Стратегічний напрям розвитку Української держави і суспільства

Євген ШЕВЧЕНКО,

голова Координаційної ради Національних творчих спілок України, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений діяч мистецтв України

Сьогодні Україна стоїть перед глобальним викликом: як відновити цілісність національної культури та її вирішальну роль у суспільному поступі, як віднайти і ствердити в глобалізаційному світі власну національну ідентичність, забезпечити свою культурну самобутність і привабливість серед інших націй світу. У нових політичноідейних та суспільноекономічних умовах постає необхідність подолання чільної небезпеки: відсторонення держави від регулювання життєтворчих процесів у сфері культури, від забезпечення її подальшого функціонування і розвитку, — зокрема й через пряму фінансову підтримку, а відтак — перекладання відповідальності за долю найважливішої сфери на плечі громадянського суспільства, що лише формується.

Реалізація такого сценарію під гаслами демократизації та децентралізації в межах України загрожує державі стрімкою та цілковитою культурною колонізацією, непоправним руйнуванням інфраструктури галузі культури, а також катастрофічними соціальними наслідками і, зрештою, реальною загрозою подальшого існування самостійної Української держави.

Відтак завдання дієвого системного культурного будівництва в сучасних умовах можна без перебільшення назвати важливим консолідуючим чинником розвитку суспільства, та й зрештою умовою самого існування незалежної держави.

Цілком зрозуміло, що належну розбудову національної культури обмежує існуючий нормативноправовий хаос та виконавський нігілізм, політичний цинізм, агресивний космополітизм окремих деструктивних лобістських груп від артбізнесу, які щоразу виринають на хвилі суспільнополітичних баталій зі спробами нівелювати кращі національні культурні традиції та канони, внести деструктив у процес оздоровлення та зміцнення нації.

Однак найістотнішу негативну роль у культурній сфері відіграє невпинне зменшення фінансування культурної галузі на загальнодержавному і на регіональному рівнях. Зокрема скорочення виділення коштів на купівлю художніх творів, державні замовлення, мистецькі гранти, жорстке витіснення інтелігенції на межу матеріального зубожіння, спричиняє стрімку і неспинну міграцію кращого творчого мистецького потенціалу за кордон та деградацію складових інфраструктури культури. Украй негативним чинником є системне недофінансування державних закладів мистецької освіти, творчих спілок, громадських об’єднань, що блокує їх повноцінне функціонування і нівелює роль у розвитку України.

І якщо виклики в розбудові інфраструктури, проблеми матеріального чи технічного забезпечення за певних умов можна оперативно подолати, то криза в кадровій системі може відкинути нас далеко назад, завдавши непоправних втрат усій культурній сфері країни. До цього слід додати невирішеність проблем і розподілом, і працевлаштуванням випускників мистецьких закладів, їх закріпленням у творчих колективах і закладах культури, підготовка нового фахового кадрового резерву галузі.

На превеликий жаль, маємо констатувати, що в нашій державі відсутня компетентна громадська Рада з культурної політики, що мала б долучитися до вирішення наступних завдань:

— визначення культури стратегічним напрямом розвитку держави і суспільства, надання культурній політиці пріоритету;

— поліпшення фінансового стану культури, зокрема і через стимулювання ефективності галузі культури, сприяння зростанню її самодостатності, збільшення прибутку у сфері культури;

— забезпечення високого рівня захисту авторських та суміжних прав;

— формування загальної політики всебічного захисту культурної спадщини як важливої складової формування ідентичності країни та її громадян;

— збереження системи художньої освіти на основі кращих традицій існуючих мистецьких шкіл;

— активізація культурної політики держави на основі загальновизнаної наукової концепції національної культури;

— активна інтеграція України у світове культурне життя;

— запровадження нової культурної дипломатії через створення дієвих культурних центрів за кордоном, активного залучення культурного сектору до міжнародних програм і проектів.

Першочерговими напрямами культурної політики держави, на наше переконання, мають стати:

— проведення комплексного аналізу і створення статистичної картини функціонування української мови в різних сферах суспільного і культурного життя з подальшим моніторингом процесів, а також розробка на основі цього реальної програми її емансипації;

— рішуча переорієнтація видавничих потужностей України на випуск українськомовної літератури через створення державою мотиваційних стимулюючих умов;

— професійна системна багаторівнева популяризація української історії, культури, мистецтва;

— всебічна підтримка національних творчих спілок та українських культурномистецьких товариств і об’єднань у світі;

— розширення мережі театрів, філармоній, музеїв, бібліотек, книгарень, особливо на сході та півдні країни;

– підтримка регіональних культур та збільшення культурної ролі обласних і районних центрів, осередків історикокультурних традицій;

— адаптація до українського національного культурного субстрату різних форм масової культури, надання українського характеру сучасним культурним, творчим індустріям;

— підтримка українського культурного життя в різних формах і виявах по всьому світі.

Ми всі добре знаємо, що сучасна національна держава не може розвиватися без усвідомлення громадянами тих чи тих її вагомих культурних звершень, без активного залучення їх до націє і культуротворчих процесів, до реалізації на державному рівні низки всеукраїнських культурних проектів.

Для прикладу. На часі видання багатотомного діалектологічного словника, який за державної фінансової підтримки міг би бути упорядкований і опублікований Інститутом української мови НАНУ. Реєстр цього словника вже сьогодні становить близько 400 тисяч слів живої української мови. Для порівняння, Британський словник англійської мови містить 600 тисяч словоформ і є національною гордістю англійської нації.

Наступне. У державі не існує жодного фахового етнографічного музею. Невже українці та їхня культура не заслужили, щоб їхні духовні і образотворчі надбання були представлені у сучасному Національному етнологічному музеї? Ми всі мріяли, що такий музей постане в Мистецькому Арсеналі. Утім мрії все ще залишаються мріями, а не діями.

Запровадження в державі національного проекту “Людина — національне надбання” в різних номінаціях: музичній, традиційній культурі, образотворчому, хореографічному мистецтвах й інших, сприяло б піднесенню національних культурномистецьких явищ на світовий рівень, зростанню престижу культури і мистецтва в українському соціумі, утвердженню самобутності нашого народу. В багатьох державах світу подібні проекти вже давно успішно реалізуються під егідою національних програм або міжнародних конвенцій, зокрема у сфері збереження культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ми ж у нашій незалежній державі наразі обмежилися заходами щодо збереження популяції кажанів, кількість яких в Україні сягнула 50 тисяч. Це ж актуальніше від того, що за останні 30 років кількість майстрів народних художніх промислів зменшилася із 60 тисяч до 1 тисячі. Для прикладу, в Ірані лише у сегменті виробництва персидського килима (ручної роботи) працює близько 1 млн 200 тисяч майстрів. Обсяги реалізації їхньої продукції до 2025 р. становитимуть 25 мільярдів доларів. А що вже говорити про Китай. Зауважу лишень, що надходження від продажу дитячої іграшки китайського виробництва становлять 56 мільярдів доларів щорічно.

Таких прикладів достатньо. Шкода, що не на наших теренах.

Культурна політика України має випрацювати гнучку стратегію розвитку з такими пріоритетами:

— сприяння розвитку культурної самобутності української нації;

– унеможливлення монополізації національного культурного простору вузьким колом суб’єктних груп;

– формування національної культурної самобутності у системі європейських ціннісних координат;

— розвиток національних культурних індустрій як проміжних ланок між усіма суб’єктними секторами національної культури;

— сприяння розвитку традиційного народного мистецтва та відродження галузі народних художніх промислів;

— розробка механізмів дієвої підтримки культурних та гуманітарних ініціатив на місцевому рівні;

— запровадження протекціоністського податкового статусу для вітчизняних культурних та гуманітарних індустрій;

За останні десятиріччя в переважній більшості галузей культури накопичилася низка невирішених проблем, які вкрай необхідно вирішувати на державному рівні.

Наведу приклад катастрофічного стану, в якому опинилася базова галузь національної культури і економіки виробництва художньої продукції, а саме народних художніх промислів.

Непродумана і хибна політика держави щодо традиційних центрів народних промислів у останні десятиліття призвела до штучного збанкротування і закриття значної кількості творчовиробничих об’єднань, підприємств, цехів, майстерень, які виробляли в недалекому минулому художньої продукції на сотні мільйонів карбованців. Держава отримувала значні валютні надходження та ідеологічні дивіденди від експорту художніх виробів. Українські вироби експортувалися у понад 30 країн світу. А сьогодні ми імпортуємо на мільярди гривень подібну продукцію з Китаю, Індонезії, країн Латинської Америки, Африки і зазвичай ця продукція є звичайним ширвжитком.

Варварськи знищена вся інфраструктура народних художніх промислів у більшості регіонів України. Там, де ще збереглися будівлі, у цехах, де колись працювали сотні майстрів на унікальних верстатах, нині вирощують шампіньйони, збирають котушки електромоторів, облаштовують автомийки, склади для відходів пластикового посуду та іншого техремесла. В окремих регіонах колишні приміщення художніх промислів взагалі зруйновані вщент.

Усе вищезазначене стало результатом того, що ухвалені в державі галузеві закони та нормативноправові акти сьогодні практично не діють.

Вважаємо, що для зупинення катастрофічного стану галузі народних художніх промислів Уряду України необхідно прийняти до дії Державну стратегію розвитку народних художніх промислів України до 2025 року, проект якої розроблений фахівцями і переданий Міністерству культури України навесні цього року.

Цілком очевидно, що кожна галузь культури потребує ретельного моніторингу та глибокого аналізу внутрішніх процесів для усунення хронічних проблем її розвитку. Утім, існують різні думки, інколи навіть дуже суперечливі, серед представників певних соціальних груп, партій, рухів, інших суб’єктів, які мають свої інтереси щодо того, які культурні цінності просувати, яким віддати пріоритет. Та попри це суспільство має задовольняти, узгоджувати різноманітні культурні інтереси основних груп населення. У цьому і полягає сутність державної культурної політики. Вона передбачає відбір за зрозумілими усім критеріями і принципами культурних цінностей для їх збереження і поширення за допомогою вже існуючих або тих, що необхідно створити, механізмів. Для успішного впровадження культурної політики в будьякому суспільстві має бути критична маса фахових і активних людей, котрі мають найвищі компетенції і займають найважливіші стратегічні позиції в процесах збереження, промоції та поширення культурних цінностей, тобто це когорта творчих особистостей, непересічних активістів культури, державних діячів і чиновників, бізнесменів, меценатів, топартменеджерів тощо.

Вирішальна консолідуюча і консультативнодорадча функція у цих процесах має припасти на Громадську раду з культурної та гуманітарної політики при Президентові України чи Уряді України (а на рівні областей — на регіональні громадські ради), які разом із державними інституціями, творчими об’єднаннями та професійними організаціями мають гідно відповісти на виклики сьогодення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment