«Про засади державної мовної політики»
Іван ЮЩУК,
професор, заслужений діяч науки і техніки України:
— Закон “Про засади державної мовної політики” Колесніченка-Ківалова, по-бандитському легалізований антиукраїнською частиною ВР України 3 липня 2012 року й підписаний президентом-злочинцем 10 серпня 2012 року, — антидержавний, колонізаторський закон, спрямований на підступну зміну конституційного ладу в Україні (стаття 109 Кримінального кодексу України), на руйнування й знищення України як держави.
Уже в преамбулі хоч для видимості й згадано Конституцію України, проте проігноровано Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, ніби його й не було. Усі ж подальші положення закону Колесніченка-Ківалова відверто суперечать правовому Рішенню Конституційного Суду України.
Автори закону перебрали на себе компетенцію Конституції України, коли в тій же преамбулі заявили, що “цим Законом визначаються засади державної мовної політики в Україні”. Засади державної мовної політики визначає Конституція України, а конкретизував їх Конституційний Суд України своїм Рішенням. У Конституції зазначено, що законом визначається “застосування мов в Україні”, а не засади мовної політики.
У статті 10 Конституції України йдеться про “використання і захист… мов національних меншин”, зокрема й російської як мови національної меншини. У статті 11 знову ж ідеться про “розвиток етнічної, культурної та релігійної самобутності … національних меншин України”. У міжнародних документах теж обстоюються права національних меншин як таких, що можуть зазнавати утисків від більшості. На це спрямовані, зокрема, “Рамкова конвенція про захист національних меншин”, ухвалена Радою Європи 1994 року, “Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту” 1996 року. У законі України “Про національні меншини” чітко визначено: “До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”.
Натомість автори закону “Про засади державної мовної політики”, скориставшись фальшивим перекладом назви “Європейська хартія регіональних мов і мов меншин”, поняття “національна меншина” підмінили невиразними, позбавленими термінологічної визначеності висловами “мовна меншина”, “мовна група”, “регіональна мовна група”, “особи, що вживають регіональну мову”. Насправді ж у назві “Європейської хартії” вислів “регіональні” (regional) означає “місцеві мови” (російську такою не назвеш), а “міноритарні” (minority), якщо можна так висловитися, “нечисленні мови”, тобто мови, якими розмовляє невелика кількість населення на обмеженій території, ще одне з його значень — “такий, що стосується національної меншини”. У “Європейській хартії”, отже, йдеться про захист мов, яким може загрожувати небезпека відмирання як етнокультурного явища, але аж ніяк не про приниження ролі державної мови в суспільстві, на що спрямований закон Колесніченка-Ківалова.
Така підміна засадничих понять авторам цього закону потрібна була, щоб закріпити “досягнення” царського й тоталітарного режимів у зросійщенні “інородців” — українців і людей інших національностей. Сюди ж припасовано й два різні, які виключають одне одного, визначення рідної мови — не за національністю, як це заведено в цивілізованому світі, а за тим, як це вигідно для колонізаторів. Поняття “рідна мова” спеціально розмито, щоб російську мову оголосити рідною для зросійщених українців і людей інших національностей і таким чином закріпити наслідки російської колонізаторської політики в Україні. Закон культивує “Ива́нов, не помнящих родства”. Насправді ж, рідна мова — це мова рідного роду й народу, а не привнесена чужинцями.
У статті 5 після списаного з Конституції загального концептуального положення про “забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави” розгорнуто конкретну програму “сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови” — причому без жодного застереження, що це має здійснюватися аж ніяк не за рахунок державної мови.
Зрозуміло, що відповідно до їхнього стану ні білоруська, ні гагаузька, ні кримськотатарська, ні караїмська, ні ще якась інша мова для використання в таких масштабах не годяться. Але є така мова, яка візьме всю відповідальність на себе, — це російська, століттями ретельно насаджувана петербурзько-московськими колонізаторами в Україні. “Дабы, — як писала імператриця Катерина ІІ, — хахлы, аки волки, не смотрели в лес, учинить им повсеместное обрусение”. І тепер це покладається в обов’язок української держави. “Держава сприяє розвиткові багатомовності”, — саме така вимога записана в законі. Під багатомовністю тут, безперечно, розуміється дальше насаджування російської (“регіональної”!) мови в Україні, що й спостерігаємо тепер. Становище української мови в незалежній Україні стало гіршим, ніж було воно за Радянського Союзу.
Зовсім нівелює функцію державної мови положення: “Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин”. Переклад офіційним державним документом бути не може, бо абсолютно тотожного перекладу не буває: навіть цілком однакові за звучанням слова́ мають різні відтінки значень у різних мовах, не кажучи вже про те, що й перекладачі по-різному прочитують те саме речення, той самий текст. Які перекручення можуть чинитися при перекладі актів вищих органів державної влади на мови національних меншин, ми бачимо вже на прикладі перекладу згадуваної тут “Європейської хартії”. Отже, це положення об’єктивно спрямоване на розхитування законності в Україні і приниження ролі державної мови в суспільному житті.
Щоб утвердити сепаратизм, автори закону всупереч міжнародним рекомендаціям вводять таку норму: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів
ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. Мета — змалку виховувати зневажливе ставлення до України й українців, до української мови, що на Донбасі робилося ще задовго до ухвалення цього закону — і маємо наслідки.
У Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту сказано прямо протилежне: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу”. Навчання в таких школах має бути двомовне, по можливості порівну державною мовою і мовою національної меншини, — так вимагає Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1994 року.
Майбутнє української нації поставлене в залежність від тих, хто розікрав народні кошти під час становлення незалежності України, а розікрали їх ті, хто був за радянських часів тут при владі і мав таку можливість. “Мова навчання у приватних навчальних закладах усіх освітніх рівнів визначається засновниками (власниками) цих закладів”, — записано в Законі. Роль освіти в суспільстві, таким чином, зведено до задоволення вузьких егоїстичних інтересів кіл, часто ворожих українській мові, інтересам української держави.
Те саме стосується й могутнього важеля впливу на свідомість громадян — засобів масової інформації, які й досі переважно в руках колишніх колонізаторів: “Телеорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами”. А де тут інтереси української нації, української держави? “Мова друкованих засобів масової інформації визначається їх засновниками відповідно до установчих документів”. Безперечно, автори цього закону аж ніяк не мали на увазі, що хтось буде вести масові передачі чи випускати масовими накладами газети, журнали ромською, караїмською, польською чи навіть англійською мовами, а знову ж таки російською, як воно і є тепер.
В основу мовної політики цей закон ставить не інтереси українців, української держави, а інтереси колишніх колонізаторів та керівників сучасних злочинних кланів. Становище державної мови в законі зведене до одного рівня, а то й нижчого, з мовою російською, загорнутою у “регіональний” фіговий листок. Майже в кожній статті виписаний такий ряд: “державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин”, а часом то й прямим текстом, без камуфляжу: “використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мов меншин”. І в переліку ощасливлених цим законом мов російську поставлено першою, решта — за алфавітом. Знайте, мовляв, своє місце, не про вас ідеться. Чого не змогли зробити царські заборони, радянський Голодомор-геноцид 1932—1933 років — знищити українську націю, тепер надолужує закон Колісниченка-Ківалова.
У “Декларації про державний суверенітет України”, ухваленій Верховною Радою Української РСР ще до проголошення незалежності України 16 липня 1990 року, йшлося про відродження понівечених національних цінностей українців: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. У Конституції України записано: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”. А в досі чинному, на превелику нашу ганьбу, законі Колісниченка-Ківалова (один з них утік у Російську Федерацію, другий небезпідставно підозрюється в пропаганді сепаратизму) ідеться про знищення України як національної держави. Саме така мета цього закону.
Тож чи ще довго українці мають терпіти таку наругу над собою? Тому, якщо в нас є ще хоч крапля людської гідності, нам слід настирливо вимагати від Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Пезидента України без підозрілих зволікань прийняти Закон про державну мову і мови національних меншин в Україні, який би відповідав інтересам української держави, Конституції України і Рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99, яке “є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”. Проект такого Закону у Верховній Раді України був зареєстрований.
