Андрій МЕЛЬНИЧУК,
Дніпропетровськ—Київ
24 грудня виповнюється сорок днів, як “тихо пішла за межу” улюблена сестра Олеся Гончара, його Янголохоронець Олександра Терентіївна Сова. Мені в це важко повірити, бо ще 10–11 вересня я мав щастя зустрічатися з нею в її милій серцю Ломівці і в розмові зі мною піджартовувала й дивувала чіпкою пам’яттю. А йшов їй уже сто другий рік…
Під час зустрічі з бабусею Олександрою мені не раз спадало на думку: це ж скільки ще міг би прожити Олесь Гончар, якби не оті численні його інфаркти та інсульти, викликані не тільки війною…
1.
Письменник над усе любив свою Ломівку, вулицю Клубну, оцей затишний будиночок під номером 25, де до останніх днів свого життя мешкала Олександра Сова, гріючи себе його світлою пам’яттю. Поблизу цього історичного будиночка, на одному подвір’ї, виросло ще одне помешкання — дім наймолодшої доньки Тетяни, яка доглядала маму. Тетяна Гаврилівна щоразу кликала матусю в ці “апартаменти”, але вона не погоджувалася змінити своє насиджене місце. “В цій оселі, — казала, — все мені братиком світиться. І звідси я — ані кроку”.
Коли ми тихесенько дибали подвір’ям, бабуся Олександра нагадала, що тут її брат охоче ходив босими ногами по кучерявому споришу, особливо тоді, коли на ньому іскрилась роса чи після теплого літнього дощику. Ми трохи посиділи за довгим столом під розлогою грушею, яку, за словами Тетяни Гаврилівни, посадив Олесь Терентійович. Під нею завжди збиралася рідня, щоб “відвести душу” після нелегкої праці.
Олесева Ломівка… Нині, почув від своїх співбесідниць, вона зовсім не така, якою була колись. На місці звичайних робітничих будівель виросли висотки й добротні котеджі. Але невеличка часточка приватного сектора на краєчку Дніпропетровська залишилась майже такою, якою її запам’ятав Олесь Гончар. Оберігає хатину меморіальна дошка, яка засвідчує: “Тут у роках 1945–1947 жив і писав свої твори Олесь Терентійович Гончар”.
2.
…Із побожністю переступаю поріг цієї дуже скромної за розмірами хатинки з двох кімнат, якій, однак, судилося долею значно вивищитися над сучасними палацами “нових українців”. Перша з них — кімнаткакухня. Аж дивно чути, що колись вона правила житлом для сім’ї Олександри й Гаврила з чотирма їхніми “совенятами”. А інша кімнатка, менша від першої, була віддана студентовіфронтовику. Тут він жив, учився і творив упродовж одного року, одного місяця і вісімнадцяти днів. Згодом Олесь переїде до Києва, де вступить до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Та завжди стверджував, що йому ніде так добре не працювалося, як у Ломівці.
Під час моїх оглядин хатини Олександра Терентіївна сказала:
— Осьдечки, за оцим столом, сидів, увесь обкладений книжками, географічними картами, якимись записами… А осьдечки, біля грубки, на сякомутакому ліжечку, вкритому соломою, відпочивав, накрившись шинелькою. Я не раз підремонтовувала і її, й гімнастерку, щоб мав у чому ходити… А оно етажерка й стара шафа з книгами. Вони були для нього — все. У пізніші часи я поповнювала полиці його творами й книжками про нього. Велика колекція вийшла. На більшості з них — автографи брата, присвячені мені. Я ці книги усіусі до останньої сторіночки попрочитувала.
Нині ця кімнатка зусиллями Олександри Терентіївни, її доньки та добровільних помічників перетворилася на справжній домашній музей. Стіни прикрашають рідкісні світлини батьків, брата, родини, публікації про митця, живописні картини. Над зі смаком оформленими експозиціями — барвисті, майстерно вишиті рушники.
Олександра Терентіївна, мов справжня дослідниця, яка знає, “де що лежить”, відкриває мені книжку “Письменницькі роздуми” й просить уголос зачитати деякі місця із неї, а найперше про той “курінь”, який пригрів його, як тільки закінчилася війна. Роблю це із задоволенням:
“Так, ця хата й справді була теплою. І гріла вона не стільки плиткою, розжареною до червоності, скільки теплом людської щирості, турботи, доброти. Демобілізований фронтовик був оточений тут увагою, для нього зовсім незвичною. Йому відводять краще місце — біля грубки, сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу, щоб її вистачило на цілу ніч, і навіть діти намагаються не галасувати, коли сідаєш до праці. Зранку сестрин чоловік іде на завод, де він працює в першу зміну, сестра вирушає на базар, а для тебе на столі залишено склянку насіченої махоркисамосаду і замість попільнички — велику щербату тарілку… Пічка топиться, діти вовтузяться під столом, а ти, окутаний махорковим димом, живеш в іншому світі, світі образів…”
А ще бабуся Олександра звернула мою увагу на такі слова брата: “Після війни, якби не Шура, я б не вижив… Хоч Шура й Гаврило тяжко працювали, і достатку в родині не було ніякого, вони оточили такою любов’ю студента, недавнього фронтовика, що я мав і хліб, і чисту гімнастерку, і карбідну лампу…”
Ці слова — то, либонь, найвища нагорода Олександрі за її велике серце, за те, що всіма порухами душі підтримувала брата, всіляко оберігала в лиху годину життя. То і завдяки їй випростався, укоренився в українській літературі такий потужний талант!
3.
Вражаюсь чіпкій пам’яті Олександри Терентіївни. На будьяке запитання вона поволі знаходить відповідь, підтверджуючи свої аргументи витягами з книг, переповнених зробленими нею закладками, з копій документів, архівних записів, досліджень науковців. Чимало що з життєпису великого Майстра Слова я знав, але про дещо глибше довідався, спілкуючись з Олесевою берегинею. Скажімо, саме від неї хотів почути про реальне місце народження генія, бо ще донедавна вважалося, що з’явився він на світ у селі Суха на Полтавщині. Та ось архівісти Дніпропетровська “розкопали”, що місце його народження — Ломівка. Витяг із документа мені показала “володарка” музею. Узято його з метричної книги новонароджених і хрещених немовлят, знайденої в колишній Покровській церкві, куди ходили на службу Божу ломівчани.
— Тактак, — стверджує Олександра Сова, — ми з Сашком народилися саме в Ломівці, на колишній вулиці Оселедівці, нині вона Петрозаводською зветься. До речі, ця глиняна хата ще й досі збереглася. Її добряче перебудували та обклали цеглою. Мій Сашуня записаний третім березня, а я четвертим. Тільки роки у нас різні. Я з’явилась на світ у Першу світову війну, а він — у вісімнадцятім, у страшну заворуху. Наші тато Терентій Сидорович і мама Тетяна Гаврилівна з великим трудом хату побудували. Вийшов добротний, міцний, відлитий зі шлаку будинок. Такі споруди, вважайте, були в усіх ломівчан, але 1943 року гітлерівці підірвали усе селище, щоб наші війська, які підступали до Дніпра, не могли ним скористатися. А Дніпро осьдечки поруч. Із уламків старого будинку мій Гаврюша й звів нашвидкуруч ось цей “курінь”, який служить мені й досі.
Коли вона із братиком були ще зовсім маленькими, померла мама, знесилена важкою працею. І року не минуло, як тато привів у дім мачуху. Злющупрезлющу. То через її примхи Шуру і Сашу розлучили на довгих п’ятнадцять років. Шура залишилася біля батька, а брата забрали дідусь із бабусею по маминій лінії в слободу Суху на Полтавщині. Тоді йому ще не було й трьох років. Семирічній Олександрі саме підоспів час учитися, але мачуха голосно, при чоловікові, сказала, як відрубала: “Мені потрібна не гімназистка, а наймичка”.
“Та я гріха ні на мачуху, ні на тата не ношу, — крізь сльозу мовить Олександра Терентіївна. — Так велить Господь, а я завжди була його вірною послушницею”.
Тільки в тридцяті роки, навчаючись у Харківському технікумі журналістики й довідавшись, що його сестричка вийшла заміж і живе окремо від мачухи, майбутній видатний письменник зустрівся із нею. Сашко приїздив до Шури і перед війною, вже як студент Харківського університету, приїхав до неї й після війни, а саме в грудні 1945го. Тоді вона разом із чоловіком йому й запропонувала: “Залишайся жити в нас, хоч відігрієшся після окопів. Та й в університет влаштуєшся”. Тими днями він став студентом четвертого курсу філологічного факультету Дніпропетровського університету.
4.
Кожне її слово було для мене як діамант. Саме вона виповіла мені таємниці братикового дитинства.
Олександра ніскільки не сумнівалась: те, що він з раннього дитинства опинився жити в Сухій, під теплим крилом бабусі й дідуся, і допомогло йому міцніше вкоренитися в житті, щоб згодом вирости у великого письменника. Повертаючись до прізвища, сестра Олександра підтверджує: “Гончар, бо в Гончарів жив. Мама ж його Гончарівна була”. За її словами, він узяв собі в подальшу дорогу мамине дівоче прізвище і проніс його, як Боже благословення, крізь усе своє життя. Разом із милозвучним ім’ям Олесь.
Під час перебування в Олесевій світлиці мене, цілком природно, не могло не зацікавити, чому дали одне й те ж ім’я і доньці, й сину. Бабуся Олександра усміхнулася: я не перший, хто ставить їй подібне запитання. І відповіла, що тут нічого дивного немає — таке ім’я випало за церковними святцями. І додала, що коли в її тата, бувало, про це запитували, той завжди віджартовувався, що готує їх у царів і цариць. А й справді: в колишній імперії подібне ім’я носило кілька самодержців.
А ще переді мною відкрилася хвилююча сторінка знайомства Олеся Гончара з майбутньою дружиною Валею Малою, також студенткою філфаку Дніпропетровського університету. Мешкала вона, як і її суджений, на Клубній.
— Я все життя дякую Богові, що послав йому таку мудру й чудову “половинку”, — заіскрився вогник у її невеликих глибоких, дещо пригаслих очах. — А знаєте, Валя познайомилася з моїм братом значно пізніше, ніж зі мною. Про це вона сама пише в дуже мені милій книзі “Я повен любові”. Ось як вона оповідає:
“Моя мама Олександра Федорівна Мала вміла добре шити. Вона працювала швачкою, а у вільний час, щоб допомогти батькові утримати родину, ще підробляла, обшиваючи всю Ломівку. Жили ми тоді на Клубній, 6… До мами заходили сусідки, замовниці вбрання. І якось завітала до нас і Шура Біличенко, на той час уже заміжня, з прізвищем Сова… Стояв рік отак 1938й—39й. Побачивши мене, дівчинку, коло мами, схиленої над шитвом, Шура сказала: “От би таку наречену моєму братикові!” Сказала, та й пішла собі… А слова її стали пророчими. Тільки не одразу, а значно пізніше…”.
Шура, як і її брат, усім серцем полюбила Валю. Навчаючись у Києві, Олесь писав своїй коханій: “Радий, що бачишся з Шурою. Втішай її, повір, що вона варта того, щоб її поважати і любити”.
5.
Була ще одна ломівська адреса, яка гріла письменницьку душу. Напочатку п’ятдесятих років заповзята мама Валентини Гончар допомогла молодій сім’ї придбати на Клубній, 20, земельну ділянку й побудувати на ній окремий будинок. Вийшов він невеликий, але затишний. Допомогли в будівництві гонорари й премії, які Олесь Гончар одержав за роман “Прапороносці”. Він, як тільки випадала нагода, завжди поспішав сюди, щоб набратися нових душевних сил. Нерідко разом із сім’єю приїжджав на ціле літо, продовжуючи творити, натхненно вростати в простори південноукраїнських степів, Запорозької Січі, в драматичну історію всієї України. Тут виношував і почасти творив свої “Таврію”, “Перекоп”, “Людину і зброю”, “Твою зорю”, “Тронку”, “Циклон” і багато інших творів.
Сестричка надзвичайно раділа його успіхам на творчій ниві, підтримувала брата в усіх поглядах на життя, печалилась, коли злі критики допікали за “Собор”, який кілька разів перечитала і не знайшла жодної крамоли, натомість вважала роман дуже чесним, справедливим, книгою “з людським обличчям”. Її ідея також виношувалася тут, на Дніпропетровщині, серед близьких і рідних авторові людей. А сам задум втілювався в Ірпені, що під Києвом. Олександра Терентіївна зі знаннями справжнього дослідника творчості Гончара розкриває мені сторінку із його “Щоденникових записів” і вказує на абзац: “Після “Альп” жодна книга не писалася мені так “запойно”, як “Собор”. Мені помагає вища сила. Назву її подавньому: Бог. І дякую їй”.
Коли я вголос прочитав ці рядки, бабуся тричі перехрестилася, схиливши голову перед Спасителем і Божою Матір’ю. І тут сталося предивне: озвався дзвін храму Покровської церкви, збудованої зовсім поруч — навпроти Олесевої хатини.
Дочка Тетяна, поцілувавши свою рідненьку, радо розповіла, що в появі цієї церкви — неабияка заслуга її мами. Вона була одним з активістів будівництва святині, неодноразово зверталася за дозволом в райвиконком, збирала кошти на споруду. Коли мала сили, ходила “в керівних колах” церкви, була її першим скарбником, разом із півчими співала в церковному хорі. Цю її набожність завше схвалював Олесь Терентійович, він подарував їй унікальну Біблію, яку купив “на руках” ще перед війною. Подарував, як велику вдячність за її молитви. В його дивовижних щоденникових записах, серед іншого, є такі зболені рядки: “На фронті йдемо в атаку, навколо мене хлопці, як снопи, падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра…”.
6.
…Олесь Терентійович востаннє побував у Ломівці 1984го. Кажуть, полишав її з якимсь невидимим щемом і болем. Стомлений життям і хворобами, він, за словами сестри, цього разу прощався з нею незвично довго. Потому вона дедалі частіше стала провідувати його в Києві. Жила, як правило, на “фазенді” в КончіОзерній. Неодмінно приїздила на дні народження Олеся.
Знову поринаємо в глибочінь його “Щоденників”: “Шура (сестра) гостює в мене. Сипле афоризмами:
— Внукам кажу: сили й здоров’я в мене вже зовсім нема, а енергії стільки, що й вам передам. Сміємося, а воно ж правда” (15.02.1990 р.); “Мудра в мене сестра, хоча жодного дня в школі не вчилась (мачуха не пускала), вже дівчиною пішла в лікнеп і тепер все читає, читає…” (12.03.1994 р.); “Приїхала Шура (сестра) з дочкою Танею. Шура — вона, як Гомер: весь епос Ломівки (соборної Зачіплянки) прибув із нею: різні бувальщини, ломівські історії, міфи, віщі сни ллються з уст оповідачки невпинною рікою” (21.05.1995 р.).
Ці та багато інших згадок письменникакласика засвідчують, як високо він ставив роль сестри у своїй долі. І в рядках, і між ними прочитується глибока вдячність брата дорогій сестричці за все содіяне нею заради нього.
Це її вроджене благородство відзначає чимало дослідниківгончарознавців. З нагоди її сторіччя у видавництві Дніпропетровського національного університету вийшов збірник статей та фотоілюстрацій.
“Ніби підсумовуючи мовлене в цій книжечці шанувальниками й дослідниками творчості Прапороносця української літератури, дніпропетровський поет Олександр Тараненко у віршіпосвяті О. Т. Сові пише:
І не було теплішого причалу
В судьбі його, як руки й дім
сестри.
І то була суща правда! Ця її самозреченість, ця материнська турбота — неоціненні! Хтозна, як би й склалася доля колишнього фронтовика, зраненого війною, аби його раптом обминула та ревна увага сестри, а ще те велике щастя, яким обдарувала його Валя, Валентина Данилівна Гончар. Про це всякчас думалося, перебуваючи в чарах цієї незвичайної оселі, яку до останку облаштовувала й оберігала Олександра Сова. Їй тут було дороге буквально все, до чого доторкався, що зігрівав своїм серцем Олесь Гончар. Без сумніву, ця зі смаком облаштована світлицямузей назавжди залишиться символом добротворення, пантеоном мудрості, людяності, гідності, милосердя. Уже тепер вона стала вагомою часточкою культурного простору Дніпропетровщини, і не тільки її.
7.
Важкий життєвий шлях пройшла бабуся Олександра. На її долю випали дві світові війни, революція, війна громадянська, Голодомори 1921–22 і 1932–33 років, сталінська тиранія, відбудова, перебудова, здобуття Україною такої вистражданої незалежності, і ще одна війна — російськоукраїнська. За життя ця славна жінка втратила батьків, чоловіка, брата, синів, онука, зятя. Яке мужнє серце треба було мати, щоб усе оце пережити! А скільки болю завдала їй у різні часи огульна критика, яка буревієм звалилась на Гончара за написані ним новелу “Модри Камень” і роман “Собор”, і за те, що в багатьох складних питаннях мав свою, проукраїнську державницьку позицію. Врештірешт, упевнена вона, Гончарева правда перемогла, а всіх його хулителів чекають ганьба і забуття.
Олександра Терентіївна сказала мені на прощання:
— Спасибі, що приїхали до мене. Я наче аж душу відвела. А знаєте, теперечки мені вже й вмирати не страшно. Я втішена, що не згасає вогонь любові й уваги до мого дорогого брата. Дуже рада, що його гарно поцінували в нашому місті. Маємо національний університет його імені, а в ньому знамениту Олесеву аудиторію, національний гірничий університет, в якому створено прекрасний Центр культури української мови імені Олеся Гончара, де я разом із Валентиною Данилівною не раз бували й зустрічалися із викладачами та студентами. Є в нас і Наукова бібліотека імені О. Гончара, і одна з центральних вулиць його ім’я носить.
Ці слова з уст Олександри Терентіївни я почув у її рідній домівці 11 вересня нинішньої воістину золотої осені. Вимовляючи їх, вона вся аж сяяла. Думалось про нову зустріч із цією справді неординарною людиною, про її наступне 102річчя. Та посеред листопада її невгаваюче серце вичерпало свій ресурс.
Потужною була її сестринська любов до свого геніального брата, сторіччя якого відзначатиметься 2018го. Цю любов важко зміряти й оцінити. Будьте ж і в небесах благословенні, Олесева сестрице!
