Фемій Мустафаєв — відомий український співак кримськотатарського походження, народний артист України, професор Київського університету імені Бориса Грінченка, лауреат Міжнародної літературномистецької премії імені Григорія Сковороди.
Про своє захоплення творчістю Тараса Шевченка, співпрацю з українськими поетами, участь у буремних революційних подіях Майдану та виступи перед українськими бійцями на передовій Фемій Мансурович розповів читачам “СП”.
— Фемію Мансуровичу, Ви виконуєте багато солоспівів на слова Тараса Шевченка, за власний кошт випустили понад 1000 дисків, роздарувавши їх по всій Україні й українській діаспорі за кордоном. Чим так припала до душі творчість Тараса Шевченка?
— Ось нині зайшов у кімнату “Просвіти” і мені одразу впала в око книжка “Крути. Січень. 1918 рік. Документи, матеріали, дослідження”. Таке враження, що відтоді нічого не змінилося. Наші хлопці у січні 1918 року гинули за Україну, і зараз те саме. Це триває вже сто років! Україна бореться за те, щоб стати справжньою міцною, вільною, заможною, європейською державою, щоб українці і всі, хто тут мешкає, могли спокійно жити на цій благословенній землі, де все родить, квітує, де сонце, море, ріки, чорнозем, працьовиті чесні люди. Щоб могли тут народжувати дітей, щоб не шукали по закордонах кращої долі.
Чому так? Чого нам бракує? Чому ми досі поневіряємося по світах? Чому за сто років не можемо збудувати процвітаючу Україну?
Шевченко ще майже 200 років тому писав про це, коли його слово пішло в народ. І досі ці ідеї, думки, слова Шевченка актуальні. Шевченко хотів, щоб Україна була вільною, українською. Вважаю, що всі мешканці України, незалежно від національності повинні до цього прагнути.
— Для нас усіх болюча тема окупації Криму, Вашої батьківщини.
— Це триває понад 300 років. Аналізуючи історичні факти, треба зазначити, що коли об’єднувалися кримські татари й українці, вони завжди перемагали. І сьогодні ми теж об’єдналися. У нас спільні предки — скіфи. Може, нас трошки розділила віра: мусульманська і християнська. Якби на початку незалежності була проголошена кримськотатарська автономія, таких трагічних подій не сталося б.
На мою думку, винна людська жадібність, незалежно від національності. Я завжди казав: комуніст — це така особистість, у якої нема ні національності, ні землі, нема нічого. Жадібність теж така. Якби жадібних людей, що готові загарбати собі маєтки, землі, гроші було менше, думаю, усе було б добре. Шевченко завжди про це писав. Творчість Шевченка я оцінюю дуже високо.
Українці і кримські татари автохтонні мешканці цієї землі. Кримських татар із їхньої рідної землі, де могили предків, виселяють уже вшосте, відтоді, як сформувалася Російська імперія. А зараз це продовжує путінська бандитська Росія. Багато росіян підтримують путінську політику. З одного боку, вони під пресом російської пропаганди, а з іншого імперська політика — це жадібність, спущена на самі низи, від жадібності мізки вже не працюють. Якщо навіть цей режим поміняється, не знаю, чи викоріниться така свідомість.
Коли у народів Російської імперії з’явиться національна свідомість, вони почнуть думати, хто вони такі. А зараз вони маса. Не розуміють, що не можна жити за рахунок когось, ображати інші народи.
Мама мені казала: сину, не ображай людей, бо в кожної людини також є мама, і вона буде дуже засмучена тим, що її дитину ображають. Подивіться, скільки наших хлопців загинуло, скільки стало інвалідів, нещасних матерів, жінок без чоловіків, дітей без батьків. І вони цього не розуміють. А що їм робити в Україні, в Сирії, чого туди лізти? Вам що, землі мало? Я колись служив в армії під Воркутою. Шість годин летиш — ліс, ліс, ліс.
Коли російські “зелені чоловічки” прийшли в Крим, наше керівництво мовчало, хоч на самому початку загарбників можна було зупинити. Якби на чолі держави був патріот України, він би це зробив. А так усі боялися, щоб чогось не сталося. У твій дім прийшов якийсь чолов’яга у брудних чоботах — і ти боїшся вигнати! Це мені не зрозуміло.
— Як виникла думка виконувати солоспіви на слова Шевченка?
— Коли я почав це робити, був дуже здивований, що такі солоспіви ніхто не виконує. Багато разів замислювався: чому не співають Шевченка, адже це такі сильні твори. Гадаю, що це теж була політика. Або не дозволяли, або співаки самі боялися — тоді вони будуть небажані для влади, не матимуть якихось привілеїв, звань, нагород, вигідної роботи.
— Як писала Ліна Костенко, “шукайте цензора в собі”?
— Так, вона дуже правильно сказала.
Хоча були люди, які не боялися, присвячували цьому життя. Бо якщо в народі немає жертовності, він не може стати справжнім народом. Цей тягар хтось повинен нести, віддавати за це життя, здоров’я, знання. Повинен бути справжній поводир, який веде за собою народ.
— А зараз у нас народ веде поводирів, тягне на налигачі, а вони ще й опираються…
— На жаль. Зараз народ іде попереду. Але якщо б серед нас знайшовся справжній поводир, для якого інтереси народу були б понад усе і йому повірили, усе було б набагато краще.
— А чому таких немає? Знищили чи не виросли?
— Так сталося, що нині на українському горизонті таких не проглядається. Є такі у кримських татар — Рефат Чубаров, Мустафа Джемільов. Чомусь ми горнемося до Саакашвілі, який порушує серйозні питання. А серед українців навіть не уявляю, кого назвати.
Був справжній лідер В’ячеслав Чорновіл, його знищили, бо знали: він поведе за собою народ. Мабуть, українці бояться. Боятися не треба. Бо земне життя — лише мить. Якщо б люди посправжньому вірили в Бога, вони б не боялися. Ті, які загинули на Майдані чи на війні на сході, вірили в Бога. Вони розуміли, що віддають життя заради цього народу, заради рідної землі. І коли вони підуть в інше життя, у них буде все добре, бо вони пожертвували собою заради благородних цілей. Мабуть, не всі це розуміють.
Скористалися Майданом зовсім інші люди. Хоча це непоодиноке явище: говорять, що революцію роблять одні, а її результатами користуються інші. Шевченко писав і про це. У нього стільки влучних виразів! Кожна строфа, кожне слово Шевченка цим пронизане. Коли почав збирати Шевченкові солоспіви, навіть не знав, що у нього так багато текстів для одного вокаліста. Хорові твори співали, мабуть разом не боялися. А сольних дуже мало навіть у великих співаків! Навіть у Гмирі, який співав популярні речі, там навіть слова міняли, щоб це не звучало так гостро. Мабуть, вони боялися. Хоча були співаки, бандуристи, які нічого не боялися. Їх знищували, бо вони несли правду в народ. Тільки через пісню йде правда.
Чому про це не пишуть? В українця пісня зачіпає співочу струну душі, і він починає розуміти багато речей. А за ці роки знищували пісню, знищували цю струну, особливо ту, що кличе до боротьби. Де співане слово, яке несе заряд, що збуджує душу, серце? Нема його.
— Які слова Шевченка Вам найбільше подобаються?
— Борітеся — поборете!
Бо ми зараз боремося і повинні перемогти. І ці слова повинні бути в серці кожного українця і в кожного, хто живе на цій землі.
— Ви вільно володієте українською. Як Вам це вдалося, які ще мови знаєте?
— Усі кримські татари знають свою мову, російську, мову тієї країни, куди їх вислали, і ще й інші мови.
Я з бабусею розмовляв кримськотатарською. Коли пішов до школи, почав учити російську. Потім узбецьку, бо мої батьки були вислані в Середню Азію, я там учився, закінчив вісім класів. Трішки знаю киргизьку.
Коли приїхав в Україну, пішов у десятий клас. Це було в Новоолексіївці Генічеського району Херсонської області, бо оселитися в Криму родині не дозволили. У 1970ті роки область була переважно російськомовною. Але у нас була гарна вчителька української мови із Західної України. Така наполеглива! Вона мені сказала: Фемію, я за рік не можу тебе навчити мови, але ходи, будь ласка, на уроки. (У той час у школі українську можна було не вивчати). Я тоді вірші вчив, досі пам’ятаю: “Яблука доспіли, яблука червоні, Ми з тобою йдемо стежкою в саду…” Тоді зрозумів, що є українці, які посправжньому люблять Україну. Навколо чув такий собі суржик. А ця вчителька розмовляла справжньою красивою українською. Тоді вона заронила в мені якесь зерно, що я тепер українською співаю, розмовляю.
Багато залежить від батьків, учителів. Мене дуже дивує, коли чую: я українець — російськомовний. Такого не може бути! Це нонсенс, сором таке казати. Якщо ти українець — розмовляй своєю мовою. Це велика біда українців.
— Ваше ставлення до традиційної культури: фольклор, вишиванки?
— У мене таке враження, що ми загубилися в цьому фольклорі, наче весь час крутимося у вирі, на одному місці і ніяк не можемо вирватися, знайти точки української культури, щоб вона почала розвиватися, розквітати. Можна одягти вишиванку на чорну душу і не поважати країну. А можна бути кримським татарином і любити Україну, яка в тебе у серці. І потім: українська культура – це ж не тільки фольклор! Є справжні композитори, письменники, які вболівають за це. Але їхні твори не доходять до людей, засоби комунікації, телебачення, ЗМІ, які мають це доносити, цього майже не роблять, скоріше навпаки. Нема розуміння, що слово, мистецтво — це національна безпека. Безпека української душі. Черчілль казав про культуру: “А за що ж ми тоді воюємо?” От і я хочу запитати: за що тоді ми воюємо?! За що наші найкращі хлопці гинуть там на сході? Я щойно звідти. Мав черговий невеликий концертний тур у Донецькій області.
У мене було по два концерти в районі Краматорська, два в районі Красноармійська, і в Слов’янську. Ми працювали для хлопців в аеропорту Краматорська, для національної гвардії і в шпиталі, куди найперше потрапляють наші поранені хлопці. У Краматорську зал був повний, майоріли українські прапори. І коли я в кінці заспівав Гімн України, усі встали і співали зі мною разом.
У Слов’янську для Донбаського університету (який переїхав з Донецька саме туди) співав українські пісні, класику, Шевченка, патріотичні пісні. Такі, як “Дорога”, “Ніхто, крім нас”, “Не плач, кохана”. Сприймали студенти нас дуже добре, там справжня патріотична молодь. Але попередили, щоб концерт закінчився засвітла. Бо коли темно, ходити бояться. На жаль, там ще багато сепаратистів. А є й росіяни, представники інших народів, які вболівають за Україну.
— З ким із поетів, композиторів найкомфортніше працювати?
— З класиків — це Павло Мовчан, Дмитро Павличко, із молодих — із заслуженим діячем мистецтв, композитором Анжелою Ярмолюк. Вона справжня патріотка, ми з нею три місяці стояли на Майдані, а зараз постійно виїжджаємо з концертними програмами до наших хлопців на передову. Я взагалі для себе зробив висновок — ті, що пройшли через Майдан, відчувають серцем, дуже тонко розуміють, що відбувається — вони вже інші, пишуть поіншому. А ті, хто не пройшов, ніби залишилися до Майдану: з тими відчуттями, з тою енергією, з тими емоціями. Пам’ятаю, коли на Майдані зі сцени я заспівав “Думи мої”, а 200тисячний натовп людей підхопив — як це сприймалося, яке неймовірне єднання Духу було в нас! Чомусь про це ніхто не каже, по телебаченню не показують. А я там був у найчорніші дні, 19—20 лютого о пів на другу ночі, коли горіла будівля профспілок, а як я виїжджав, мою машину прострелили з автомата, чотири кулі…
— Вас Бог оберігав?
— Думаю, що так. Моя дочка всю ніч читала молитви.
— Чи Ваші діти вподобали Ваш фах?
— Порізному. Донька — працює в туристичному бізнесі, син перший в Україні зібрав 3Д принтер, удосконалив, його навіть у США на роботу запрошували… А от з онуком Михайлом ми нещодавно записали пісню на слова Павла Мовчана “Бігла вода”, він зі мною там співає…
— Нещодавно я була на Вашому концерті “Ніхто, крім нас!” у Національній опері України. Глядачі були в захваті від потужної патріотичної програми. Чи плануються такі концерти по всій Україні?
— Я хотів би, щоб такі концерти відбулися у різних містах. Такими концертами повинно опікуватися Міністерство культури. Це не є так затратно, але це сьогодні надзвичайно потрібно українцям. Підготував зараз потрійний диск “Україні”, який разом із солоспівами на слова Шевченка і кримськотатарськими піснями поданий на премію Шевченка. Хто його видасть? Я цього не можу зробити на свою професорську зарплату. Можу зробити 100—200 дисків, але не більше.
Це треба і в світі показати. Чому керівники, які мають стосунок до діаспори, не можуть мені посприяти? Диски з піснями на слова Шевченка я передав і в Австралію, і в Америку, і в Європу. Надсилав пропозиції до наших діаспор за кордоном, до їх представників тут. Чомусь мовчать.
Уявляєте, мене французи запросили зробити концерт, не українська діаспора у Франції! А коли виступав в українському центрі в Парижі — ви думаєте, українська діаспора долучилася до цього? Ні. Бо в них через два дні було свято королеви Анни, їм Шевченківський концерт був непотрібним.
Чому не зробити концерти скрізь, де є пам’ятник Шевченкові, щоб усі почули. Я ж співаю наживо, не так, як багато інших — під плюс. Наживо співають оперні артисти, але хто з них співає Шевченка? Одиниці. У кого зі співаків є така патріотична програма, яку я представив у Національній опері на День прапора? Я дякую Міністерству культури, особисто В’ячеславу Кириленкові і його команді, що вони допомогли мені зробити цей концерт, виділили кошти на оренду залу, апаратуру, освітлення тощо. Мрію представити Шевченкові солоспіви і в Палаці “Україна”…
Дуже хотів би, щоб нам було, як і Шевченкові, неоднаково, що діється в Україні. Тарас 200 років про це каже. Ніхто, крім нас, не зробить, щоб ми жили у вільній, багатій, заможній Україні, щоб тут хотіли жити, а не їхали по світах. Сподіваюся, що цей час, який ми переживаємо, народить справжніх патріотів, вони вже є. Треба, щоб президентом став патріот, який думатиме передусім про свою країну і про людей.
— Ви щаслива людина?
— Мабуть, так. Бо живу в такий непростий, гарячий час. На моїх очах твориться історія, ми її творимо.
Спілкувалася
Надія КИР’ЯН
