Свята Душа

Пам’яті Олени Гнідан — славної Дочки Прикарпаття

Ярема ГОЯН

Свята Душа Оленки — як називало село Залуччя Долішнє над Черемошем свою красуню, що пісенною ластівкою вилетіла на білий світ із гнізда славного роду Гніданів.

Свята Душа Оленки — хрещеннямолитва в церкві, що з небесного благословення збудуваливисвятили селяни у самій серцевині рідної землі, яка ріднитьєднає два Залуччя — Долішнє і Горішнє.

Свята Душа Оленки — дарунок ніжним голосочком маминої пісні над колискою, а пісня і стежина біля хати обнялися і стелять дівчинці від Черемоша і Карпат благовісну дорогу в світ — щиро молитися в Соборі Слова української нації.

Свята Душа Оленки — пісня, що прилинула через город і до нашої хати, покликала до себе на привітну стежину мою маму Олену і тата Петра, брата Петруся, сестричку Лесю і мене, і стежина стала нам рідною і осяйною, як веселка в небі. Стежина предивно зріднила нас — окрайчик землігорода до окрайчика землігорода, оселя до оселі, душа роду до душі роду, і вела за руку наше дитинство, зеленою красою обнімалатішила, бо то піснею любові веселила край Оленка Гнідан.

Свята Душа Оленки — веселкастежина, що стелилася через двір Гніданів до красивої брами і хвіртки, вирізьблених із дерева господарем Митром Гніданом, майстромстоляром на все село. Хвіртки, яка ніколи не замикалася, а все була відкрита, як душа роду Гніданів, світло якої понесла Оленка людям! Вирізьблена руками Митра Гнідана хвіртка, як дарований дивосвіт, і як настала пора нам після школи їхати з дому вступати у внз, то мама сказали, що попросимо вуйка Митра змайструвати валізку, бо він “легкий на руку”. Сказали доброї і благовісної хвилі, як молитву, і передчували святу правду, бо з цією валізкою Петрусь вступив до Коломийського вчительського інституту, а Лесі і мені вона подарувала Франківський Університет у Львові.

Свята Душа Оленки — голос привільно відчиненої хвіртки і веселої центральної дороги села, яка біжить собі така близесенька до рідної оселі і така рівна, що покотиш писанку від крайньої хати Залуччя Долішнього, а вона, дивокраса українська, докотиться до церкви, і тут на Великдень її посвятять.

Рівна дорога пригортає толоку (майдан), що рідниться з хатою Гніданів, священний майдан — од вічно відчиненої до людей різьбленої брами аж до високої святої гори, де завершується хресна путь залучан. Майдан любить рідних йому людей і в честь їхню владарює на волі! То усім селом любов’ю високої шани поіменуймо свою прадавню толокумайдан — Майдан Волі!

Тут, на Майдані Волі, святилися стрільці січовії, співали про білий цвіт і червону калину, і вирушали “на кривавий тан визволяти Неньку Україну з московських кайдан”. І тепер, у воскреслій Соборній Україні, християнська громада села збудувала на Майдані Волі святу церкву — Храм Божий у серцевині Залуччя.

Тут, звернутий лицем до Майдану Волі, стояв з родиною Митро Гнідан, тримав на руках Оленку, а люди з усього села ішли так близькоблизько, привітно віталися “Слава Йсу Христу!” — “Навіки Слава Богу!”, ішли стежками і вулицями, збиралися на віче і говорили про найсвятіше — про волю!

Тут, на Майдані Волі, святково квітнули фестини (фестивалі), душею ніжною виспівувала скрипка, весело дріботіли цимбали, голосом батька гудів бас і приповідав “так, так”, а парубки бралися за шиї і плечі, і братнім колом так ішли “Гуцулки” або “Аркана”, аж земля гнулася, і пророчила земля рідна, що хлопцігаличани дужі і здобудуть волю!

Тут, на Майдані Волі, співала сільська хорова капела, якою диригував мій тато, а першими голосами вели соло Калинка і Оленка Гніданові, і пісня витала під небесами, і з блакитносонячної вічності кликала волю!

Тут, біля Майдану Волі, просвітяни Залуччя збудували читальню (клуб) і зберегли од вогнів війни старанно придбаніприбрані “Просвітою” козацькі жупани, шаровари, контуші, шапки, чоботи, рушниці і пістолі, і ця люба просвітянська краса і сила трудами режисера — мого тата — оживала на сцені в представленнях (виставах) залуцького драмтеатру, де перші ролі грали Калинка і Оленка Гніданові.

Свята Душа Оленки — бібліотека в читальні, де якийсь час після закінчення школи відала духовною господинею Оленка, давала людям книжки, аби вони читали! Світлою любов’ю душі огорнула рідна донечка залучан новели класиків світової літератури із нашого Покуття — Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, яких величаємо “Покутська Трійця” (образ їхній створив видатний художник України, академік, мій рідний вуйко Василь Касіян), а Оленка родинними чуттями високого таланту створила книгу до книги про славних синів рідної землі нашої священної Трійці. Дочка давнього покутського роду із галицької “Просвіти” — селянського роду аристократів духу, Оленка Гнідан у Соборі Слова геніїв літератури нації стала славною вченоюжницею на полі українського письменства, автором підручників для школярів і студентів, як урожайним колосом родючої ниви, вченоюпедагогом з власною школою в науці літературознавства.

Свята Душа Оленки — вічний сон у чистій землі на Байковому цвинтарі в Києві, де з Богом спочивають видатні діячі духовності України, — в тридцять третьому ряду. Святопам’ятному тридцять третьому, як наша споконвічна молитва “Отче наш” до Отця єдиного небесного і до єдиного Господа — Сина Божого і земного чоловіка Ісуса Христа, що в тридцять три роки двигав Хрест на Голгофу, на якому був розіп’ятий, і у третій день воскрес, — світлом воскресіння висвятив Великдень і провістив людству нову еру.

Свята Душа Оленки — молитва в небесах за сина Дмитрика, за свій рід, за Україну: усмішка на устах, якою вітала людей і освітлювала земну путь, і з молитвоюусмішкою відійшла в засвіти, і просить милостивого Бога за всіх нас — жити!