Дмитро ПАВЛИЧКО
Збираючись у вересні 1975 року в першу свою дорогу до Чорногорії, я прочитав ще раз у “Всесвіті” (це було березневе число того ж 1975 р.) солідно подану (здається, вперше в Україні) добірку чорногорської поезії. Чорногорська газета “Побєда” 22 вересня 1975 р. опублікувала коротеньке моє слово про творчість поетів, представлених у “Всесвіті”. Я дуже тішився тим, що “Всесвіт” із усіх югославських літератур вибрав для першої своєї публікації саме чорногорську поезію. Як це сталося? Чия заслуга? Не моя! Я тоді тільки починав думати як редактор “Всесвіту”, яким чином зробити журнал авторитетним, цікавим, високого мистецького рівня часописом світового письменства.
Ініціатором публікації чорногорців став Захар Гончарук, видатний знавець і перекладач балкано-слов’янських літератур. Він уклав ту добірку, сам переклав декого, а також зорганізував своїх друзів для трансляції чорногорців. Отже, Захар Гончарук, Петро Засенко, Павло Мовчан, Людмила Скирда та Борис Олійник готували її. Я вдячний їм досі за роботу для “Всесвіту”, яку неможливо забути.
Презентували свою літературу видатні імена Чорногорії: Мірко Баневич, Радован Зогович, Янка Джонович, Душан Костич, Міло Краль, Благо Степанчич і, що дуже цікаво, Сретен Перович, тоді ще молодий поет, а тепер знаний у багатьох країнах світу чорногорський класик.
Тоді, 1975 р., був я вражений несподівано високою майстерністю метафоричного мислення чорногорських поетів. Це поезія оригінальна за формою, звільнена від класичних канонів письма, високоінтелектуальна. В центрі — образ героїчної нації, що в збройній боротьбі проти німецьких фашистів явила згуртованість із сусідніми народами. Я вважаю, що вірш Радована Зоговича “Дзвін без серця” — це твір про Україну і Чорногорію, де серце дзвона, що кличе до повстання, відірвали вороги. Це вірш про сучасну агресію путінської Росії проти України, це вірш про дзвін, що його наш народ наново відлив із бронзи, закипілої на крові героїв наших, про дзвін нашої державності і свободи.
Друкуючи у “Всесвіті” вірш Радована Зоговича “Гору Папук бачу із усіх поїздів”, я думав так, як Зогович, але про карпатські повстанчі ліси. Поет звертається до ворогів Чорногорії: “Спопеліть і зелене, й червоне, і жовте листя… Вирвіть з корінням та з кронами всі вкриті хмарами, як маскхалатами, ліси партизанські”. Знав Захар Гончарук, що той вірш він перекладав для мене як для воїна УПА.
У тій першій поетичній панорамі Чорногорії я тепер знаходжу вірші Сретена Перовича, серед яких і твір “Ловчен” — вірш про найвищу гору в Чорногорії. В моєму сонетарії є твір серба Бранко Мільковича “Могила на Ловчені”. Тема Ловчена мене хвилює. Цього року я відвідав той пам’ятник на Ловчені. Я перебуваю під враженням діяльності Петра Нєгоша й під враженням його поеми “Промінь мікрокосмосу”, яку я переклав 1977 року.
Тут згадати належить Івана Ющука, видатного знавця слов’янських мов та української мови часів античних. Ця мудра й чесна людина переконала мене, що “Промінь мікрокосмосу” — це твір, що мусить зазвучати українською мовою. Іван Пилипович допоміг мені перекласти деякі надто складні для мене строфи з поеми Нєгоша. Поема “Промінь мікрокосмосу” виховує віру в те, що існує не тільки окрема індивідуальна сила, здатна боротися за правду та справедливість, але ж і в те, що існує національний і навіть загальнолюдський дух, здатний перемагати загарбника, окупанта, претендента на світове панування. Петро Нєгош показує Сатану як символ захланності, жорстокості і поневолення. А що символізує людина в його поемі? Там людина — символ боротьби з насильницькою смертю. Царська Росія вбивала і вбила немало народів; Україну вбивала, але не змогла вбити, і тепер намагається знищити нашу державність, лякаючи європейські народи і взагалі всі народи світу своєю ядерною зброєю.
Із тих перших публікацій чорногорських поезій запам’ятався мені назавжди вірш “Батько” Міло Краля в блискучому перекладі Петра Засенка. Прочитаймо дві строфи:
А мав батько руки
Неначе списи,
Сухі в передпліччях,
По лікоть зарошені.
А мав батько тільки
Снопи та снопи
Без серпа та коси
Накошені…
Батько не вмер
Із собою не взяв свою славу,
В нестерпнім болі
Склепив повіки,
Розкинув руки
Богові на розправу,
Та й скам’янів навіки.
Я на цвинтарях наших рідко бачу пам’ятники батькам, що не вмирають, але, як живі, стоять на своїх могилах. Але уява моя наповнена образами селян стопчатівських, родичів моїх, що, хоч повмирали, стоять біля хрестів своїх.
Я написав декілька віршів, перебуваючи в Чорногорії, і закликав цю незламну націю бути з Україною в тяжкі часи нашої боротьби не тільки за свою, а й за світову свободу. Отже, й за свободу чорногорців і сербів, македонців і хорватів, боснійців і словенців.
Мені радісно від того, що цього року в Україні вийшла книжка Сретена Перовича “Коріння” в перекладі Наталі Бенедик. Видання здійснене за підтримки президента Малої академії наук України Станіслава Довгого. Передмову до книжки “Коріння” написав Олексій Довгий, український поет, відомий у Чорногорії своєю збіркою, виданою там у перекладі Сретена Перовича. Ми повинні бути вдячними за те, що в книжці “Коріння” можемо прочитати оригінал і переклад поруч із оригіналом. Отже, це вже в нас панує європейська традиція видання перекладних текстів за принципом дзеркального відображення, сторінка оригіналу насвітлює себе у свічаді перекладу. Поезія Сретена Перовича — це море часу, в якому читач зустрічається з історією Чорногорії, але не на поверхні, а в глибинах конкретного людського життя. Це — образ людини і народу. Я запропонував би сучасним молодим українським поетам, що шукають нових форм і нового метафоричного мислення, прочитати “Коріння” Сретена Перовича. В сучасній європейській поезії — це видатні твори, це вміння бачити людину як смертну і незнищенну енергію життя. Тут є конфлікт вищого порядку, національне і загальнолюдське в одній клітині, але боротьба між ними не лякає, а зобов’язує бути людиною з великої літери.
Сподіваюся, що українсько-чорногорські літературні контакти будуть міцнішати й розвиватися. Моя мрія — побачити Україну в складі НАТО, де цілком можлива поява Чорногорії ще до того, як наша держава приєднається до Євроатлантичного альянсу.
Чорногорська нація унікальна. Османські завойовники захопили були Сербію та Хорватію, Угорщину й частину Австрії, а Чорногорію підкорити не змогли. Чуючи в собі любов до Чорногорії, я переклав славень цієї держави. І разом із своїми віршами подаю його переклад.
