Шановна редакціє!

Прошу надрукувати мою щиру подяку всім, хто привітав мене із 90-літтям, редакціям газет (і Вашій особливо), які надрукували Слово про мене чи мої Вірші.

Досі визбирую в Інтернеті відгуки друзів чи просто читачів — хоча я в тому не надто грамотний…

Але все це спонукало мене глянути на самого себе уважніше — і як наслідок я написав оце своє Слово.

Хоча воно не лишень про мене — нас нині багато.

Прошу надрукувати його, якщо маєте змогу.

Щиро вдячний Вам

Микола ПЕТРЕНКО,

м. Львів

 

Автопортрет із простягнутою рукою

Оце вже вищий мій час, відміряний небом: сиджу, переглядаю, перебираю, перечитую вірші з давніх блокнотів, ще від того першого, що мені в 44-му подарував мій майстер у лаколиварному цеху Отто Лессінг: “Ти, хлопче, що, пишеш вірші? Ото вже! Це ж видима гибель тобі!..”

Але наступного дня приносить товстенький ошатненький блокнот:

— Сюди їх переписуй. І ховай тут, у табір не неси!..

Я з тим блокнотом вугілля довбав на донецьких шахтах, це вже після визволення. Після повернення з каторги фашистської: загорну ото в шмату, та й тримаю за пазухою.

Я з тим блокнотом тисячі дерев зрубав на сніговій Камчатській: мороз, завірюха виє, — а йому тепло біля серця.

Я той блокнот від океанської води беріг, коли рибалив понад Курилами.

А потім додавалися вже інші блокноти, новіші.

У тих блокнотах зібралося різного, переважно такого, що й викинути не стид. Але я ще не викидаю, я перечитую та перебираю.

Переглядаю та перебираю старі папери, фотографії давні. Також більше слід було б викинути.

Але я не викидаю, я приглядаюся: яких фотографій тут бракує?

А таких, щоб було видно, що я поет!

З книгою, звісно, з музою, то вже неодмінно, верхи на Пегасі!

Але це так, для потіхи: бракує таких, де я:

Із ротом, зашитим дратвою.

Із кляпом у роті.

Із ротом, заклеєним скотчем.

Щоб так, наче я за ґратами.

За колючим дротом.

Ну тут крику: це ж не ти такий, це Шевченко, це Драй-Хмара, Стус, це Плужник, це Осадчий!..

Ну так, правда ваша: це вони. Але ж і я також!

Але ще однієї бракує, останньої:

На ній я старий і геть сивий, із стосом паперів обіч, із простягнутою рукою: подайте, хто може, на видання моєї збірки!..

Це ж сором, це ганьба велика іти до людей із простягнутою рукою. Пригадую батька мого весною тридцять третього: помру, каже, а жебрати не піду. Та й до кого?..

А дядько Архип пішов — пішов красти. Так руку йому відрубали!

Ото ще такого портрета мені бракує: з простягнутою рукою — на завершення славного життєвого шляху.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment