Віталій АБЛІЦОВ,
письменник
Український інститут національної пам’яті — частина структури виконавчої гілки влади? Це запитання виникло, коли автор зіткнувся з практикою діяльності, звичайно ж, потрібної для сьогоднішньої України науково-дослідної інституції. Коли читачі ознайомляться з деякими експертними висновками керівника УІНП В. В’ятровича, гадаємо, вони теж зацікавляться установою, що розташована на затишній вулиці Липській у центрі столиці.
Народний депутат Микола Томенко нещодавно оприлюднив свою точку зору на здійснювану нині кампанію тотального перейменування населених пунктів згідно з відповідним законом України від 15.05.2015 року. Колишній університетський історик і політолог висловив здивування з приводу поспішливої реалізації заходів щодо декомунізації та невиправданого з його точки зору високого рівня їхнього легітимізування (Верховна Рада поставить остаточну крапку щодо появи на географічних мапах і сільських і міських вулицях нових назв й імен).
Заперечувати М. Томенку, можливо, немає причин, щоправда, можна запитати, чому так пізно народний обранець зрозумів складність реалізації наміченого.
Події в парламенті й у державі, а також вищеназвана проблема викликають неоптимістичні думки, які в періодиці друкуються під рубрикою “З приводу”.
Отже, в чому немає підстав згоджуватися з М. Томенком.
Достатньо подивитися на події в Кіровограді та Харкові, щоб зрозуміти, що останнє слово за парламентом — це відповідна гарантія, що декомунізація, незважаючи на спротив “лівих” і “правих”, відбудеться.
Якщо додамо ще аналіз подій в інших регіонах, то зможемо впевнено зробити висновок, що боротьба за українську Україну загострюється, й потрібно якнайскоріше позбавлятися наївних сподівань на зменшення напруги в суспільстві з цього приводу (тим більше, що живемо в умовах війни й Москва, як може, підігріває “п’яту колону”, провокує на радикальні дії-спротив).
Приклад із районного життя.
Засноване на Запоріжжі на початку ХІХ століття поселення неподалік найвищої точки Приазовської височини гори Більмак-могили назвали Кам’янкою. Через деякий час село перейменували на Царекостянтинівку. Пізніше були інші назви села, але збудована пізніше однойменна залізнична станція тримала старе ім’я аж до недавніх часів, хоча засноване тут селище одержало назву Комиш-Зоря.
І от, коли нині виникла потреба замінити назву “Куйбишеве” на прийнятну ідеології незалежної України, виникло досить гостре протистояння між куйбишевцями. Дехто навіть пропонував узаконити назву “Брєжнєве” (колись лідер комуністів СРСР побував у тих краях). Інші теж шукали щось оригінальне, небуденне. Але виникла група, котра вирішила боротися за назву “Царекостянтинівка” (немає підстав припускати, що хтось когось підштовхнув, та рішучість, з якою “активісти” боролися за увічнення некоронованого імператора Костянтина, дивує).
І тут куйбишевська ситуація повторила кіровоградську.
Як відомо, в Кіровограді сьогодні перемагають прихильники назви, що відштовхується від імені російської цариці Єлизавети. Зрозуміло, що увічнення осіб російського самодержавства допустити ніяк неможливо. Отже, добре, що останнє слово залишається за парламентом.
Кіровоградські русофіли лицемірно аргументують свій вибір тим, що “їхня” Єлизавета — це не цариця, а однойменна свята(?!)
До такого ж прийому вдалася й частина куйбишевців: мовляв, Костянтин — це не внук Катерини ІІ, якого цариця хотіла посадити імператором у загарбаному Костянтинополі — майбутній столиці планованого васального псевдодержавного утворення Новогреція (або Дакія).
Йдеться про призабутий “грецький проект” Катерини ІІ, згідно з яким планувалося після знищення й розділу Османської імперії (Туреччини) відродження так званої Візантійської держави. Це був довготривалий проект: імператором нової Візантії повинен був стати новонароджений внук Катерини, якому завчасно дали ім’я Костянтин. Слава Богу, Європа, особливо, Австрія, різко відкинули зазіхання ненажерливої російської цариці-блудниці. Нездійснений проект канув у Лету, але, як бачимо, його в потрібний момент москвофіли затято реанімують й нав’язують народу.
Зауважимо, що куйбишевці пішли манівцем кіровоградців: вони переконують опонентів, що йдеться про святого Костянтина (римського правителя ІІ—ІІІ століть нової ери), шанованого російською православною церквою (ще раз подивуємося, захоплюючись глибиною знань історії громадських активістів).
Як бачимо, каламутна вода ллється з однієї — московської, контрпропагандистської пляшки.
Добре, що в Куйбишевому громада має здоровий актив-стрижень — до Запорізької обласної державної адміністрації та ВР України подано обрану більшістю назву “Таврійськ”.
Тут належить зауважити, що ініціатори декомунізації повинні були поєднати її з деімперіалізацією, котру, почавши, не здійснили лідери УНР 1917 року (як бачимо, все в нашій історії повторюється — скільки нинішні політики галасували про люстрацію, а віз і нині там. Тому-то Януковича немає в Києві, але холопи його сидять на всіх гілках нинішньої влади).
Куйбишевські події могли розвиватися й за іншим сценарієм.
Хоч як дивно, союзником царекостянтинівських москвофілів виступив керівник Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович. Цей “вчений муж” на звернення куйбишевців, не гаючись, дав однозначну відповідь: “Повідомляємо, що пропонована назва селища Царекостянтинівка не суперечить чинному законодавству України”(?!).
Цей упевнений папір склав для свого начальника І. Каретніков, очевидно, працівник УІНП.
Із метою уточнити деталі підготовки цього документа і його аргументацію автор звернувся до інституту й одержав упевнену відповідь від кандидата історичних наук Б. Короленка: “А ви можете надати довідку про те, який саме Костянтин мається на увазі?”
Як кажуть, дискутувати смислу не було. Відповідь вичерпна. І головне — “науково” обґрунтована.
Автор відкрив Постанову Кабінету Міністрів України від 12.11.2014 року щодо заснування УІНП і зі здивуванням дізнався, що науково-дослідна установа урядовим рішенням одержала статус структури виконавчої влади. Отже, на фінансування Національної академії наук України в Кабміні коштів немає, а діячі УІНП, маючи відповідні ранги державних службовців, можуть не турбуватися за оплату своєї “праці”, приклад якої подано вище.
Як відомо, УІНП скалькований із польської моделі Інституту національної пам’яті, але в Польщі знайшлися й відповідні кошти, й науковий колектив гідного рівня (тисячі фахових науковців-дослідників). Керівника польського ІНП обирає сейм і науково-дослідна установа діє як незалежна інституція.
Словом, хотіли зробити як краще, а вийшло як завжди…
