Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Відкритого університету розвитку людини “Україна”
Фото — з архіву
Олександра ПЕТРОВА
Україна і досі потерпає від військової агресії з боку Росії. З палаючого Донбасу сотнями й тисячами виїжджають люди у пошуках бодай спокою та впевненості у тому, що завтрашній день настане. Ще більше людей залишається в зоні бойових дій. І тим, і тим потрібна допомога. І вони її отримують. Сотні, тисячі небайдужих людей допомагають знедоленим мешканцям Донбасу: і вимушеним переселенцям, і тим, хто живе на території проведення бойових дій. Ці сміливі та небайдужі люди — волонтери. Свою шляхетну справу вони роблять не для слави чи піару. Проте країна повинна знати своїх героїв.
Отож знайомтеся — Олександр ПЕТРОВ, один із координаторів Краматорського центру допомоги вимушеним переміщеним особам.
Олександр Петров — випускник Горлівського регіонального інституту Університету “Україна” (спеціальність “Правознавство”). Волонтерство Олександр опанував ще під час навчання. Також він провадив активну громадську діяльність у Горлівці Донецької області — Сашко є одним із організаторів молодіжного парламенту в цьому місті. Проте бойові дії на Донбасі змусили Олександра виїхати з Горлівки та зосередити свою увагу на долях переселенців і тих людей, що й досі живуть на окупованих територіях. Про волонтерську діяльність, Донбас і Україну говоримо з Олександром Петровим.
— Олександре, як доля звела Вас з Університетом “Україна”?
— Один із моїх найкращих друзів Олександр Абдулаєв — випускник нашого університету. 2008 року його рідні, які були знайомі з моїми батьками, розповіли, що є такий інститут (на той час — філія). Я маю інвалідність. Це зараз розумію, що я людина без обмежених можливостей, а тоді (2008 року) у мене дуже гостро стояло питання про те, що робити з моїм навчанням і життям після закінчення школи. Тоді мій товариш розповів про цей навчальний заклад, де я б мав можливості для отримання вищої освіти. Так я став студентом Горлівського регіонального інституту Університету “Україна”.
— Які враження у Вас залишилися від навчання?
— Був кумедний випадок на першому курсі. Бабуся мене спитала, чи подобається мені вчитися, а я відповів: “Як може подобатися, коли тебе “напрягають”? Зараз, коли я провчився шість років в Університеті, з упевненістю скажу: я здобув хорошу юридичну освіту. Це для мене дуже важливо, тому що був час, коли запитував себе: як будувати своє життя людині-інваліду? Зараз навіть забуваю, що вона у мене є! В Університеті “Україна” у мене сформувалися риси лідера, зокрема — громадського лідера. Я на собі відчув, що таке інклюзивна освіта, що таке безбар’єрне середовище. Одним із напрямів моєї роботи є саме сприяння впровадженню інклюзії на всіх її рівнях у нашій країні.
— Як склалася Ваша доля після закінчення Університету?
— Я 5 років навчався в Горлівському регіональному інституті до ступеня бакалавра, диплом спеціаліста отримав у Київській базовій структурі Університету “Україна”. Ще коли вчився на 5 курсі в Горлівському регіональному інституті, мені запропонували викладати три дисципліни: “Документознавство”, “Архівознавство”, “Організація роботи з документами”. Я отримав першу викладацьку практику там, де навчався. Потім, закінчивши інститут, влаштувався на роботу до Горлівського центру туризму, краєзнавства і екскурсій і вів там, скажімо так, все те, чого навчився в університеті і з чим досі не можу розлучитися. Одразу після закінчення університету почав навчати дітей туризму та скаутингу, і перша група моїх учнів поїхала у збір-похід “Козацькими шляхами” 2014 року у травні. Не дивлячись на те, що вже тоді почала формуватися “процвітаюча” молода “республіка ДНР”. Зараз також збираюся в похід “Козацькими шляхами”—2015, але вже везу дітей-переселенців. У моїй групі — 15 дітей віком від 10 до 16 років.
— Як змінилося Ваше життя після початку бойових дій на Донбасі?
— Свою проукраїнську позицію ніколи і ні від кого не приховував. Ще залишаючись у Горлівці, я не підтримував так звану “ДНР”. Дехто казав, що я — зомбований “майданівець”. Але в тому селищі, де я проживав, почалися регулярні обстріли. Наша армія намагалася його звільнити і врешті-решт терористи втекли. Здавалося, все закінчилося, потроху відновився зв’язок із зовнішнім світом, я почав зв’язуватися зі своїми друзями-волонтерами, які працюють для людей і армії, але терористи знову почали атаки на моє селище, і довелося виїхати, рятуватися від обстрілів. Та й добре, що я виїхав, оскільки тепер можу допомагати людям, які залишаються у зоні бойових дій.
— Що підштовхнуло Вас до волонтерської діяльності?
— Усе це почалося з моменту мого вступу до університету. Починаючи з 2008 року, коли в моєму житті почалися кардинальні зміни, коли зустрівся з Оксаною Едуардівною Рудь-Медведєвою, якої вже немає з нами, моє життя почало змінюватися на краще. На собі відчув, що таке волонтерська підтримка. Один із принципів діяльності самоврядування Горлівського регіонального інституту — це саморозвиток і самореалізація через допомогу іншим. Спочатку допомогли мені, потім допомагав іншим. Масштаби, ефективність та обсяги моєї допомоги іншим ставали більшими. Не приховуватиму — спочатку був спортивний інтерес: наскільки мене вистачить, де моя межа. Але, дякувати Богу, цієї межі у мене навіть зараз немає.
— Розкажіть більше про Вашу волонтерську діяльність: кому Ви допомагаєте, хто допомагає у роботі Вам?
— У нас створено громадську організацію “Країна вільних людей”, яка працює за кількома напрямами. Перший — допомога вимушеним переміщеним особам. Для цього у містах Краматорськ і Львів створено центри допомоги вимушеним переміщеним особам. Спершу було створено центр у Краматорську — відразу після звільнення цього міста українською армією. Із серпня донині центр допоміг близько 40 тис. вимушеним переселенцям. Допомога надається у різних напрямах. Це гуманітарна допомога — продукти харчування, речі, предмети побуту, меблі, і юридична допомога, психологічні консультації, робота психологів із дітьми, це сприяння у працевлаштуванні та пошуку підходящого житла, у розселенні.
Другий напрям — компактні поселення. У нас створено такі поселення у Краматорську та Львові. Компактне поселення на 70 місць, де нині проживає 58 осіб (жінки та 37 дітей). Переважно у нас під опікою багатодітні жінки.
Ще один вид діяльності — евакуація людей із місць проведення активних бойових дій, але тільки з української сторони. Ми їздимо по самій “бровці”, бачимо позиції терористів без біноклів, але тільки з української сторони. Також надаємо гуманітарну допомогу на територіях, де ведуться бойові дії. Допомагають нам українські і міжнародні організації та волонтерські об’єднання, такі як “Донбас-SOS”, “Восток-SOS”, “Крим-SOS”, “Кожен може”, “Волонтерська сотня”, “Станція “Харків”. З міжнародних організацій хочу відзначити Управління вищого комісаріату ООН, “Save the Children”.
— Олександре, розкажіть про найцікавіший випадок, який трапився під час Вашої волонтерської діяльності.
— Інтенсивна та активна волонтерська діяльність почалася з часів початку активних бойових дій на території Україні, але ми сподіваємося, що вони скоро скінчаться, усі ми цього чекаємо, і потреба в такій діяльності зникне.
Кожна наша поїздка в зону АТО по-своєму важлива. Коли ми (та і не тільки ми) займалися евакуацією людей із міста Дебальцеве, хтось казав — ось, це було найбільше… Ні, до Дебальцевого теж було багато чого: їздили під Донецький аеропорт і надавали гуманітарну допомогу людям, які там залишилися. Під час кожної поїздки ми потрапляємо під обстріл — є розбиті машини, авто з розбитим лобовим склом. Тут немає героїзму, просто є усвідомлення того, що ти там, де можеш чимось допомогти. І все. Таких, хто хоче показати себе у Фейсбуці героями та збирати захоплені “лайки” і коментарі, на щастя, мало. Бо насправді там багато сліз, крові. Там люди стоять просто неба і рукою показують на свої зруйновані будинки. І ти розумієш, що держава не може цим людям допомогти, тому що нічим. І ми не можемо, бо самі — переміщені особи. До центру їхати вони не хочуть і залишаються просто неба. Єдине, чим можемо допомогти — завезти їм трохи їжі, що і робимо.
Хочу закликати Європу не зменшувати санкції щодо РФ, ОБСЄ прошу пильніше стежити за перемир’ям. Війна триває, вона не закінчилася. Пропоную всім зняти рожеві окуляри і не розслаблятися, працювати далі, якщо бажаєте докласти зусиль до оборони чи розвитку нашої держави.
— Які, на Вашу думку, причини того, що на Донбасі триває війна?
— Причин багато. З одного боку — можна звинувачувати людей на Донбасі: ось, не бачать наперед, не усвідомлювали, що їх обдурюють та обводять навколо пальця. З іншого боку, їх тривалий час “накручували”, що “Донбас годує Україну”. Разом із тим, я не бачив кроків від держави, контр-пропаганди у відповідь. Коли мені лестять, що “Донбас годує всю країну”, то я про це думатиму, тому що більше ніхто нічого не говорить. А коли стали відповідати на пропаганду — було вже пізно. Нині кількість прихильників “ДНР” і “ЛНР” стрімко впала. Чому? Тому що люди просто вмирають із голоду, як у 30-х роках, і скоро зникнуть усі джерела існування. Тому, у будь-якому випадку, люди, навіть ті, хто голосував “за”, розуміють, що це, можливо, зовсім не те, чого вони хотіли. Звичайно, що ті, хто під “препаратами” стоять зі зброєю — вони всі постануть перед справедливим судом, але я б не став на сто відсотків звинувачувати людей на Донбасі, тому що, поки одна сторона “пудрила їм мізки”, інша навіть не намагалася їх “вилікувати”…
— Чи можна успішно розв’язати наявні проблеми і повернути мир?
— Треба розібратися з тим, що коїться у державі. Для мене це — війна. Як для людини, яка постійно “катається” територією цієї війни з нашою колись “братньою” Росією. Треба усвідомити нашим керманичам, що у нас ВІЙНА, проте за всіма чинними законами — АТО… Є непоодинокі випадки незрозумілих наказів, і через те складається враження, що ніхто цю війну припиняти не збирається. А від того — враження, що на війні лише наживаються. Люди це бачать.
Але честь і хвала тим нашим хлопцям, які продовжують стояти на фронті. Сподіваюся, що у наших правителів вистачить мудрості для ухвалення чіткого рішення — ми воюватимемо та відстоюватимемо країну, чи й далі займатимемося незрозуміло чим.
Щодо “повернути мир”. Як людина, що проживає на українському, звільненому Донбасі, я бачу тільки одне — наш уряд веде якусь незрозумілу політику. З одного боку — захищають, але нічого не роблять для цього. Залишають хлопців на передовій без зброї та наказів стріляти у відповідь, коли потрібно, без наказів наступати, коли потрібно звільнити більше територій. Тому сподіваюся, що у нас вистачить мудрості вирвати, вибороти перемогу, пережити все це і розвивати нашу країну далі.
У нас процвітає корупція. Як тільки люди перестануть давати хабарі, то чиновники та інші “офісні фахівці” перестануть їх брати. Коли люди кричать “Корупція!”, а потім — ідуть і вирішують справи за допомогою “шоколадки” чи 100 гривень… Люди! Припиніть давати і перестануть брати!
— Що Ви побажаєте всім нам?
— Наснаги, терпіння, сил для того, щоб відстоювати нашу Україну та виборювати справжню її незалежність — незалежність від усіх, і розвиватися у тому напрямі, який обирає народ. Бажаю не розслаблятися, а активно робити свою шляхетну патріотичну справу!
