Роль державної мови у вихованні молодого покоління

Олександр ПОНОМАРІВ,

доктор філологічних наук, професор:

 

“Я не можу погодитися з поглядом тих, хто, залишаючись українцем, приймає російську мову й російську культуру як рідну”.

Володимир Вернадський,

видатний учений, перший президент Академії наук УРСР

 

— Коли говоримо про патріотичне виховання нації, то його потрібно починати від народження дитини, а точніше, до народження, бо мати повинна розмовляти з дитиною ще тоді, коли вона перебуває в її лоні, розмовляти рідною мовою, на яку запрограмована дитина.

З огляду на обставини історичного розвитку українців, не всі матері здатні на таке. Тривале перебування України в Московській імперії царських і більшовицьких часів спричинило зросійщення великої частини українців. Що ближче до Росії були ті чи ті українські землі, то більшого винародовлення вони зазнавали.

Заповнити прогалини виховання дітей у родині можна в дошкільних дитячих закладах, зробивши їх справді українськими. На жаль, таке можливе теж не скрізь, бо навіть у Києві виховательки деяких дитсадків із дітьми розмовляють по-українському, а між собою переходять на мову колишньої метрополії, привчаючи дітей до двомовности, яка “виробляє в людей безхребетну догідливість” (Олександр Потебня).

На телеканалі “1+1” є передача “Таланти України”. Діти з різних куточків нашої землі змагаються в співах. Вони справді талановиті, але патріотами їм стати важко, бо з ними працюють такі підкреслено російськомовні наставники, як Н. Могилевська, що на українські репліки дітей відповідає російською, прищеплюючи малим громадянам України свою національну меншовартість. Школярів водять у планетарії, в музеї, в инші заклади на екскурсії, які проводять російською мовою. Коли екскурсоводам зробиш зауваження, вони тупо відповідають “какая разніца”. Якщо додати до цього російськомовні мультфільми, російськомовне проведення різних конкурсів, то неважко передбачити становище, про яке казав колись Борис Грінченко: “Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова — московські думки”.

Те саме маємо в багатьох юридично українськомовних школах, де уроки фізкультури, різні позакласні заходи відбуваються не українською мовою. Через те переважна більшість територіяльно українських спортовців розмовляє не по-українському. Чимало теперішніх студентів вишів — діти тих батьків, яких у школі звільняли від вивчення української мови. Тому навіть слухаючи лекції українською мовою, вони на перервах переходять на мову, до якої привчили їх батьки. Для відродження української мови багато може й мусить зробити держава. У перші роки, коли Україна здобула незалежність, ми мали всі умови для того, щоб українська мова запанувала на всій етнічній території. Населення України було готове сприйняти державу з усіма її атрибутами, серед них і з єдиною державною мовою.

Але коли до влади прийшов

Л. Кучма і за порадою антиукраїнця Д. Табачника заявив, що зробить російську мову другою державною, почався відступ. Теоретично російська мова не стала другою державною, але Кучмина заява дала сигнал протиукраїнським силам розвернутися на 180 градусів. Виявилося, що можна посідати різні пости в державі, не знаючи української мови, засновувати російськомовні газети, закривати українські видання та школи. До чого це призвело, бачимо тепер.

Українських газет у рази менше, ніж російських. У радянській Україні майже вся преса була українськомовна, навіть багатотиражки на донбаських шахтах. Нещодавно так зване “Громадське радіо” почало спілкуватися з Донбасом мовою країни-агресора. Відомо, що на Донбасі не розуміють української мови тільки бандити, яких Путін шле туди, аби вони вбивали наших дітей. Як на це дивляться з небес загиблий під Іловайськом історик з Донецька Юрко Матущак та багато инших героїв, яким ми голосно кричимо “Слава!”?

Українці Донеччини й Луганщини (і окупованої, й вільної) ніяк не дочекаються українськомовної інформації про події в Україні. Росія забиває їх “правдою” “русскава міра”, а Громадське радіо “підливає води” на млин сепаратизму, роблячи з Донбасу якийсь антиукраїнський апендикс з особливим регіональним статусом і в такий спосіб допомагає Путіну творити з мешканців регіону сумнівний суб­етнос, що потребує захисту Росії. Варто нагадати слова відомого філософа В’ячеслава Липинського: “Регіоналізм вносить ще більший хаос у життя нашої землі, тому його потрібно поборювати”.

Пожвавлення спілкування українською мовою було після Помаранчевої революції, але неповороткість і, м’яко кажучи, некмітливість нової на той час влади звели нанівець усі здобутки. Під час Революції гідности українська мова дістала новий заряд, відбувся новий її спалах. Проте його досить швидко пригасило підкинуте з Кремля й палко підтримане помайданною владою та розтиражоване по всіх усюдах підступне гасло “Єдина країна. Единая страна”, яке заохочувало двомовність у межах цілої України, викликаючи мовну шизофренію (Ю. Шевчук), тобто роздвоєння особистости на мовному рівні. Нехтування української мови в Криму та на Донбасі, безперешкодна діяльність у тих регіонах антиукраїнських сил спричинили теперішню ситуацію. А в перші роки після приєднання до України в Криму було лояльне ставлення до української мови. Донбас із нею взагалі не мав особливих проблем, хоч більшість тамтешніх керівників і не були патріотами України.

Оскільки мова є ферментом, що цементує націю, оскільки зі зникненням мови народ зникає з історичного кону, держава мусить зробити все для утвердження української мови як фактично (а не лише юридично!) державної. Сучасна Українська держава в особі її керівників майже нічого не робить для цього. За нинішньої влади збільшилася кількість міністрів та їхніх радників, депутатів, голів обласних, міських, районних та инших адміністрацій,

які не знають української мови. Допоки буде випробовувати терпіння українського народу міністр внутрішніх справ А. Аваков, який підкреслено, демонстративно не розмовляє українською мовою? А голова Національного банку В. Гонтарева? Особливе обурення викликають міліціянти й поліціянти. Їхні найвищі керівники, точніше керівниці, не знають української мови, бо вони иноземки, яких усупереч ст. 10 Конституції України призначено на такі посади. Але ж решта представників цих інституцій українською мовою ніби володіють. То чому ж не користуються нею? Створюється враження, що їх також відрядив сюди Путін для наведення ладу в колонії. Французький філософ Шарль Бернар завважував: “Коли ти не розмовляєш мовою тієї країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або несповна розуму”.

Можна навести чимало прикладів, які є або ознакою націо­нальної ганьби, або свідченням розумової неповноцінности. Скажімо, під час обговорення наслідків футбольного чемпіонату 2012 року на одному з українських телеканалів українською мовою говорив посол Польщі в Україні, всі инші учасники передачі використовували російську. На військових навчаннях у Львівській області представник США розмовляв по-українському, а представник Національної гвардії України — по-російському. На Громадському радіо посол Франції в Україні відповідає українською мовою на російськомовні запитання ведучої. Невже Президентові України не соромно за поведінку таких кадрів?!

Кілька слів про декомунізацію. Для того, щоб вилучити з ужитку комуністичні назви, потрібно виконати закон про декомунізацію, поєднавши цей процес з деімперіялізацією (про це в “Слові Просвіти” пише письменник і публіцист В. Абліцов). Не можна доручати цю справу кернесам, які вдаються до не дуже розумних хитрощів, аби зберегти, приміром, у Харкові “перли” радянської ономастики. Не варто забувати й про нові хвилі радянізації. У День Незалежности України в серпні цього року командувач параду на Хрещатику звернувся до Петра Порошенка: “Товаришу Президенте!” А в перші роки незалежности у війську звертанням до всіх було пане!

Колись “Укртелефільм” випускав українськомовні стрічки. Київська й Одеська кіностудії продукували фільми українською мовою для України і російською для инших республік Радянського Союзу. У студії “Київнаукфільм” виходили мульт­фільми українською мовою. Тепер українськомовних стрічок віт­чизняного виробництва немає, а українськомовна (оригінальна!) версія фільму “За двома зайцями”, де звучали голоси неповторних Нонни Копержинської та Миколи Яковченка, на багато років кудись зникла, потім начебто знайшлася, а відтак знову щезла. Днями один режисер заявив на радіо, що потрібно відмовитися від російських фільмів і випускати українські російською мовою. Ось вам підтвердження вищезгаданих слів Бориса Грінченка.

Непривабливе становище в царині особових імен і прізвищ. Українці, як і всі инші народи, пристосували християнські імена, що походять із різних джерел, до своєї фонетико-морфологічної системи, до власних традицій. У незалежній Україні цю ділянку дали на відкуп безграмотним працівникам РАЦСів та не завжди адекватним батькам. І тепер у нас поширилися покручі на кшталт Альона, Анна, Крістіна, Маріна, Артьом, Євгеній, Даніїл, Філіп, Кіріл, навіть Даня і Лєна замість нормальних Олена, Ганна, Христина, Марина, Артем, Євген, Данило, Пилип, Кирило. Ще гірше з прізвищами: Бєлік, Подлєсний, Подобєд, Мірошніченко, Ліппа замість Підлісний, Підобід, Білик, Мірошниченко, Липа.

І керівники держави, і пересічні громадяни мають пам’ятати, що об’єднати Україну, згуртувати її може тільки єдина державна українська мова. Адже, як казав наш видатний історик Михайло Грушевський, “будь-які українські бажання, що минають мову, збудовані на піску”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment