«Вік Україну люби!..»

Любов ПРОЦЬ,

член НСПУ, смт Дубляни, Львівщина

…Перший день після Старого Нового року ошпарив душу чорною новиною: не стало Данила Андрійовича Кононенка… “…Львів прикляк, і Київ б’є чолом, Крик чаїний зачаївши в горлі…” (Світлана Антонишин). Пішов із життя відомий український поеткримчанин, член НСПУ, лауреат премій ім. С. Руданського та О. Гірника, перекладач, публіцист, заслужений журналіст, просвітянин, громадський діяч, один із фундаторів “Кримської світлиці”… Відійшов за вічну межу зі скриком болю на сполотнілих устах “Бідна моя Україна…”, коли побачив на екрані комп’ютера розстріляний московськими зайдами мирний автобус… Кримські “зелені чоловічки” у парі з окупацією Донбасу підступно вихопили поета із життя на ще не пізньоосінньому 74му, тож цілком справедливо професор Дрогобицького педуніверситету Михайло Йосипович Шалата мовив із болем у своєму “Подзвінному…”: “…Власне, він так само — жертва війни. Немає сумніву, що його, вихідця із Шевченкового краю і натхненного Шевченком, невтомного борця за незалежну Україну, дочасно загнала в могилу московська окупація Криму…”. Тому — загинув, упав на полі бою…

Дорогою могилою у Сімферополі опікується письменникова родина: дружина Ніна Миколаївна, діти Ірина та Олександр, улюблені онуки Надійка і Данилко (згодом Господь подарував ще Миколку), яких щовересня дідусь у вишиванці (в якій і поховали) благословляв на новий щасливий навчальний рік в українській гімназії:

Є найсвятіше слово на землі.

Одне. Високе. Світле: Україна.

Синонім — ненька. Рідна і єдина…

То найсвятіше слово на землі!

Багатобарвний квітник рідні Данила Кононенка (дво і троюрідні брати й сестри, тітки, дядьки, племінники…) — на славній Черкащині:

…Лягла земними трасами

Гучна земля Тарасова —

Земля моїх батьків…

Безмірним жалем і глибоким болем покраяні серця великої родини, бо не змогли провести в останню путь дорогу людину… Тож двоюрідна сестра поета Надія Іванівна Мариненко скликала родичів і друзів на поминальну учту: згадали, оплакали, як і велить українська традиція… Тоді й визріла ідея: подбати про збереження пам’яті Данила Кононенка тут, на батьківщині. Пропозицію винесли на розгляд місцевих влади та громади — і відповідь не забарилася: “З метою увічнення пам’яті земляка, за клопотанням шанувальників творчості Д. А. Кононенка, за погодженням з відділом освіти райдержадміністрації районною радою ухвалено рішення про встановлення меморіальних дощок на приміщеннях Ребедайлівської ЗОШ і Кам’янської ЗОШ №1”.

Чи не найсильнішими “каталізаторами” доброї справи стали колишній учитель Данила Андрійовича, учасник Другої світової війни Федір Петрович Людний, директор Кам’янського державного історикокультурного заповідника Галина Михайлівна Таран і, звісно ж, близькі родичі поета: Зоя Степанівна Шевченко та Надія Іванівна Мариненко.

Недовгими були й пошуки спонсора: радо долучилися до гарної справи Людмила Миколаївна Тетьора, директор сільськогосподарського ТОВ “Світанок” с. Лебедівка, депутат райради, та її колега по депутатських справах А. А. Лісовий.

…На фасаді Ребедайлівської ЗОШ з обох боків від парадного входу проникливо дивляться у душу уважні очі двох рідних по крові й духу людей: зліва — Степана Кононенка, двоюрідного діда поета, справа — самого поета, Данила Кононенка… Щемливотепло стає на серці від винесених на меморіальну дошку подячних слів Данила Андрійовича рідній Ребедайлівці:

За хліб і сіль — я б’ю тобі чолом.

За щире “здрастуй” і за рідну пісню,

За те, що в ньому я відкрив Вітчизну —

Мою Вкраїну над старим Дніпром.

Назустріч нам виходить учитель хімії і біології Зіна Оксентіївна Гвоздик, щира шанувальниця творчості земляка (дітьми разом бавилися). У руках — об’ємний, зрідні фоліантам, альбом, у якому — усе про письменника та його родину, збиране по крихтах упродовж багатьох літ.

Заходимо у школу. На стіні у вестибюлі — два стенди: один присвячений життю і творчості Данила Кононенка, другий полеглому воїну, новітньому героєві України, 18літньому Олексію Погорілому. Яке глибоко символічне “сусідство”! Це ж і той невинно убієнний хлопчина зростав на поезії славного односельця:

В грізну тривожну годину

В дзвони на сполох дзвони!

Сину мій, рідну Вкраїну

Від ворогів борони!..

Багато зворушливохвилюючих слів про поета було мовлено численними гостями: творчою інтелігенцією, педагогами, учнями, депутатами різних рівнів, родичами… Варто згадати щемливий виступ Ф. П. Людного, який із великою теплотою і гордістю згадував свого колишнього учня: скромного і мудрого, вразливого й талановитого Даню, що згодом, уже знаним поетом, скаже від імені свого повоєнного покоління:

Україно! Сонячна короно!

Материнська ласка і любов!

Я з твойого саду стигле гроно,

Я — твоя козацька чиста кров!

Мимоволі відчувається висока духовна спорідненість двох земляківчеркащан: Василя Симоненка і Данила Кононенка, що мав щастя у ті далекі роки зустрічатися і спілкуватися з “юним витязем української поезії”.

Тепло промовляли Г. М. Таран, редактор газети “Аграрний край” С. Л. Магльована та журналіст А. Веремієнко, тодішній голова райради С. А. Морозов та його заступник В. В. Коваленко, депутати обласної і районної рад В. П. Касян, І. М. Швець та А. В. Безпалий…

…Там я увесь. Там батько мій і дід.

Живе там чесний хліборобський рід…

* * *

Не бракувало гостей і 20 листопада у Кам’янці, де Д. А. Кононенко закінчував середню школу (директор Бондаренко Л. І.), на фасаді якої нині — пам’ятна дошка на честь поета.

…Я знову в тихій Кам’янці. Я — вдома.

Стежина кожна тут мені знайома, —

вчувається лагідний голос Данила Андрійовича.

Пишним короваєм на вишитому рушнику трійко дівчаток у народних строях зустрічали поважну делегацію: завідувачку читальними залами Черкаської обласної бібліотеки ім. В. Симоненка Катерину Вербівську, міського голову Володимира Тірона, першого заступника голови райдержадміністрації Богдана Солошенка, начальника райвідділу освіти Олександра Потапенка, членів НСПУ Анатолія Горбівненка зі Сміли й автора цих рядків із Львівщини, редактора районної газети “Трудова слава” Віталія Іванченка, директора Кам’янського державного історикокультурного заповідника Галину Таран та її заступника з наукової роботи Тамілу Чупак, депутатів місцевих рад, родичів, друзів…

Урочисте дійство розпочалося зі вступного слова учителяметодиста української мови і літератури Кам’янської ЗОШ №1 Діни Яківни Нестерчук. Данило Кононенко і Кам’янка — про це йшлося в її змістовній “прелюдії” до урочистого відкриття. Після виконання Національного гімну України Катруся Шевченко піднесенодзвінко прочитала поезію свого родича, присвячену дорогому йому куточку України. Право відкрити меморіальну дошку з дуже промовистими й актуальними рядками Данила Кононенка: “Мені в стократ сьогодні не байдуже, Що буде завтра на моїй землі”, — надали переможцям Міжнародного конкурсу знавців рідної мови ім. Петра Яцика Ользі Ревенко, Іванні Билині та Ользі Ємець. І неспроста саме їм, бо й у далекому від черкаського краю зросійщеному Криму поет захоплено видихував:

Рідна мова! Щира, соковита,

Прадіда в тобі сльоза гірка!

Повнозерна, як полтавське жито,

Мово Лесі, Рильського, Франка,

Мово Кобзарева бунтівлива,

Величава, грізна і сумна.

Мово срібнодзвонна, жартівлива,

Неповторна, ніжна, голосна!

Виступи гостей переплетені поезіями і піснями на слова Данила Кононенка (музика місцевих композиторів) у виконанні аматорів Народного дому. Як заповіт поета прийдешнім поколінням прозвучала пісня “Вік Україну люби!..”, подарована присутнім самодіяльним композитором і поетесою Тамілою Чупак. Катерина Вербицька відзначала особливе місце творчості Данила Кононенка в сучасній українській літературі, прочитала власну посвяту. Автор цих рядків привезла поклін землі черкаській і світлій пам’яті письменника від львівських друзів і колег, читачів “Кримської світлиці”, також прочитала свою посвяту незабутньому Данилові Андрійовичу, подякувала родині (окремо — Надії Іванівні Мариненко) за гостинність і можливість зблизька побачити батьківщину прекрасного поета і Людини.

Анатолій Горбівненко “вписав” творчість земляка у сучасний суспільний контекст і поставив слушне риторичне запитання: чи потрібен нинішній країні український філолог, український поет, коли така страшна навала московщини зусебіч, коли майже нереально знайти роботу тому ж українському словеснику, а російському — будь ласка?.. А таки потрібні, стверджує Данило Кононенко, бо “…Лиш той удостоїться раю, Хто в справжньому пеклі побув. …Хто любить синівно Вкраїну, народ працьовитий її…”.

Про спільну з Д.Кононенком журналістську працю у Кам’янській райгазеті тепло згадував його друг і колишній редактор Андрій Олексійович Коваленко. Бібліотекар Галина Олександрівна Іванченко декламувала вірш, присвячений поетом рідній бібліотеці, демонструвала оригінали листів Данила Андрійовича.

Міський голова Кам’янки В. І. Тірон наголосив, що місто пишається своїм поетом, а меморіальна дошка на школі, де він навчався, — продовження пам’яті про славного землякапатріота, життя якого — взірець для наслідування.

Наприкінці дійства слово мали родички Д. А. Кононенка. Зоя Степанівна Шевченко також дуже тепло згадувала Данила (вона доводиться йому тіткою), дякувала усім за збережену добру пам’ять про нього, а її дочка Катерина прочитала кілька поезій майстра слова.

Надія Іванівна Мариненко теж висловила свою вдячність усім, хто допомагав родині у встановленні меморіальних дощок, хто любить і шанує братове слово, низько вклонилася гостям і запросила від імені родини на поминальний обід, де продовжували звучати світлі спогади про відійшлого у засвіти…

…Згадалося тоді: “провідною зорею українського Криму” назвав Данила Кононенка Яр Славутич… Прикро, гірко, нестерпно боляче, що ця яскрава зоря передчасно і за таких печальних обставин закотилася за обрій… Схилімо голови у печаліпошані перед світлою пам’яттю поетапатріота, бо “…це була щира, чесна, наскрізь симпатична особистість, яка не мала часу, та й не хотіла думати про якісь вигоди для себе, — саможертовно товк собою в ім’я української справи” (Михайло Шалата). В унісон із цими словами звучить фраза ще одного мого Учителя і хрещеного батька в літературі, Шевченківського лауреата Івана Гнатюка: “…Жити чесній людині в наш час — то нести тяжкий хрест…”. Данило Андрійович свій хрест ніс без нарікань, зрошуючи уста поезієюмолитвою:

…Дай же, Дніпре, нам,

Рідний,

І змоги своєї,

І сили!

Дай прозорість думок

І глибинність,

І мудрість свою.

Ороси наші душі…