170-а річниця «Заповіту»

Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання
Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

У листопадігрудні 2015 року патріотична громадськість відзначає 170річчя написання дев’яти видатних творів в’юнищанськопереяславської Шевченкіани. Серед них — поеми “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним..”, вірші “Холодний яр”, “Минають дні, минають ночі”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте”. Ці твори в числі 24х поезій увійшли до складу авторської збірки Т. Шевченка “Три літа”. На думку багатьох дослідників, “Три літа” — вершина поетичної спадщини Тараса Шевченка. Це Книга пророча, історична і повчальна. Це Книгазаповіт. І Книгапослання, яке залишив Тарас Шевченко нащадкам, усім майбутнім поколінням українців як Найвищу Святиню. Завершується збірка “Три літа” віршем “Як умру, то поховайте..”, який згодом отримав назву “Заповіт”. У цій найвідомішій поезії Т. Шевченка сконцентровано найголовніші його ідеї, думки і мрії. Вірш як поетичний заповіт Великого українця давно вже набув усесвітнього поширення під цією традиційною назвою.

Проаналізуймо ідейний зміст “Заповіту”, щоб зрозуміти все те найголовніше, найвагоміше, що хотів сказати своєму народові Тарас у фатальну для нього мить.
Вірш написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі, якраз на Різдво Христове.        Т. Шевченко перед цим застудився і важко захворів на запалення легенів. Його життя висіло на волосинці. Очевидно, ні сам поет, ні його приятель лікар Андрій Козачковський, у якого він гостював, не мали великих сподівань на одужання. Усвідомлюючи важкий, майже безнадійний стан свого здоров’я, 31річний Тарас Шевченко вирішив звернутися до всіх українців з передсмертним посланням. Для цього він на короткий час мобілізував усі фізичні, духовні й інтелектуальні зусилля, щоб сказати рідному народові коротке, останнє, але дуже вагоме слово. Прощальне слово! Впорався з цим завданням наш поет і мислитель блискуче. Безперечно, стан величезного напруження волі так позитивно вплинув на самого Тараса, що смерть, яка занесла над ним свою щербату косу, відступила. Молодий організм здолав хворобу.
“Заповіт” — різновид “віршапам’ятника”, літературного жанру, відомого з часів античності. До нього зверталися Горацій, Беранже, Пушкін. У творі Т. Шевченко поєднав традиційний поетичний заповіт із бунтівним закликом до рідного народу підняти національновизвольне повстання проти ненависної Московщини — окупанта й осоружного гнобителя десятків поневолених народів. Вірш написаний у формі монологу ліричного герояпоета, зверненого до земляків. За художньою довершеністю та ідейнопатріотичним потенціалом він належить до найдосконаліших зразків не тільки української, а й світової політичної лірики.
Тяжка, виснажлива хвороба, думки про наближення смерті спонукали Т. Шевченка поставити у центр твору екзистенціальні проблеми сенсу власного швидкоплинного життя і тривалого суспільноісторичного буття українського народу. Поет впевнений: нація — невмируща. Після його смерті українці мають звершити велику справу національного й соціального визволення. Щоб вільно, щасливо і заможно зажити у “Вкраїні милій”. Його творчість має ідейно надихнути рідний народ і мобілізувати його на героїчну боротьбу. Вірш пройнятий глибоким почуттям нерозривної єдності індивідуальної долі автора та історичної долі рідного народу, впевненістю в його нездоланній духовній могутності, великою вірою в остаточну перемогу над темними зловорожими силами. А також надією на вічну пам’ять про себе і свою творчість і сучасників, і всіх майбутніх поколінь українців.
Композиційно “Заповіт” складається з трьох частин, пов’язаних між собою інтонаційно. У першій частині образ України створено завдяки майстерному переміщенню зорових і слухових картин та асоціацій від окремих елементів до цілого. Із цього приводу Іван Франко писав: “Уже слово “поховайте” будить у нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості — високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості — безмежнім степу; ще один крок — і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета”.
Усі деталі рідного українського пейзажу — ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани — сповнені глибинного символічного змісту. Бо саме вони є свідками невмирущої козацької слави (вона — головний мотив історіософських поезій Т. Шевченка). Бути похованим “на могилі” означало для поета успадкувати долю героїчних захисників рідної землі, долучитися до безсмертних подвигів українського козацтва. Слуховий образ ревучого Дніпра посилює відчуття грізної могутності великої ріки, яка уособлює милу Україну й непереборну, нестримну визвольну енергію нації.
Динамічний рух інтонаційної хвилі твору найвище підносить вислів “на Вкраїні милій” і цим виділяє його як смисловий центр першої частини вірша. До цього центрального вислову твору спрямовані всі атрибути образу улюбленої Батьківщини. Загалом, смисл першої частини поезії полягає у відчутті органічного злиття духу й інтелекту автора з рідним краєм, з усією Україною.
Центральна частина вірша — апокаліптичне видіння поетомпророком кривавого революційного насильства повсталих українців над “ворогами”. Під ними Тарас Шевченко розуміє всіх, від кого наш народ зазнає національного, соціального і політичного гноблення, визиску, знущань і принижень. Автор закликає українців задля остаточного утвердження своєї людської й національної гідності одним могутнім зусиллям раз і назавжди рішуче змести всю наволоч із рідної землі. І цим на віки вічні очистити її від усіх носіїв зла. І назавжди утвердити в Україні найсокровенніші національні цінності та ідеали: волю, добро, правду, братерство.
Для Тараса Шевченка — людини глибоко віруючої — пристрасне бажання визволити рідний український народ виявилося у драматичний момент життя, коли він писав вірш, набагато сильнішим за потребу врятувати власну безсмертну душу. Тому на порозі смерті (вона, на щастя, відступила, і Тарас одужав) він у творі не благає в Бога прощення й відпущення гріхів. Через це його слова стали виявом величезної громадянської мужності, доказом безмежної саможертовності в ім’я України і майбуття нації.
Завершальна, третя частина вірша починається енергійними, рішучими, навіть бойовими закликами “поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”, зверненими до всіх українців. Вони спрямовані до розуму й сумління кожного з метою піднести хвилю протесту проти всіх носіїв зла, викликати масове зростання бунтівних і революційних настроїв. Т. Шевченко переконався: мирні заклики до розуму й сумління визискувачів покаятися і добровільно припинити злодіяння залишаються проігнорованими. Поет впевнений: кривава помста всім жорстоким гнобителям українського народу, які не каються у жахливих діяннях, є справедливою і морально виправданою. Ця жертва на вівтар народної свободи буде останньою, оскільки боротьбу за визволення буде переможно завершено. Після неї запанують в Україні омріяні десятками поколінь спокій, мир, справедливість, народовладдя, добробут і гармонія людських стосунків. Український народ, як і його сусіди, здобувши волю, досягне ідеального суспільного буття.
Цей суспільний ідеал перемоги добра над кривдою, утвердження волі, соціальної справедливості і братерства, підтримуваний також християнською етикою, генетично закладений у колективній пам’яті українців — миролюбного хліборобського народу, який завжди хапався за зброю тільки для самозахисту від лютого ворога — всіх загарбників і грабіжників, а не для поневолення й визиску інших народів.
Лише наприкінці вірша Т. Шевченко висловлює надію на те, що, переможно завершивши визвольну війну, український народ — у своїй державі й за її межами сущий — завжди згадуватиме його як національного поета й вірного свого сина тихим словом шани і вдячності.
Революційні ідеали Шевченкового “Заповіту” нікого не залишали байдужими. Вони завжди були близькі й суголосні суспільним настроям найкращих синів і дочок України. Це зумовило його широку популярність. Упродовж останніх півтораста років ідейнохудожній зміст вірша справляв могутній вплив на творчість найкращих українських поетів і всіх діячів культури. “Заповіт” перекладено більшістю мов народів світу.
Покладений на музику композитора Гордія Гладкого, “Заповіт” набув великої популярності як революційна пісня. Співаючи і слухаючи її, ми не тільки віддаємо данину шани Тарасові Шевченку — геніальному, світової слави поетові й мислителю, а й щоразу звітуємо перед безсмертним образом Найвеличнішого з українців, нашого національного Пророка, про те, як виконуємо вічні його заповіді.