19 грудня Георгію ФІЛІПЧУКУ виповниться 65 років
Павло МОВЧАН
Будь-яка спроба окреслити в простих термінах чи характеристиках складну людську природу, що виломлюється з буденних уявлень, приречена на невдачу. Адже будь-яка непересічна постать не просто функціональна, але вбирає в себе різні рівні переосмислення буття, різні складові призначення людського та суто індивідуального прояву — емоційно-експресивного або ж байдуже-споглядального. Отже, по відношенню до конкретного — Георгія Філіпчука — суто функціональний інструментарій буде завузьким, рамковим або ж пунктирним… Мені здається, не існує жодної сфери, що стосується національного буття, не охопленої увагою Георгія Філіпчука… Чи це стосується природничих знань, естетики, етики, освіти, екології, педагогіки, політики, історії, релігії, культури і включає в себе розуміння ним загальнолюдських принципів осягнення людської природи. Це своєрідний антропологічний метод самоосягнення в системі винятково національних координат… Я наведу далеко не повний перелік праць Георгія Філіпчука, аби ми зрозуміли, про який саме масштаб особистості йдеться. “Розвиток освіти в багатонаціональних регіонах”, “Українська етнокультура в змісті національної загальної та педагогічної освіти”, “Екологія і політика” (у 2-х томах), “Словник термінів з питань екології та безпеки життя і діяльності”, “Громадянське суспільство: освіта, етнокультура, етнополітика”, “Екологічна політика: національні та глобальні реалії”, “Мистецтво у розвитку особистості”, “Сталий розвиток та екологізація суспільства”, “Філософія екологічної освіти сталого розвитку”, “Учитель мистецьких дисциплін у дискурсі педагогічної майстерності”, “Національна освіта: особистість і суспільство”…
Кожен, хто ознайомиться з його працями, може зробити висновок, що автор володіє абсолютними знаннями матеріалу, трактування якого супроводжується чітким логічним аналізом та бездоганною ясністю його викладу, а також чіткою підкріпленістю теоретичних викладок практичним розумінням. Приклад: “Для суспільства, в якому 45% шкіл сьогодні не є українськими, мусить прийти усвідомлення — у процесі формування нової державницької свідомості, — адже переростання кожного народу в націю конче супроводжується його мовним утвердженням”.
Я зумисне виокремив саме цю цитату, аби зрозуміти базові поняття в категоріях мислення Георгія Філіпчука, здатного наголошувати в широких цілокупних текстах на найпосутнішому, найактуальнішому з метою виявлення загальнолюдських закономірностей, адже “без мови — немає нації…”. Суто філологічне у Г. Філіпчука обумовлене суто історичним, опертя на наукову чесність і особистісну пристрасність, що покликане виявити істинність суджень… Може у когось скластись враження, що ми маємо справу з декларатором сухих суджень і наукових узагальнень, а насправді ж — маємо справу з прекрасним пристрасним полемістом, який своєю ерудицією і ґрунтовною аргументованістю переконує нас у тому, що “жодна освітньо-виховна система не може обходитись без тієї складової, що відображає національний дух, історію, характер, самосвідомість, громадянськість”.
Можна багато чого пояснити самому собі і пересічному українцеві, виходячи з історичної обумовленості, але є те, що, здавалося б, не підлягає логіці, як, наприклад, існування української цілісності, тобто ідентичності, яка підлягала і підлягає найпослідовніше репресіям. Традиційні знання не дають відповіді, чому це так. І чому ми, українці, існували, існуємо й існуватимемо всупереч усім процесам бездержавності, колоніальності, глобалістичності, зрадництва і олігархізації… Щоб осягнути неймовірну складність ситуації, в якій ми опинилися, варто враховувати, як це робить Г. Філіпчук, два чинники: знання про людину не лише як про феномен соціальний, а й як феномен національний… Механізми спадковості, духовності, регулювання, захисту від напастей настільки складні, що жоден філолог не впорається із завданням потрактувань, а Георгій Філіпчук, на мою думку, намагається з’ясувати не лише те, чим зумовлена різноманітність людей, а й виявити етнокультурну унікальність нашої нації, при цьому він не спрощує завдання, застосовуючи етнопсихологічні аналізи і методику досліджень, а сприймаючи націю як цілісну систему, що формувалася тисячоліттями на Богом відведеній нам землі і продовжує далі формуватися, тобто еволюціонувати від глибокої давнини до біжучого часу. Він не наділений певними абсолютними знаннями про нас і про себе, але й не претендує на цю абсолютність… Він творчо переосмислює доступні йому знання і таким чином уникає фальшивих формул і тверджень, адже людина, навіть самоідентифікована, є істотою незавершеною. Хоча відомо, що наші знання про світ надовколишній і про самих себе набувають тих форм, якими ми є самі… Традиційним уявленням тут не місце, політика і юриспруденція не спроможні в своїх підходах універсальності виявити розбіжності і непослідовності в оцінках самої людини, чи етносу або нації. І мені здається, що Георгій Філіпчук намагається сконструювати відповідну часові нову антропологію людини, яка береться не в абстрактному вселенському вимірі, а в суто національному часопросторі… В кожному часовому зрізі, в кожному просторовому відтинку людина не є лише сама по собі, а й як частина чогось більшого, етнічно визначеного і заданого на не лише загальнолюдську, а й етнічну програму. Тому мова, культура, історія, географія, довкілля супутні їй, як оберігаючі величини. Тому висновок простий, промовистий: “Завдання сьогодення — зменшити антропогенний вплив на навколишнє середовище, а також адаптувати людину до конкретної екологічної ніші”, яку наші пращури зайняли кілька тисячоліть тому, і з якої нас весь час намагаються витіснити не лише фізично… Бо втрата мови — це втрата прямого зв’язку з Космологосом.
“Загальна етика національного і вселюдського суспільства повинна формуватися в тому напрямі, коли природа стає і нашим помічником, і нашим співбесідником, і нашим учителем, звіряючи безперервно наші помисли, ідеї, вчення, діяння з принципами моралі і гуманізму. Оце є найважливішим висновком для всіх нас, хто ще не усвідомив, що ми відповідальні і за наш родовід, і за нашу Вітчизну.
Наукові праці Георгія Філіпчука відповідають в певному розумінні максимі Монтеня: “Той предмет, який я досліджую найбільшою мірою, — це я сам. Це моя і метафізика, і моя фізика”. Тому доречно сказати кілька слів про біографію самого Георгія Філіпчука. Народився на Святого Миколая (19 грудня) в селі Киселів, що на Кіцманщині в Буковині в прославленому межиріччі Дністра і Прута. Закінчив історичний факультет Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, працював учителем історії в середніх школах Заставни (№ 2) і Чернівців (№№ 7, 9, 26), методистом Чернівецького обласного інституту вдосконалення вчителів. Пройшов шлях від інспектора до начальника Чернівецького обласного управління освіти, очолював Чернівецьку обласну державну адміністрацію. Тричі обирався народним депутатом України, був головою Комісії з питань екологічної політики та головою Комітету з освіти і науки, членом Президії Верховної Ради України. Працював також головним науковим співробітником Науково-дослідного інституту українознавства МОН України та Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України, викладачем Чернівецького університету, генеральним директором державного підприємства “Український науково-дослідний центр проблем стандартизації та якості”, міністром охорони надовколишнього природного середовища.
Сьогодні він доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук, академік Міжнародної слов’янської академії ім. Я. А. Коменського, почесний доктор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України. Можна було б згадати ще й про високі державні нагороди, можна було б згадати про його численні виступи на наукових конференціях, симпозіумах… Але мені запам’яталися полум’яні виступи політика-державотворця Георгія Філіпчука з найвищих державних трибун, на мітингах, форумах і сесіях… Надзвичайно сильна, вольова і безкомпромісна особистість. Про таких людей кажуть одним словом: воїн, у товаристві якого ти почуваєшся захищеним і впевненим… Можна було б пригадати, який він несамовито-пристрасний у спортивних змаганнях, шалений у танцях, розчулено-ніжний у родинному колі… Години спілкування з ним ніколи не бувають помарнованими, бо його продуктивна думка завжди оминає дрібнительства і пустослів’я…
Якщо вчені підрахували, що наше серце за одну годину здійснює 4320 ударів, то я переконаний, що в Георгія Філіпчука воно б’ється швидше, бо його реакції на часові, українські проблеми набагато гостріші, прискореніші, що вказує на його спроможність передчувати і передбачати. Тому його “учительство” немовби запрограмоване, аби завчасно застерегти, попереджати, запропонувати, і вказує на наявність у ньому космічної свідомості, яка не приглушена цивілізаційними процесами і всенівелюючими політичними спекуляціями. Адже, я переконаний, він відчуває присутність Всевишнього в кожній життєвій миттєвості і в кожній точці нашого національного буття.
