Прошу надрукувати мою щиру подяку всім, хто привітав мене із 90-літтям, редакціям газет (і Вашій особливо), які надрукували Слово про мене чи мої Вірші.
Досі визбирую в Інтернеті відгуки друзів чи просто читачів — хоча я в тому не надто грамотний…
Але все це спонукало мене глянути на самого себе уважніше — і як наслідок я написав оце своє Слово.
Хоча воно не лишень про мене — нас нині багато.
Прошу надрукувати його, якщо маєте змогу.
Щиро вдячний Вам
Микола ПЕТРЕНКО,
м. Львів
Автопортрет із простягнутою рукою
Оце вже вищий мій час, відміряний небом: сиджу, переглядаю, перебираю, перечитую вірші з давніх блокнотів, ще від того першого, що мені в 44-му подарував мій майстер у лаколиварному цеху Отто Лессінг: “Ти, хлопче, що, пишеш вірші? Ото вже! Це ж видима гибель тобі!..”
Але наступного дня приносить товстенький ошатненький блокнот:
— Сюди їх переписуй. І ховай тут, у табір не неси!..
Я з тим блокнотом вугілля довбав на донецьких шахтах, це вже після визволення. Після повернення з каторги фашистської: загорну ото в шмату, та й тримаю за пазухою.
Я з тим блокнотом тисячі дерев зрубав на сніговій Камчатській: мороз, завірюха виє, — а йому тепло біля серця.
Я той блокнот від океанської води беріг, коли рибалив понад Курилами.
А потім додавалися вже інші блокноти, новіші.
У тих блокнотах зібралося різного, переважно такого, що й викинути не стид. Але я ще не викидаю, я перечитую та перебираю.
Переглядаю та перебираю старі папери, фотографії давні. Також більше слід було б викинути.
Але я не викидаю, я приглядаюся: яких фотографій тут бракує?
А таких, щоб було видно, що я поет!
З книгою, звісно, з музою, то вже неодмінно, верхи на Пегасі!
Але це так, для потіхи: бракує таких, де я:
Із ротом, зашитим дратвою.
Із кляпом у роті.
Із ротом, заклеєним скотчем.
Щоб так, наче я за ґратами.
За колючим дротом.
Ну тут крику: це ж не ти такий, це Шевченко, це Драй-Хмара, Стус, це Плужник, це Осадчий!..
Ну так, правда ваша: це вони. Але ж і я також!
Але ще однієї бракує, останньої:
На ній я старий і геть сивий, із стосом паперів обіч, із простягнутою рукою: подайте, хто може, на видання моєї збірки!..
Це ж сором, це ганьба велика іти до людей із простягнутою рукою. Пригадую батька мого весною тридцять третього: помру, каже, а жебрати не піду. Та й до кого?..
А дядько Архип пішов — пішов красти. Так руку йому відрубали!
Ото ще такого портрета мені бракує: з простягнутою рукою — на завершення славного життєвого шляху.
