Дзвони
Прийду колядувати на Різдво,
І вдарю під Кремлем у давні дзвони,
Що ти їх вкрала з Києва, Москво,
І голос твій у дзвонах тих потоне.
Вбивати Україну йдеш, зміє,
Тобою вбивану, розп’яту, вбиту,
Що воскресає, наче Бог, встає,
Руйнує лють твою несамовиту.
Обороняємось! В нас виходу нема.
Свобода або смерть! Слова затерті.
Вбивай же нас, та знай: ми — не тума,
Йдемо на бій живі, йдемо й по смерті.
Ми спалимо тебе й твій царський трен,
Твої жадання крові ненажерні.
Ти з України до своїх знамен
Не вернешся — впадеш на наші стерні.
На танки сяде Запорізька Січ,
І щезне трутизняний запах Юди,
Рвоне вогнем УПА тобі навстріч,
Та, що була, і та, що вічно буде.
Тебе зустріне тихий степ, як смерть,
Як землетрус, заб’ють тебе Карпати.
Тебе вбиватиме і князь, і смерд,
І син, і батько, і дитя, і Мати.
Тебе зустріне стежки кожен скрут,
Як скоростріл новітній із окопа,
Мазепа й Орлик, юнаки з-під Крут,
Виговський та Богун з-під Конотопа.
Ще з-під Базару сотні надійдуть,
Полонені, без мови та без зброї,
Живими вирвані з одеж та взуть,
Штиками попробивані герої.
Ми також з Іловайського котла,
Прийдем, убиті зрадницьки тобою.
І тих, що ти спалила й затовкла,
Побачиш всіх живих на полі бою.
Ми, сім століть катований народ,
В небесних сотнях станемо з живими,
І розпадеться твій коловорот,
Що рве серця ножами вогняними.
Ти маєш платних армій тисячі,
А в нас є Дух, як атом непокори;
Як оттоман, впадеш ти на межі,
Що вдертися хотів у Чорні Гори.
Як чорногорців горстка з рідних скал
В безодні окупантів поскидала,
Так ми заткнем твій імперський оскал,
Щоб ти у дзвонах крадених сконала.
О, Чорногоріє, о, Кам’яна
Європо з полум’ям свободи й честі,
Почуй мене, як волі глибина,
При дзвонах на смертельнім перехресті!
Пророк
Петро Нєгош, чорногорський геній,
Бачить з гір народи всього світу,
Що в боях вбиваються навзаєм,
Людського життя жорстокість бачить,
І Творця всевишнього питає:
“Де початок і причина смерті?”
Дізнається він, що смерть — то кара
За притомність Сатани в людині,
За надмірне пожадання влади,
За убивства людяності й честі!
Смерть — ніщота, непорушна темінь,
Та вона ж подолана буває
Сяйвом духу боротьби за правду;
Смерть приєднує до вічно сущих,
До живих, що гинуть за свободу,
Розбудову доброти і світла,
За свого народу невмирущість.
Петро Нєгош, геній чорногорський,
Рідного народу бачить пекло,
Полум’я смертельної неволі,
І заходить в нього як священик
І як воїн, хрест в його лівиці,
Одесную — меч в руці залізній.
Я — людина, в смертній порошині
Іскра, таємниця, дух зірок,
Жду, коли, як Нєгош, в Україні
З’явиться озброєний пророк.
Жду його, як Бога анаграму,
Вірую, зійде з Дніпрових круч,
Хрест могутній занесе до храму,
Меч тримати буде обіруч!
Камінне море
Над морем гори й небо неозоре,
Там видно Космосу блакитні крила;
Між горами лежить камінне море,
На скелі там — поетова могила.
Хто ж це стоїть побіля саркофага
Владики чорногорського й рапсода?
То дві богині та одна присяга
Одвічна: “Або смерть, або свобода!”
Якби на Чорногорію напала
Якась нова імперія з Востока —
Чингіза бронь чи бронь Сарданапала,
Чи московизни армія жорстока, —
Дві жінки скрикнуть на святій могилі,
В низинах збудиться камінне море,
І ворога зітруть гранітні хвилі,
І знов стоятимуть над морем гори.
Ловчен
Вийшов Бог на Ловчен,
Вилив п’ять коновчин
Джерельної води,
Щоб росли на камені
Не криві й не зламані
Грабчаки, терновища й глоди.
Я молюсь на Ловчені:
“Боже, надійди,
Я зберу потовчені,
Та не переможені
Воїнів УПА ряди;
Будем дякувати щедро
Що в Країні Monte Negro
Ти створив і нам придатні
Для борців опроть орди
Грабчаки, терновища, глоди.
Сім століть б’ємося, Боже
(Хто ж це вистояти може
В грабчаках без хліба і води?),
Дай же нам ще трохи сили,
Щоб ми ворога скосили,
І скосили після того
Жита і пшениці много,
Й нездоланними були
Від Коляди до Коляди!”
Острів Святого Штефана
Видно з Ловчена той острів,
А я ж був колись на ньому
Три хвилини. Показали,
Наче зброю невідому.
І сказали: “Все, що бачив,
Ти забудь, лункий піїто!
Долари тут в сіті ловить
Велемудрий маршал Тіто!”
Бачив я капіталізму
Сяючу, принадну злуду:
Мільйонерів загорілих,
Голу паню з Голівуду.
Я беріг військову тайну
Сорок літ, а нині знову
Я прибув на славний острів,
Хочу вздріти зброю нову.
Мабуть, ядерна та зброя,
Схована під воду строго,
Бо на острові Штефана
Не змінилося нічого.
Чорні шорти, білі шорти,
На обличчях кисла міна,
А на пляжі золотому
Ходить голенька феміна.
Та самá — із Голівуду,
Я впізнав її здалека.
Сива, як сова карпатська,
Довгонога, як лелека.
Колосок на скелі
Предрагу Міловичу
Із Каменем живе Земля,
Закохана в його суворість.
І тулиться вона до нього,
І слухає, чи серце б’ється;
Не чує серця, але знає,
Що серце є, і жде роками,
Віками жде на стукіт в жилах
Свого розбудженого мужа.
Коли стривожену теплінь
Вона відчує в рідній плоті, —
Здригнеться з радощів, замре
В очікуванні пестощів
І ласки ніжного титана.
Кохаються вони в століттях,
А потім сплять. Короткий сон
Землі. Вона працює завжди,
Щодня і ночами не спить.
А Камінь западає в сон,
І в сні живе, і в сні триває
Його єство тверде. На Місяць
Він дивиться, дрімаючи,
І пошепки розповідає,
Що Місяць — брат його могутній,
Сяйливий камінь, ночі страж.
Земля не вірить, та мовчить,
Не хоче дратувати мужа,
Бо якось він сказав, що зорі —
Всі зорі! — то його сестриці!
Земля тихенько засміялась,
Той сміх вколов його, і він
Раптово вибухнув, і кров
Його палаюча й гримуча
З грудей на Землю потекла…
Я понад горами летів,
Припавши до вікна. Літак
Перехилився так, неначе
Хотів, щоб я побачив зблизька
Красу й глибини Monte Negro…
Побачив я в щілинах скель
Напівзгорілих трав коріння,
Живий шипшини ієрогліф,
На брил потрісканих долонях
Зелений мох і колосок,
Один-єдиний колосок
Пшениці з татового поля.
Я помолився за любов,
Що Землю з Каменем єднає,
Являючи життя жорстокість
І людяність його, й потужність,
І слабину, й божественну могуть.
Космач
Є в Чорногорії село Космач
(Як їхати із Будви до Цетінє*),
Там цілував я, Космачів збирач,
Гуцульське рідне, шкарубке каміннє.
Надовкруги не видко полонин,
Там гори в три ряди, немов атланти.
Там я уздрів землі вузенький клин,
Де гинули турецькі окупанти.
Я бачив, як стікає хижа лють
Зі скель із кров’ю вражою в безодні,
Я чув, як чорногорці в бій стають,
Як грають їхні дзвони великодні.
Я бачив чорногорські небеса
І блискавками тріщин вкриті скали,
Я перемогу чисту, як сльоза,
Вітав і бачив: вороги втікали.
А мій Космач живе в моїй душі,
Там присягають хлопці Україні,
І там вони висять, як Довбуші,
Розп’яті москалями на воринні.
Крик журавля
Загроза людству йде з кривавого Сибіру,
З тайги, з леговища двоногої звірні.
Своєї величі й жорстокості офіру
Могильний лютий цар шукає на війні.
Вже зброя ядерна в Криму, і в крові тоне
Моя Донеччина, брати на смерть ідуть…
Вже в Сирії ревуть московські авіони,
Вже в ріках мусульман тече кремлівська ртуть.
— Де ж Бог, — питаюся, — чи в Римі, чи в Медині?
Де мудрий Саваоф, де брат його Аллах?
Чи зброя ядерна на те дана людині,
Щоб Землю знищити, дух обернути в прах?
О Чорногоріє малесенька й велика,
Ти — атом людськості, свободи паладин.
Являється мені твій воїн і владика,
Як промінь Космосу моїх сумних годин.
— Будь з Україною! — кажу і серцем чую,
Як рухається твердь, каміння повстає;
Ліворуч гори йдуть, ідуть же й одесную,
Материками йде все чорногоріє!
Всі скелі на Землі, всі каменисті зваби,
Чи в Азії вони, чи в Африці, — всі йдуть;
Ідуть ударені японці та араби,
Йде чорноземія мого свята могуть.
А моя нива й тут, біля мого натхнення,
Країно сивих скель, затоплена в блакить,
На каменях твоїх землі моєї жменя,
Ждучи твоїх насінь і рук ждучи, лежить.
“О Чорногоріє, колиско непокори,
Будь з Україною!” — волаю, як земля,
Що зі Стопчатова летить у твої гори
На крилах вихору та в криках журавля.
Тіні
Рухається Тінь гори. Встає
Вранці та біжить кудись, на доли,
І стає незримою, мов дух,
І ні з ким за дня не розмовляє.
Нáдвечір, ти добре придивись,
Чорна й стомлена вона ступає
На оту ж таки свою гору,
Та не спить на камені, а плаче.
Молиться за хлопців молодих,
Що на цій горі за волю впали,
Чує Чорногорія вночі,
На коліна ставши, ту молитву.
Слухаю ж і я, але мені
З Будви чути ночами, як тіні
Гір моїх моїх карпатських плачуть. Там
Вбиті за свободу сплять братове.
Сплять? Не сплять і не заснуть повік,
І мені вже не дано заснути —
Тіні гір моїх стоятимуть
Вічно над могилою моєю.
Меч Арея
Там, де Ятрань круто в’ється…
Українська народна пісня.
Там, де Ядрань, — море б’ється в скелі,
Ходить Бог над водами між плить;
Там у кожній скелі та оселі
Меч Арея в схованках лежить.
Меч Арея, — звісно, не плутоній,
Це — лиш віра в націю свою.
Він для Чорногорій та Естоній
Перемога, а не смерть в бою.
Миру Бог не годен чи не хоче
Боронити навіть Вифлеєм.
Або світ дощенту спалахкоче,
Або ми війну війною вб’єм.
Меч Арея — хрест над головою,
Схованок відкритих сяяття,
Честь для всіх катованих Москвою,
Для Вкраїни — честь і знак життя.
Знак, що ми зламаєм незбориму
Армію сліпої саранчі,
Знак, що ми повернемось до Криму
Присядом на путінськім мечі.
***
Гребінь скель в небес блакиті,
На найвищій — лісу латка.
А в тім лісі, наче в скиті, —
Вся мого життя розгадка.
Я, хлопчина в мазепинці,
Бачу з гір мої околи.
Не при зброї, наодинці,
Я стою й дивлюсь на доли.
Знизу йдуть ворожі лави,
Скачуть з каменя на камінь.
Чорні й білі балаклави —
Все одно: амíнь чи áмінь.
Мої вбивці йдуть з долини,
Йдуть ґестапівці й чекісти.
Білий птах до мене лине,
На рамено хоче сісти.
Я дивлюся в глибонечі
Гір і кличу: — Пташе з неба,
Не сідай мені на плечі,
Не рятуй мене, не треба!
Білі крила — знак покори,
Я ж пощади не благаю.
Жив я, не ховався в нори,
Мав я крила свого краю,
І тримав я чесно зброю, —
Рукояті мого слова.
На горі чи під горою,
Вмерти плоть моя готова.
Але дух мій ще іскриться,
Дихає — вогонь із горна.
Все моє життя, мов криця
Палахка, червоно-чорна.
Я впаду, я тут загину
На жорстокому камінні,
Я ці гори перекину,
Вмру, щоб жити в Україні!
Богдан Чорногор
Іванові Ющуку
Кирило Тур і Богдан Чорногор —
козаки-побратими, герої “Чорної Ради”.
Пантелеймон Куліш. Як сповідь — “Чорна Рада”:
Чванливу й п’яну Січ бере в петлю Москва.
Все, що Богдан здобув, розвалюється, пада,
В нового гетьмана — зміїна голова.
Опричники царя, братерства підмайстрові,
За дня цілованих вирізують вночі.
І піднімаються на українській крові
Накриті золотом кремлівські каланчі.
Читав я. Мучився. Забулося. Одначе,
Коли надходить знов на нас московський мор,
З моєї пам’яті, що сатаніє й плаче,
З’являється козак — славетний Чорногор.
Горянин з Ядрані навчив своєї мови
Кирила Тура; знав, що цар і падишах —
То — вороги його, оброті та закови,
Що треба рвати їх, чи в горах, чи в степах!
Все забувається, все в морі часу тоне,
Але твоя рука напише два рядки,
І вирине із них, крутий Пантелеймоне,
Син Чорногорії, живий на всі віки.
І звався він Богдан, хоч був насправді Міло,
І бачив я його, і розмовляв я з ним,
Але не запитав, хоч страх мене кортіло
Дізнатись, чи живий Кирило-побратим.
А Чорногор стояв на каменистій ріні,
І думав про своє. Про свій козацький шик.
— А хто ж тепер помре на вашій Україні
За Чорногорію? — спитав мене і зник.
Гимн Чорногорiї**
(Мати наша, майська зоре)
Чорногоріє кохана,
Мати наша, майська зоре,
Ми сини твоїх бескидів
I твоїх чеснот опори.
Любимо вас, дужі гори,
Ваші прóломи й розколи,
Бо кайданів рабства й страму
Не спізнали ви ніколи.
Доки ловченській ідеї
Наша єдність дає крила,
Буде горда, буде славна
Батьківщина наша мила.
Скаже морю й океану
Наша річка, скелі рвуща:
– Чорногорія – то воля,
То країна невмируща!
_________
* Будва — одне з найдавніших міст адріатичного узбережжя; Цетінє — давня столиця Чорногорії. — Д. П.
** Згідно з Конституцією 2007 р., Державним Гимном незалежної Чорногорії є народна пісня “Мати наша, майська зоре”, найдавніший варіант якої записано у 1863 р. Автор мелодії, як і слів, невідомий. У гимні Чорногорії оспівано найкращу і найвищу гору цього краю (Ловчен). На території унікального Національного парку “Ловчен” діє мавзолей Петра II Нéгоша-Пéтровича (1813–1851) – найвидатнішого поета, духовного лідера, правителя Чорногорії (1833–1851). Петро Негош – автор так званого “великого триптихону”, що складається з поем “Промінь мікрокосмосу” (1845), “Гірський вінець” (1847) та “Самозванець Степан Малий” (1847). — Д. П.
