Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Рік, що минає, для дуже багатьох свідомих українців став роком пам’яті визначної постаті в нашій культурі — поета, перекладача, літературознавця, кінодраматурга, лауреата Шевченківської премії Леоніда Череватенка (1938—2014). Справжній подвижник літератури і мистецтва, в останні роки свого життя він доклав багато зусиль до впорядкування творчої спадщини великого майстра слова Миколи Лукаша (1919—1988). Долі цих видатних митців, самовідданих патріотів України, подібні: вони, як казав Тарас Шевченко, просто йшли, не маючи за собою зерна неправди.
Феномен перекладу з мови на мову пережив не одну соціальну і технічну революцію і, на щастя, існуватиме завжди. Перекладач, літературознавець, лексикограф Микола Лукаш подарував нам цілого “Фауста”, невкороченого “Дон Кіхота”, уперше з оригіналу XIV ст. переклав українською “Декамерон”. Сьогодні цього письменника, постійно гнаного, матеріально і побутово не влаштованого, який не схилився перед владою сущою і спромігся своїми чарівними переспівами прилучити шедеври світової класики до українського культурного процесу, порівнюють з найшанованішими патріархами літературного перекладу — Миколою Зеровим, Максимом Рильським і Борисом Теном. Такий образ змалювали колегиписьменники, друзі й ті, що не були особисто знайомі з Лукашем, але знають його як великого майстра, легенду Опору. Леонід Череватенко, упорядкувавши дві книги спогадів про Миколу Лукаша, підкреслював: перекладацький доробок є наріжним каменем культури. Справді, на шляху самоусвідомлення народи засвоювали рідною мовою твори світової класики, починаючи від “Іліади” та Біблії. Без цього ми не зрозуміли б української “Енеїди” і самого Тараса Шевченка. Тому нині, за наявності “електронних перекладів”, Лукаш особливо актуальний. Бо літературний переклад — явище особистісне, суто індивідуальне, як і всяке мистецтво.
Лукашеве прізвище, — відзначав Л. В. Череватенко, — не поминають у “святцях” борців з тоталітаризмом, але до руху Опору він належав напевне. Як і багато тисяч незгодних різних походжень і фахів. Приховуючи від світу високу температуру суспільства й масштаби інакодумання, влада озвучувала для “всенародного осуду” вирвані з контексту подій пари: “Даніель і Синявський”, “Руденко і Бердник”, лякаючи ними обивателя, наче апокаліптичними Гогом і Магогом. Нині, коли термін “шістдесятники” бажають звузити, а поняття — обмежити, то перелічують через кому кілька прізвищ, після яких — “та ін.”. Але власне рух опору складався з отих “інших”.
Вони приходили на заборонені, але послідовні зібрання 22 травня біля пам’ятника Шевченкові в Києві; підписували протестні “Лист творчої молоді Дніпропетровщини” та “Лист 139ти”; видавали підпільний “Український Вісник”; підтримували резонансні виступи переслідуваного хору “Гомін”; стихійно множився і розповсюджувався “самвидав”. Автор цих рядків на власні очі бачив, як у садибімузеї Івана Гончара приїжджі здалеку люди переписували від руки (!) твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І не кількадесят, не сто, а тисячі патріотів, серед яких — інженери, робітники, науковці, вчителі, студенти і викладачі вишів, митці, літератори, журналісти, були репресовані у різні способи, від тюрми до заборони на професію, тобто звільнення звідусіль. Дещицю автор відчув на собі. Після “Празької весни”, всупереч тодішньому, й без того не вельми гуманному законодавству, у 30річного журналіста вилучили паспорт і запроторили на 2 роки до армії. Та гомін України чувся й там! 1970 року в Гостомельському полку зв’язку капітан Кийко, на знак протесту проти злочинної військової рутини, обеззброївши вартових, спалив Почесний прапор ЦК комсомолу. Настала остаточна зневіра у можливості поступових змін, і не тільки у машині самої КПРС, а й у спілці “підручних партії”, комсомолі; змін, на які певною мірою сподівалася частина інтелігенції у Росії (Аксьонов, Гладилін), і у нас (Коротич). Насувався “генеральний погром” 1972—73 років.
Пригадуються ситуації, які на тлі трагедії 37го і судомного сталінізму 50х років, за висловом класика марксизму, виглядали фарсом. У службових кабінетах правду говорили пошепки, перелякано вказуючи на стелю або на телефонний апарат як джерела підслуховування. Міліція з “дружинниками” перед Великоднем вилучали в бабусь писанки з “націоналістичними” сонячними знаками. У Львові на площі Ринок у статуї Нептуна відламали тризубець… 1965 року до Києва прибув американський белетрист Джон Стейнбек і запитав про Віктора Некрасова. Керівники Спілки письменників зніяковіли. Коли ж “прогресивний” американець похвалив Миколу Вінграновського за вираз його “бунтівних очей” та подарував свою люльку, розгубленість зросла. Не одну “рятівну” бесіду довелося витримати Миколі — не так за люльку, як за “бунтівні”. Тоді під пильним оком КДБ радянські письменники, ці “інженери душ”, вже їздили полемізувати з “передовими” братами по перу до Європи й Америки. Тим часом Лукашеві для спілкування з носіями іноземних мов доводилося снідати в ресторані “Інтурист”.
Системний парадокс: колись у гімназіях викладали по дві іноземні мови, ще й латину та грецьку; у соціалістичних вищих навчальних закладах, щоб не перевантажувати пролетарів — лише по одній. Мабуть, саме тому пересічні радянські фахівці не знали ні жодної “ворожої”, ані своєї рідної. Тож Лукаш неочікувано був принципово інший, “не їхній”. Володів багатьма, але творив однією — українською. Стверджував, граючи словами, ніби лише “перекладає одну культуру до іншої”, але при цьому цнотливо забував додати, що кожного разу перевтілюється в автора, промовляючи за нього українською. Його переклад був і є оригіналом! Сервантес, у якого так вражаюче перевтілився Лукаш, кілька разів потрапляв до в’язниці, де й написав свого “Дон Кіхота”. В Лукаша виникали можливості повторити подвиг великого іспанця, та чи були творчі умови гулагівського табору не гіршими від кастильської тюрми XVI сторіччя — ось питаннячко.
По новій хвилі арештів, у березні 1973 р., Микола Лукаш подає листа до Голови Верховної Ради, Голови Верховного Суду і Прокурора УРСР, копію — Президії Спілки письменників України. Просить “ласкаво дозволити” відбути покарання замість І. М. Дзюби, оскільки цілком поділяє його погляди та беручи до уваги стан здоров’я засудженого. А також — ту обставину, що “в даний період”, кінця якого не можна передбачити, “перебування на будьякому режимі” для нього (Лукаша) є рівнозначним і байдужим… Гірка іронія рафінованого інтелігента обійшлася йому в очікувану ціну. Лукаша виключили зі Спілки письменників, перестали видавати. Великий майстер змушений був фізично існувати випадковими заробітками, за підтримки друзів. У подібному становищі опинився не лише він: так, того ж року автора “ідейно хибного” роману “Меч Арея”, Івана Білика, звільнили з редакції газети “Літературна Україна”. Ті, на кого розповсюдилася заборона на професію, були змушені анонімно(!) виконувати випадкові замовлення, зокрема переклади технічної літератури.
У той “період розвинутого соціалізму”, кінця якого справді не передбачалося, за ґратами опинилися письменники Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Ірина Стасів, Ігор Калинець; тільки у січні—травні 1972 р. було засуджено 89 осіб різного роду занять (багатьом уже тоді не дозволяли працювати за фахом) у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Чернігові, Ужгороді, Чернівцях. Події “генерального погрому” докладно змальовані у книзі Г. Касьянова “Незгодні” (К.: Либідь, 1995).
Якось Леонід Череватенко знайшов у власному архіві цікавий документ тих часів. Ідеться саме про роман І. Білика “Меч Арея”, що підлягав знищенню ще у видавництві. Редактори були зобов’язані видирати з кожної книжки титульний аркуш, нумерувати його, зшивати ці аркуші по 100 у окремі зошити, якими й звітували перед “компетентними органами” про кількість знищених книжок. Один із таких зошитів Леонід Васильович принагідно “позичив” у видавництві “Радянський письменник” і по 40 роках віддав автору цих рядків для оприлюднення. Перш ніж передати цензурний зошит до літературного музею, я неодноразово демонстрував його на різних зібраннях, розповідав цю повчальну історію на сторінках преси, що завжди викликало здивоване захоплення передбачливістю Череватенка.
Мої особисті стосунки з Леонідом Васильовичем завжди мали дружній, хоч і певною мірою старосвітський характер: були на “ти”, але називали один одного по іменібатькові. І це — незалежно від того, чи складали якісь тексти, працюючи разом у Міністерстві культури, а чи зустрічалися на переглядах фільмів, презентаціях, ювілеях, чи вдома, в мене на вулиці Прорізній або у нього, в Бучі. У його бесідах було щось пророче. Подібний дар мали хіба що Михайло Брайчевський, Ярослав Ісаєвич, Микола Шудря: незалежно від кількості слухачів та їхніх якостей, Леонід годинами міг дарувати свої неповторні монологи. Але — і щось кіношне, артистичне (адже був ще й сценаристом). Сказавши особливо цікаве й незвичайне, він підносив голову, трохи відхилившись від співбесідника, і з легкою усмішкою милувався справленим враженням. Ви захоплено сприймали, а він лише іноді зупинявся, кажучи: “Слухай, поки я живий!..” Ця заувага стає зрозумілою нині, коли прожиті без нього роки змушують глибоко усвідомити втрату.
Кому і чим заважали Білик, Лукаш, Череватенко? Чиновникам і бездарам — вульгаризувати класику, “причісувати” її на радянський зразок, підміняти живе слово зрозумілою цензорам банальністю, а загальнолюдські й національні проблеми — натяками на провідну роль пролетарів. Заважали прилученням кращої іншомовної літератури до нашого культурного процесу, нагадуванням про належне місце України в світі. Заважали українофобам і просто боягузам непокірною вдачею митців, а головне — власною гідністю. Тобто особистою рисою, якої навіть за наявності свободи слова так бракує сьогодні. І не тільки її. Що не кажіть, а відстань часів таки відчутна: якщо Лукашеві твори, попри все, виходили тисячними накладами, то у 2013му, на презентації книги про нього самого, примірників не вистачило навіть на присутніх.
Говоримо про Лукаша, при всіх його дивацтвах і незручностях, як людину досконалих якостей, недосяжних (чи непотрібних) для байдужого міщанина. У споминах, зібраних Леонідом Череватенком, відчутний ностальгічний смак туги за тим справжнім, що й донині привертає захопливу увагу на сірому тлі буденності.
Микола Лукаш став легендою ХХ століття, одним із героїв Опору, які безкорисливо принесли свої дари на вівтар Волі. Їхні переконання не були “ситуаційними”, як за епохи постмодернізму, яка, на превеликий жаль, ще запізніло триває у наших мистецтвах, літературі, взагалі у багатьох сферах життя. Щира, самостійна, непристосовницька позиція інакодумців, що захищали традиційні цінності, сприймається нині як неоціненний урок минулого, без якого не буває майбутнього.
До цієї славетної когорти належить і незабутній Леонід Череватенко, чий чуйний зір знавця мистецтва, чиє яскраве поетичне обдарування будять нашу пам’ять і нашу совість.
Київ, 2014—2015 рр.
