Василь НЕВОЛОВ,
театрознавець
Моноспектаклі сьогодні в моді. Театри малих форм за кількістю отриманих успіхів дедалі частіше перемагають “крупноформатний театр”, який нині помітно знизив рівень і в ансамблі, і в солістах. Маємо на кону ще один переконливий приклад. Моновиставу Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” “Новеченто.1900” А. Барікко, яку талановито вигадав народний артист України Олексій Кужельний і майстерно прожив молодий актор Станіслав Мельник.
П’єса “Новеченто.1900” — один із найвідоміших творів італійського письменника, драматичний монолог, в якому література і музика утворюють нерозривну єдність. 1900й — це не тільки цифра, що означає рік, — це ім’я піаніста, що грає на борту трансатлантичного лайнера “Вірджінія”, який курсує від берегів Європи до країни мрії — Америки. Команда корабля така ж незвичайна, як і сюжет цієї п’єси (наведу одну цитату): “Під командуванням капітана Сміта, відомого клаустрофоба і людини дивовижно розважливої (хай буде вам відомо, що він навіть живе в рятувальній шлюпці), для вас працює практично єдина в своєму роді команда професіоналів, абсолютно екстраординарних”. І серед цієї команди жив такий собі Дені Будман — афроамериканський матрос — добряк і трудяга, який одного разу знайшов на палубі покинуту пасажирамиіммігрантами дитину та вирішив турбуватись про неї і ростити як сина. Це немовля знайшли, коли йому було лише 10 днів, і екіпаж став його сім’єю. На коробці, в якій знайшли малюка, було написано T. D. Limoni. І Будман сприйняв це як подарунок долі, інтерпретуючи напис як: Thanks Danny. А хлопчика назвали Т. Д. Лемон Новеченто. Ну, а незвичайне ім’я передбачає незвичайну долю…
Отож уявіть собі, Америка, епоха джазу… “Якщо тобі щось трапилось невідоме і ти не знаєш, що це, то це — джаз”. Це ще одна цитата з п’єси Алессандро Барікко. І при цьому музика в його п’єсі — не просто тло, вона є важливою дійовою особою.
Але найнезвичайнішим є те, що цей музикант, народжений у корабельному трюмі, ніколи в житті не сходив на берег. А ось де він навчився грати на піаніно, ніхто так ніколи і не дізнався. Як не дізналися і ще багато про що. Але те, що Новеченто став віртуозним музикантом, — знали всі.
Ось така дивна історія. Про дивну людину, яка віддала перевагу можливості загинути на своїй “малій батьківщині” — кораблі, який підірвали під час Другої світової. Про істоту, яка відкинула звичні поняття “землян” і жила за законами свого внутрішнього світу. Нескладно здогадатись, що загадковий музикант — це своєрідна метафора. По суті, не пізнавши справжнього світу, герой знає і відчуває весь цей світ значно краще і тонше за оточуючих, тому що він “зчитує” його з інших людей.
Дуже вже захопливу і романтичну історію вигадав автор. Тим вона, напевне, і зацікавила постановника. П’єса Барікко, розумна і тонка, як мені здалося, належить до кола порядної літератури другого ряду, в якій неодноразово апробовані теми викладаються достатньо грамотно і не без хизування. Тут вам і підкинуте дитя, якого нарекли Тисяча дев’ятсотим, і яке раптово стає таким собі корабельним Моцартомімпровізатором, тут і дуель чистого художника з художником визнаним (і, звісно ж, перший неодмінно переможе), а ще — відмова корабельного Маестро зійти на берег — змінити простір чистого духа на земне тяжіння — і таке інше.
Власне, це навіть не п’єса, а повість із ремарками, яку творці вистави перетворюють на театральний монолог. Novecento — це монолог не Тисяча Дев’ятсотого, а його друга, трубача з корабельного “Атлантикджазу”. У їхній парі піаніст був героєм і був за головного, а трубач — веденим і зачарованим. Духовна близькість цих двох музикантів, власне, і складає сюжет “1900”.
У самій легенді про піаніста розвитку немає. Дуже вже він є персонажем неземним, романтичним. Ніби Маленький принц навиворіт. Той — подорожував від планети до планети, хвилюючись про залишену ним удома Квітку і побоюючись підступних паростків баобаба, а цей — жодного разу не зрушував з місця, проживаючи чужі життя замість власного і віддаючи перевагу краю палуби замість краю землі. Перший — погодився вмерти, щоб повернутися, другий, — щоб нікуди не йти. А приречені обидва, але Маленький принц був дивовижно дорослим, а Тисяча Дев’ятсотий — занадто інфантильним.
Утім, запропонований автором монолог звільняє актора від потреби грати власне Тисяча Дев’ятсотого: розповідь ведеться від імені його друга і колеги, який бачив піаніста перед вибухом корабля і чув його останні слова.
П’єса Алессандро Барікко, як її і трактує постановник О. Кужельний, про те, що геніальному художнику, який має інтуїцію і аномальну чуттєвість, не потрібен конкретний життєвий досвід. Більше того, інколи він навіть шкідливий, тому що може зруйнувати талант. Ця вистава відкриває для нас інший світ… Відкриває нового артиста… Відкриває інші сили і віру в життя…
У виставі “Сузір’я”, що народжується щораз у вузькому, хвилююче незвичному обмеженому просторі його мікросцени, цінним є щось більше, ніж сюжет, у ній виникає відчуття “польоту”. При якому під час вистави зникає відчуття легковажності й пустотливості, а виникає зовсім інше: стримувані сльози, а ще — захоплення відчайдушною відвагою, з якою молодий актор розповідає нам зі сцени історію чужого життя. Розповідає довірливо і просто. З мукою і сокровенністю. І на таку беззахисну довірливість не можна не відгукнутись.
Станіслав Мельник так гарно і гармонійно співіснує з музикою, робить це так органічно, легко (навіть вишукано), що відчуваєш справжню театральну радість. Тільки потім приходить своєрідний “післясмак”. І, виявляється, що за цю годину з хвостиком молодий актор проживає життя героя з самого початку до трагічного фіналу, при цьому дуже точно витримує певну дистанцію між собою і роллю, то опиняючись всередині неї, то ніби спостерігаючи за тим, що відбувається. Він весь — у русі, у перетворенні (пам’ятаємо термін Леся Курбаса!), у грі, в заздрісній легкості, навіть елегантності переходів від оповіді, від розмови від імені третьої особи до діалогу з уявними співбесідниками. У грі єдиного виконавця — вільній, розкутій, різноманітній — оживають, матеріалізуються і вони. І щоразу це живі і нові обличчя. А “облич” у виконавця виявляється ще більше, тому що від довірливої розповіді на початку вистави він переходить до показу всіх персонажів, які зустрілися на нетривалому життєвому шляху 1900го, винахідливо змінюючи інтонації, пластику… Він то грубувато басить за чорношкірого прибиральника, який знайшов малюка, то винахідливо дає можливість уявити розв’язного конферансье… До самого 1900го актор наближається зрідка, зате робить це трепетно і співчутливо. Сповідь героя у спектаклі — одна. Він, який жодного разу не ступав на земну твердь, відмовляється залишити корабель і тоді, коли поранену, проіржавілу, нікому більше не потрібну “Вірджінію”, начинивши динамітом, готують до вибуху і затоплення. Герой іде в небуття разом із кораблем. І звідти — із Засвітів лунає його сповідь, просте, спокійне, ясне пояснення себе. Якось, маючи намір ступити на землю, піти до людей, у нормальне життя, герой з висоти палубного трапа побачив вулиці величезного міста, і порт, і багатомільйонний людський мурашник. Побачив — і повернувся назад, на корабель, тому що не знаходив там кінечності світу, тому що зрозумів, що на безконечній клавіатурі життя він не зможе грати добре. На ній він зможе грати тільки погано. Трагізм дивної долі, печаль її, відокремленої від живого людського множества, щастя відчувати себе вільним і сильним у своєму унікальному обдарованні актор передав із гідністю. Він грає серйозно і просто. Артистична природа молодого актора мені видалась досить об’ємною, протеїстичною. І все, що він робить на сцені, видалося сповненим змісту, який хочеться розгадати, роздивитись, осмислити, повертаючись знову, прокручуючи в пам’яті стрічку спогадів.
А фінальна сцена прощання з музикантом, що залишається на начиненому вибухівкою кораблі, доводить артиста до сліз, яких він не приховує.
Отже, спектакль Олексія Кужельного “Новеченто.1900” — це драматичний монолог про дивне життя дивної людини. Людини, яка намагається зрозуміти, в чому сенс нашого приходу в цей світ.
Інтерес до цієї вистави викликає і можливість варіантності мистецтва як варіантності самого життя. Автор переосмислений режисером у багатьох відношеннях. Надскладні взаємини між героєм, життям і постановником. Простір вистави вирішено ним винахідливо і вишукано. Важко навіть визначити, за рахунок чого це досягається. Спроба описати сценографію вистави відразу натикається на банальність… Ну чому так хвилює цей оголений простір мікросцени?! Театральний простір, у якому “працюють” і двері, і вітрини, і килим, і корабельні ринви, і величезні дзеркала, в яких герой бачить когось іншого, але не себе, хвилюють… Чим і чому?! Пояснити важко. Чому музичні пасажі актора сприймаються як іронічний коментар, і коли саме з’являються в ньому трагічні ноти, що так бентежать і хвилюють нас? Все це ознаки якоїсь нової театральної реальності, яка не тільки народжується, а й надзвичайно хвилює, текстова фактура такої пристрасної, відкритоекзистенціальної напруженості, яка дозволила молодому і ще недостатньо досвідченому актору впевнено долати межі власних можливостей і побоювань, відчайдушно переплигнути “за прапорці”, натягти жили, зіграти з творчою долею вабанк.
Для Кужельного автор став живим співрозмовником, з яким можна гаряче посперечатись, звичайно ж, — ні до якої кінцевої істини не приходячи…. Він майстерно прибирає зал до рук, пробирає до глибини душі, затягуючи в підсвідомість, звертаючи наші погляди в глибину душі, як того вимагав Шекспір від героїв “Гамлета”.
У виставі постановник вигадав чимало винахідливих, дотепних пластичних, музичних, хореографічних знахідок. Ностальгійні сльози і захоплення цій виставі забезпечені. Бо знайдено в ній справжній театральний еквівалент цій мудрій історії. І насамперед це зроблено з позиції сьогоднішніх уявлень про страждання молодого героя. Певна іронічна нота дещо пом’якшує зворушливість історії, але поглиблює при цьому її філософський зміст, оголює екзистенціальний і метафізичний сенс.
Ось така вийшла у творців вистави інтелектуальна шарада, гра розуму. Метафора повноти буття, для чого зовсім не обов’язково сходити на сушу. Це розповідь не про страх замкнутого простору, а навпаки — про страх розімкнутого простору…
“Новеченто.1900” — видовище красиве, елегійне, витончене, легке. Зачіпає в наших душах тонкі емоційні вібрації, проникає в глибини підсвідомого.
Відомо, що режисер втрачає силу, коли актор залишається наодинці з глядачем. Мені здалося, актор переміг. А хіба це не нагорода режисеру?!
