернізацію, претензійність на європейськість, на поверхню виносить справжню суть сильних світу сього, які, добравшись до владного корита, раптово, інстинктивно, як голодні раби, втрачають цю європейськість, опускаючись до тваринної ницості, в якій уже нічого людського.

Книжка вбивча своїм гострим, нещадним сарказмом, конкретною ілюстрацією кон’юнктури постколоніального інтелігента, безхребетного і зажерливого пристосуванця, котрий в ім’я тимчасового багатства на цій землі забуває при ситому шлунку про вічність народу і власну тимчасовість на цій землі, про боротьбу заради життя народу, а не свого розкішного власного. Книжка, як настанова, як кодекс, як мораль чи метод життя, принцип якого має бути в чеснотах кожної повноцінної людини, котра бореться заради цього зі злом в ім’я соціальної справедливості, рівності, свободи.

Змальовуючи формальне начебто єдине ціле постколоніального народу, автор показує його згубну постколоніальну роз’єднаність через мову, церкву, історичне незнання і часто абсолютну байдужість до свого споконвічного, рідного, яке таким у наслідок колоніальної деформації і не сприймається і не усвідомлюється. Настає крах душі, яка вчора характеризувалася ознакою повноцінної людини, сьогодні ознакою народженого раба і, незважаючи на спадкову ментальність вільної людини, мириться з цим, пристосовується, перетворюючись на “білого мавра”. Олег Чорногуз не тільки демонструє свої історичні знання перед читачем, а й відтворює актуальність подій сьогодення. Це чітко окреслюється в надзвичайно цікавій розмові з відомим журналістом Михайлом Ролем, яке й надало назву усій книжці Олега Чорногуза.

У своїй публіцистиці автор стверджує невмирущість української душі, її давній зв’язок із минулим від віча на майданах Київської Руси до віча на Майданах оновленої, незалежної України, на якій вічно вільний русичукраїнець бореться за свою волю, гідність, за місце під сонцем, подароване йому на цій землі і тільки йому самим Господом Богом. Незважаючи на війни, революції, декларації і брехливість влади, автор публіцистичних творів постійно звертається до споконвічних цінностей українського народу. Утверджує нерозривний зв’язок України з Київською Руссю, який належить саме українцям, як і його історія, а нікому іншому. Саме українській історії, яку потрібно відтворити в усій її повнокровній правді і повноцінності, знявши з її сторінок фальшивий наліт міфів, нав’язаних українському народу войовничим північним грабіжником, який намагався украсти в українця і слово, і пісню, і волю, і назву народу, назву країни, і саму історію.

У книзі багато присвят — як ознака щедрості і любові автора до кращих синів і дочок, які віддали своє життя за волю і незалежність народу. Тут ви можете зустріти і українця, і кримського татарина, студента і рибалку чи депутата, як Володимир Рибак, якому покидькисепаратисти розпороли живота тільки за любов до прапора України і живцем кинули в річку, набивши речовий мішок піском.

Книжка нікого не залишає байдужим: ані друзів, ані ворогів. Книжка розрахована і на учня, студента і вчителя, і на масового читача. Усі книжки Олега Чорногуза, починаючи від його безсмертних романівбестселерів “Аристократа із Вапнярки”, “Претендентів на папаху”, “Веселих порад”, “Золотого скарабея” чи “Грошей з неба, або Самогубець за покликанням” до його публіцистичних книжок “Як діти колонії” і “Рабів на бал не запрошують”. Статті читаються легко. Може, саме тому тебе постійно огортає то сум, то сміх, то ненависть до ворога, то любов до рідного. Олег Чорногуз вірний своїй іронії, афористичності. У книзі читач знайде чимало афоризмів, крилатих висловів, які властиві перу Олега Чорногуза. Багато з них давно вже мандрують у народі: “З мене сто грам і пончик”, “Ніщо так не зближує людину з людиною, як добра чарка і гарна закуска”, “Все, що розумне, віднесіть до інтелекту, а все, що протилежне, спишіть на гумор”, “Раніше відвідував ресторани, тепер — аптеки”. Таких “інтелектуальних блискіток” (у цій книзі понад 400 сторінок) можна зібрати на добру окрему збірку і видати під іменем публіциста.

У кінці книжки можна познайомитися і з листамивідгуками, коментарями на статті Олега Чорногуза, котрі друкувалися на сторінках “Літературної України”, “Української літературної газети”, у “Слові Просвіти”, на сайтах (порталах) Інтернету. Зокрема на порталі “Воля народу”. Ось деякі з них:

Треба, щоб цю книжку весь світ прочитав. Дякую за Ваше полум’яне перо. За таке жагуче, патріотичне.

Олександр Кравець,

Дніпропетровськ

Олеже Федоровичу, дякую! За правду в кожному слові, за небайдужість, яка хоч трішки розворушить і пробудить національну свідомість. Згадають читачі, що ми не хохли, а всетаки хоч і частково вбита, і залякана, але давня нація зі своєю власною історією і мовою. А ще дякую Вам, що даєте право публікувати Ваші статті у нас на “Натхненні”, повірте, не я один з нетерпінням їх чекаю. Творчої наснаги Вам і натхнення!

Керівник вебсайта

“Натхнення!”

Дорогий патріотичний письменнику, крик Вашої зболілої душі лунає міцним відгомоном у кожного патріотичного українця в діаспорі. Підписуюся під кожним Вашим словом. Я прийшов до висновку, що не вікова неволя зробила з нашого народу застрашених манкуртів. Ваші порівняння сучасності до світлих подій минулого, яких не було багато, не зрушать зараз народної байдужості. Треба відшукати коріння сучасного зла і засобів лікування його. Наша інтелігенція, що важкими зусиллями вийшла з села, не виправдала себе, не стала в обороні своїх селянських батьків, соромлячись походження, радше служила чужим, чи сьогодні є інакше? Я читав Ваші відкриті листи до Януковича у пресі і в Інтернеті, бачив Ваш підпис протестного листа української інтелігенції до Януковича, чому тільки сто? В такому листі повинно бути мільйон підписів. Три роки тому я пропонував створити “Організацію українських патріотів”. Бо такої сили, крім “Свободи”, ще немає. Прошу подумати, чи ця елітарна сотка визначних умів не могла б стати зародком такої організації. Вона могла б бути магнітною силою для відродження нації та добра народу. Вашу сміливість і відвертість у часі сучасної окупаційної влади можна назвати геройством з великої літери. Ваша гостра сатира то є сміх і біль крізь сльози. Ваші правдиві і розумні аналізи історичних подій, як у минулому, так і зараз. Наш народ має не раз перечитувати Ваші статті, бо одноразовим прочитанням він не розбереться у всьому. З глибокою пошаною і дружнім привітом Ваш добрий друг

Іван Буртик, США

Шановний і дорогий пане Чорногузе! Той доктор філологічних наук, професор еМ., добре сказав, що Ви маєте “гостре перо”, а я від себе лише додам що Ваше перо “гостре і цікаве”! Я з великою насолодою прочитала Вашу статтю “Духовний кілер” і певна, що вона змусить усіх, хто прочитає її, подумати глибше про те, що діється в Україні тепер. Ви зовсім не донкіхотствуєте — Ви справді маєте силу і змогу змінити теперішній жалюгідний стан в Україні своїми чудовими статтями! Ми надіємося на Вас!

З глибокою повагою, Ваша перекладач на англійську

Рома Франко, Торонто, Канада

Прочитав Ваші статті — усмішки. Насолоджувався! Привіт!

Іларіон Хейлик, США

І таких відгуків десятки.

На закінчення скажу, що до цієї книжки, редактором якої є голова НСПУ Михайло Сидоржевський, блискучу передмову написав академік, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Микола Жулинський, а післямову — відомий поет, есеїст, драматург Леонід Тома.

Чимало статей із книжки публіцистики “Рабів на бал не запрошують” перекладено англійською мовою, вони побачили світ на сторінках американських і українських газет у США та Канаді.