Подосі після Революції гідності українська нація живе за законом Ка-Ка “Про засади державної мовної політики”, який був накинутий силовим способом у порушення Конституції України та регламенту ВР України. Цей закон писався, як видно, під диктовку московськими суфлерами і без всякого обговорення в порушення регламенту без необхідних процедур 2-х читань у рекордний термін був схвалений промосковською більшістю в українському парламенті. Донецька гангрена, прищеплена до українського тіла, інфікувала і продовжує інфікувати національний організм. “Рабочая газета”, газета “Вести”, “Левый берег”, “Московский комсомолец” і “Комсомольская правда”, які видаються в Україні, незважаючи на закон про декомунізацію, мільйонні наклади російських книг, московські видавництва в Україні, телевізійні московські канали і радіостанції щохвилини, щогодинно отруюють національну свідомість українців, позбавляючи можливості їхньої самоідентифікації, — це лише окремі пункти з тих суцільних плям, що викривлюють силове поле української держави… Кризові явища у сфері інтелектуального потенціалу України, який є гарантом ефективного реформування суспільства, витворюючи відповідний простір нації, забезпечуючи необхідним динамізмом соціально-економічних, політичних і духовно-культурних процесів, лише підсилюють суспільну напругу. Відсутність чіткого стратегічного бачення перспективи розвитку України саме в гуманітарній сфері, де замість підсилення національного чинника пропонується такий собі інтер-європейський з англомовними пріоритетами, обеззброює українців, а не консолідує, як непоборну цілісність. Політична еліта України послідовно ігнорує український національний чинник, не усвідомлює визначальної ролі української культури, української освіти й українського єдиного інформаційного простору, як і єдиної української помісної церкви.
Серйозне занепокоєння викликає проблема інформаційної безпеки України, зокрема втрата 85% національного інформаційного простору. ВР України не забезпечила законодавчого проведення такої інформполітики, яка узгоджувалася б із системою національних інтересів, натомість дала можливість через закон про суспільні ЗМІ і телебачення комерціоналізувати рештки інформаційного простору. Внаслідок чого Україна катастрофічно втрачає національний інформаційний простір. Значна частина політичної і бізнесової еліти України ігнорує процес етнонаціонального відродження і віддає перевагу російськомовній культурі, пресі, засобам масової інформації, освіті, спорту і не лише пасивно спостерігає, а й активно сприяє навальному опануванню національного інформаційного простору російськими і російськомовними ЗМІ. Відсутність послідовної мовно-культурної політики, яка б передбачала захист і напрями розвитку української мови і культури, спричиняє звуження та розрив єдиного національного простору держави, підключення багатьох регіонів України до інформаційної мережі Росії особливо на сході і півдні України, що є безпосередньою загрозою національній безпеці України, її державно-територіальній цілісності. Наведемо цитату з резолюції 2-го Всеукраїнського з’їзду інтелігенції, що мав місце 14 травня 1999 року.
“За умов потурання та байдужості місцевих державно-адміністративних структур, особливо на сході та півдні України, посилюється протидія найменшим спробам впровадження державної мови в адміністративно-управлінську та освітню сфери, що поглиблює мовно-культурну фрагментарність суспільства, зумовлює лінгвокультурний розрив між українським містом і селом, спричиняє денаціоналізацію українства та руйнує етнокультурний зв’язок поколінь… Затвердження двомовності (яке відбулося у 2012 р.) на державно-адміністративному рівні, зміцнить домінуюче становище російської мови на сході та півдні України і призведе до остаточного витіснення мовно-культурного комплексу у цих регіонах. Хибна політика двомовності у державі поглибить розкол у суспільстві і може призвести, як показує досвід зарубіжних країн, до втрати державно-територіальної цілісності країни”.
Більше п’ятнадцяти років тому, звертаючись до Л. Кучми і В. Пустовойтенка, ми прогнозували те, до чого можуть спричинитися ті процеси, які набирають усе більших обертів. Чи могли нас почути ті, хто прийшов до влади не будувати Україну, а її ділити? Невже нас нічого не вчить недалека історія?! Ми знаємо, що Л. Кучма і В. Янукович прийшли до влади завдяки підтримці Московії. Ми знаємо також, на чиї гроші велася агітаційна робота за того, хто всіх почув, а вже 2014 року і побачив.
Чому ж глухі до тих проблем, які не втрачають своєї значущості, а й актуальності, нинішні владоможці?.. А тому, що в їхній політиці відсутні достеменно українські національні пріоритети. Відсутня у них і українська альтернатива, без якої немислимий новий процес державотворення… Українська справа відсунута на маргінеси, домінуючими ж стали кланово-бізнесові інтереси так званих політичних структур, які узурпували право на владу від імені української нації… Цьому шахрайству необхідно покласти край.
Ми зібралися сьогодні для того, щоб явити свою українську альтернативу, яка б стала консолідуючим чинником для всіх тих, хто перейнятий долею України в цей період тяжких національних випробувань, коли роз’єднаність, неконсолідованість національно-патріотичних політичних сил, спричинених політикою олігархічних кланів за принципом “Розділяй і владарюй”, покликана підсилювати дезорієнтацію української нації та поширювати простір для маніпуляції суспільними настроями з боку олігархів, для яких поняття Батьківщини відсутнє. Бо їхня Батьківщина — це їхні статки…
Ми вимагаємо від Президента України як гаранта Конституції України сформувати таку систему ціннісних орієнтацій, базованих на національній ідеї, на національних історичних, духовних і морально-етичних цінностях, які будуть утверджуватись через систему освіти, виховання, через ЗМІ — державницьких патріотичних світоглядів у свідомості молодого покоління, ідеал правової держави як гаранта прав і свобод людини, відродження традиційних норм моралі, в основі яких лежать визначальні цінності людського буття — сім’я, нація, держава…
