Учасники форуму “Українська альтернатива” зазначають, що серед 17 пріоритетів розвитку світу до 2030 р., визначених ООН, освіта перебуває на 4 місці (відповідно з цілями розвитку ООН після 2015 р.).
Україні, зважаючи на глобальні та національні інтереси, необхідно:
— досягнути, реалізуючи державну освітню політику, результатів, коли б на освіту виділялося більше 6 % валового внутрішнього продукту або ж не менше 20 % державних витрат, стимулюючи фінансову кооперацію допомоги освіті, залучаючи для цього бізнес, недержавні інституції;
— гарантувати якісну професійну підготовку педагогів, які мають належну підтримку держави і позитивну мотивацію до праці. Виконати законодавчу норму щодо оплати вчительської праці відповідно гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам;
— визнати пріоритетну роль дошкільної освіти, створити належні умови для її здобуття, фізичного, психічного, розумового розвитку дітей. Сприяти збереженню та удосконаленню мережі дошкільних установ, значно збільшити охоплення дітей суспільним вихованням (лише 56 відсотків від загальної кількості дітей від 1 до 6 років);
— забезпечити рівні права на здобуття дошкільної освіти як первинної складової системи безперервної освіти. Дошкільна освіта має стати доступною і безоплатною;
— виховувати з раннього дитячого віку любов і повагу до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, національних символів і цінностей Українського народу;
— скасувати Закон України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Адже мова освіти всупереч національним інтересам і Конституції стала визначатися статтею 20 згадуваного вище антиукраїнського “закону”.
— здійснити швидкі й ефективні заходи, зважаючи на катастрофічну ситуацію із навчально-методичним і науково-експериментальним забезпеченням освітнього процесу, зі зміцнення навчально-матеріальної бази дошкільних установ, шкіл, університетів та ін. освітніх закладів. Такий негативний стан є одним із чинників низької якості вітчизняної освіти (за результатами Рейтингу ефективності національних систем освіти 2014 року Україна не ввійшла до 40 кращих країн світу в галузі освіти… Натомість Польща — 10, Росія — 13, Чехія — 19, Угорщина — 22, Словаччина — 27, Болгарія — 30);
— зупинити ліквідацію позашкільних навчальних закладів, що суперечить основним засадам державної політики (ст. 9 Закону України “Про позашкільну освіту”);
— зупинити тенденцію на зменшення держзамовлення у ВНЗ “бюджетників”, ігноруючи досвід кращих освітніх систем і практик;
— забезпечити на перспективу відповідно до кращих європейських стандартів безкоштовну вищу освіту в державних ВНЗ України;
— забезпечити виконання Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність” передусім у частині фінансування науки (1,7 % валового внутрішнього продукту) відповідно до статті 34. (За останні 5 років дії цього Закону (1991 р.) цей показник ніколи реально не перевищував 0,47 %. У Європі цей показник складає 3 %, США — 4,5 %, Японії — 7 %. Нині видатки української держави на науку становлять близько 0,2 %);
— радикально змінити державну політику щодо провадження наукових ідей і винаходів (слід нагадати, що Україна продукує щорічно 10—15 тис. винаходів та ідей, посідаючи 5-те місце в світі після США, ЄС, Індії, Росії, а українська космічна галузь запустила в космос більше апаратів, ніж НАСА);
— першочергово треба збільшити фінансування науки до 2,5—3 % від ВВП; оптимізувати використання коштів, захистити інтелектуальну власність; стимулювати інноваційну діяльність; підвищити престиж і соціальний статус ученого; зупинити міграцію (в таких катастрофічних масштабах) інтелектуального потенціалу;
— не допустити науково-технічної контрреволюції, наступу влади проти науки, яка завжди використовувалася в Україні для ідеологічного обслуговування. Слід виходити з того, що наука потрібна передусім народу, без якої держава стає напівколоніальною;
— не допустити ліквідації професійно-технічної освіти, адаптувати її згідно з вимогами ринку, потребами народу, національної економіки і соціальної політики;
— держава зобов’язана, особливо в ці важкі й доленосні часи, визначити найважливіші стратегічні завдання для української нації, які мають стати основою для розвитку вітчизняної наукової думки, опираючись на світові тенденції й національні інтереси;
— наука, освіта, система національного виховання мають ефективно протидіяти згубній зовнішній духовній й ідеологічній інтервенції, впливу “культурних й ідеологічних” цінностей” Росії, зокрема через ЗМІ, книгу, церкву;
— якісно вирішити найближчим часом політику української книги (наукової, художньої, суспільно-політичної, публіцистичної). 80 % книг на українському ринку імпортуються, 3/4 — із Росії. В Україні на одну людину 2015 року друкується лише 0,5 книги;
— забезпечити переклад українською кращих зразків світової літератури для її безперервного і ґрунтовного вивчення в середній та вищій школі;
— створити розгалужену мережу сучасних бібліотек з інформаційним доступом до світових джерел наукової та культурної спадщини;
— забезпечити ефективне впровадження Стратегії національно-патріотичного виховання української молоді, в основі якої — українська національна ідея, принципи людино- і україноцентризму, громадянськість і відданість своєму народу і Батьківщині;
— освіта мусить виконувати високий благородний чин — навертати народ на шлях націокультурності, щоб не втратити імперативи Правди, національної Пам’яті, Гідності й Самоповаги до власного “Я”;
— для освіти, а отже, для держави і суспільства, надважливо, щоб замість розрізненості й непізнаності справжніх національних цінностей вибудовувалося якісно нове науково-освітнє, культурно-історичне, світоглядно-ціннісне явище українського гуманізму, інтелектуалізму, естетизму, громадянського патріотизму;
— реформа освіти і надалі залишатиметься “реформою” без душі і тіла, якщо в змісті вітчизняної освіти не будуть представлені надбання тих видатних українських науковців, митців, просвітників, громадських, духовних і політичних діячів, які на материзні і поза її межами вірою і правдою, талантом і серцем творили велич національної та світової культури;
— освіта передовсім потребує Ріднокультурного ґрунту, пам’ятаючи сказане Богданом Лепким — “який гіркий з чужої ниви хліб”;
— ігнорування українознавства в освіті — шлях до сегрегації, відчуженості, нетолерантності й соціально-політичного дискомфорту;
— найвищим гуманним і громадянським завданням освіти — виховати і самовиховати повагу до власного “Я”, свого Роду, Народу, України;
— допоки в собі не виховаєш Українця, доти не станеш Європейцем;
— виховання Нації — найбільш значуща і державотворча “реформа”;
— педагог і соціокультурне середовище — головні чинники виховання молоді;
— громадянське виховання є вартісним лише за умов опертя на історичну пам’ять українського народу, національну ідею, державну, національну, особисту гідність, впровадження принципу україноцентризму та українознавчих цінностей відповідно духовного, культурного, господарського, інтелектуального, природного потенціалу і стратегічної перспективи українства;
— освіта і наука в Стратегії сталого розвитку “Україна-2020” мають бути зараховані до найважливіших пріоритетів, які творитимуть якісний людський потенціал, освіченість і вихованість нації, забезпечуючи: державі — соборність, народу — єдність, суспільству — справедливість, політиці — моральність, церкві — помісність, владі — відповідальність, вихованню — патріотичність, культурі — духовність, історії — правдивість, людині — громадянськість, мові — пошанованість, традиції — народність, світогляду — українськість, поступу — європейськість, безпеці — євроатлантичність, світу — олюдненість, провідникам — незрадливість, навчителям — вдячність, просвітникам — мудрість, духу — високість.
