Броніслав ГРИЩУК: Профіль ворона, профіль ворога

…Колись, п’ятнадцять літечок тому, я вже вітав себе. На сторінках преси. Із шістдесятиріччям.
Чому не хтось вітав, не якийсь колегалітератор або журналіст?
Розумієте, шановні читачі, ювілейні статті зазвичай не бувають критичні, вони, навпаки, надто захвалювальні, солодкаві, аж нудотні. Запитайте у штатних авторів ювілейних панегіриків, вони достеменно знають, як пишуться оті хвалебні оди “на честь возшестя на престол”, починаючи від панегіриків Плінія Молодшого римському імператорові Траяну (перше століття нашої ери) і кінчаючи століттям двадцятим — “людина стоїть в зореноснім Кремлі, людина у сірій військовій шинелі”.
Либонь, вітання таки будуть. Будуть і традиційні запитання. Над чим працюєш, об чім думаєш, про що мрієш… і таке інше.
Отож наперед дякую за панегірики письмові та вербальні. А щодо того, над чим працюю зараз, то… відверто кажучи… усе підшукую слова. І — не знаходжу. Саме їх, потрібних, точних, незамінних, не знаходжу. Видно, вичерпався ресурс. В одних літераторів той ресурс закінчується на шостому десятку життя, в інших — на сороковому році або й ще раніше. Винятки — коли людина продуктивна і в дев’яносто. До того ж, як мені видається, тепер, нібито по війні, література потребує зовсім іншого словника, позбавленого будьякого суто українського пафосу чи словесної кучерявості. І я сумніваюся, чи встигну його, той словник, опанувати. Адже, що не кажи, а стукнуло сімдесят п’ять. І що ближче вона від мене… то дедалі частіш думаю: а чи були вони взагалі в моєму житті, оті ресурси, резерви?..
Либонь, не за своє діло свого часу взявся! А міняти щось у житті вже марно.
Об чім думаю? Об тім, коли знову запанує справжній мир на моїй многостраждальній землі.
Про що мрію? Та все про те, що ось вона, клята війна, нарешті стане історією (для українців вона ніколи не скінчиться!) тоді, крім усенародного торжества, можливо, повернеться і до мене така річ, як елементарна здатність відчувати слово.
То оце мене за такі сумніви належить нині ще й розхвалювати? За такі, по суті, егоїстичні думки, егоцентричні поривання?
Аж ніяк не прибіднююся. Або, іншими словами, не напрошуюся на комплімон (як мовила колись незабутня Проня Прокопівна). Давно, коли я ще був зовсім зелений, ті “комплімони” щось там для мене важили. А ось тепер, на восьмому десятку літ… Якби ж нині, думаєш мимоволі, журналістське (прозове, поетичне) слово здатне було гоїти рани, приживляти відірвані ворожим металом руки, ноги, то клепав би ті статті по сотні на день. А так… Кому вони потрібні, ті віршики чи статті, в отих підземних бліндажах, в окопах, на літаках чи гелікоптерах.
Знаменитий французький дипломат ШарльМоріс Талейран свого часу писав, що “слід боятися росіян: вони будуть прагнути завоювати світ”. Це було сказано давно, а нині уже кожний школяр знає, що наш головний ворог — Росія. Вона справіку прагнула поневолити Україну, справіку, відколи з’явилася Москва на мапі світу, сей татарофінськоугорськослов’янський безпам’ятний байстрюк (читай — Путін), не відаючи, якого він родуплемені, присвоїв собі все: нашу історію, мову, релігію, навіть нашу первісну назву — Русь.
Відтоді все й почалося. Це як у тій пісніпритчі вірменській: “Летів у небі орел, й поранили його стрілою. Він здивувався, хто ж це зробив. Подивився, побачив стрілу і на ній своє перо та й каже: “Горе мені, бо ось — від мене ж причина моєї смерті!”
Українці, як відомо усьому світові, неабиякі винахідники, піонеризачинателі безлічі справ, досі не чуваних. Не маю потреби в сотнях або й тисячах прикладів, які б потверджували цю думку. А хто сумнівається в її істинності, то раджу тому прочитати хоча б статтю відомого письменника, публіциста, поета Леоніда Пастушенка, який присвятив цій темі не один рік прискіпливої праці (“Це ж ми, українці, Господи!”, “Слово Просвіти”, ч.49 за 2014 р.). Самий лиш перелік прізвищ видатних українців — учених, інженерів, конструкторів, митців та ними скоєних “злочинів” зайняв у Пастушенка дві газетних сторінки, цілий розворот! “Хоч як би нас ганьбили політичні оббріхувачі й заробітчани, нам нема чого соромитися перед світом ні за свою давнину, ні за сучасність”, — пише автор, і вдається до свого знаменитого переліку, опертого на факти, на документальні свідчення. Пилип Орлик, Іван Пулюй, Володимир Вернадський, Глушков, Корольов, Ярошенко, Бортнянський, Березовський, Левицький, Боровиковський, Куїнджі, Короленко… Видатні вчені, державні діячі, митці, літератори… Першу в Європі малу електроннообчислювальну машину сконструював 1951 року академік Сергій Лебедєв із Київського інституту електротехніки. Найвищу у світі Останкінську вежу в Москві спорудили за проектом вітряка, розробленого Олександром Шагреєм (Юрій Кондратюк).
Про винаходи військових конструкторів уже мовчу. Хоча…чи не час саме тепер про них нагадати? Про винахідників перших ракет, славнозвісної “Катюші”, приладу нічного бачення. Тобто йдеться про те, чого нам сьогодні так бракує для відсічі путінської агресії. Увесь світ ними широко користується, а от українському війську — зась. Ось чому тисячу разів мав рацію Михайло Драгоманов, який у статті “Втрачена епоха” понад сотню років тому писав: “Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу…”
“ГОРЕ МЕНІ, БО ОСЬ — ВІД МЕНЕ Ж ПРИЧИНА МОЄЇ СМЕРТІ”.
Пригляньтеся уважно до тавра на тих знаряддях вбивства. Чи не побачите на них, так би мовити, фірмове оперення стріли і напис: СДЕЛАНО В РОССИИ? А українці, немов остерігаючись неминучої Божої кари за власну винахідливість, свого часу ще й од атомної бомби відмовилися… Чи ж не диваки?
За отою політичною тріскотнею я й забув об тім, що ж мене змусило взятися за перо.
Коли долі було вгодно, щоби Бр. Гр. став колись (ненадовго!) редактором “Подільських вістей”, маючи службовий автомобіль, отой дивакредактор любив ходити пішки — з Хмельницького за тридцять верст у Наркевичі (Олешин—Осташки—Чорний Острів—Захарівці—Крачки), в інші напрямки області, за ці походи мене неабияк сварила мама. Але… що то були за подорожі! Якими гранями обертався до мене мій рідний край, обрії моєї малої батьківщини (читачі обласної газети, либонь, пам’ятають відповідну рубрику в газеті, та рубрика зрідка з’являється досі на її сторінках)! Добре пам’ятаю якісь екзотичні дерева в лісах та перелісках, якісь дивні птахи, що видавалися мені тропічними (мабуть, то були різновиди дятла або сойки) і вже зовсім раніше небачені птиці — великі, білі, наче сніг, — сови. О, як би хотілося мені знову пройти тими стежками поміж “вангогівських” пшениць під хмаровинням чорних птахів над полем (Олешин, Осташки, Захарівці, Крачки, чорний грай над краєм, чорне віче кряче…) Та не судилося вдруге ступити на ту ж стежину.
Раз уже зачепив власну поезію, то й закінчу цю публікацю не прозою (як і слід було сподіватися від прозаїка), а віршами, які ще не публікувалися в пресі.

Чорний острів, білі лебеді
Я іду собі у вересень.
в лоскотання павутинні,
Чорний Острів на тім березі,
білі лебеді на хвилі.

Соціально забезпечений,
що й америки не треба,
я пускаю дим колечками
в незалежне рідне небо.

Я пускаю дим хмаринками
за плече своє за праве,
плаче ангел — хоронитель мій,
безутішно, безугавно.

Та невже, мовляв, не знаю я,
що куріння — клята вада,
що цигарка термоядерна —
то дияволові ладан!

Він за мною йде похнюплено,
ніби й знать мене не хоче,
журно крила перламутрові
по ковдобинах волоче.

А генген, дурне, задрипане,
з головонькою хмільною,
і моє минуле нипає
дощовою стороною.

Йде стернею, і покосами,
і рудою осокою,
поза літом, поза осінню,
поза Вовчою горою.

Не почути вже, не вгледіти —
Здаленіло, спопеліло…
Чорний Острів, білі лебеді,
доле моя чорнобіла!
На цвинтарі
Сколихнув темні шпали
Братіслава—Москва…
Й тільки листя опале,
тільки зжовкла трава.

Тут — розорані схили,
вороння на ріллі.
Там — промерзлі могили
в потойбічній імлі.

Самота безутішна
і розпука така,
мов у зранених віршах
Павла Гірника.

І нема уже літа,
і надії нема,
тільки туга над світом,
тільки тиша німа,

тільки шепіт провинний
відліта до небес
та вмерзає в сльозину
обвуглений хрест.

х х х
О, світе мій,
гірка моя молитво,
скудель скорбот,
ілюзій та дощів!
Я птаха твоя сива перелітна,
сліпий підранок серед комишів.

Медитація
співало весілля
“глянь дівчино крізь калач”
а я йшов од весілля в чисте поле
далекодалеко
аж поки став для весільників
чорною цяткою в безмірі снігів

та й звернув лице
до місяця і зірок
та спитав у них
що то є наша пісня
теплий клубок у горлі
рушники в язичницьких півнях
чи самотнє гупання серця
серед білого безгоміння
не знаємо
шепотіли зорі
не знаю
хитав сам собою зза хмари місяць
не знаю
не знаю не знаю
шелестів шелестів шелестів
снігопад

а сніг крізь вії
чорнобілий мов на гравюрі
а світ
увібраний увібганий уповитий
в сльозу
ніби завтрашнє дерево
в нині сущу насінину
ніби первісне слово
в щойно уроджену мелодію
ніби вічність
у мить

ну от
а ти питаєш
що то є наша пісня

Невідворотність
Нема й не буде
таїни такої,
яку б ти міг
од світу заховати.
Хтось все одно
слідкує за тобою:
бджола чи пташка,
вишня чи тополя,
чи з царства тіней
батько твій і мати.

Посвята коникам
Зелений коник у вівсах
вважає, що його сюрчання
є не що інше, як іржання,
високе, наче небеса!

Переміни
Прокинеться лис у глибокій норі
на світанні,
крізь сон зворухнеться бджола
в стільнику золотім,
під синьою кригою окунь застигне                 в чеканні:
що сталося в світі,
яка переміна у нім?

Ой сталося, сталось — упали сніги
на Поділля,
на листя опале упали безшумним
крилом —
ген біло прослались учора ще чорнії
ріллі
та біло завмер очерет за збілілим селом.

Забуду, хто я, загублюсь у завихреній                     далі —
хай душу вигоює біла цілюща зима.
Себе обману: буцім жовті осінні печалі
сповиті снігами,
що й жодного сліду нема.

Магія кристала
Імпровізація

Голова у нього
стрижена під нулівку,
вона кругліє над стернями,
як самотня маківка
посеред городу.

У нього ноги
босі та репані, наче стежка,
що нею він чалапає услід за коровою
генген до вигону за пагорбом.

У нього шлейки
через вутлі лопатки
збігають голим тільцем
до полотна штанців,
фарбованих у бузиновім соку.

У його руках
поблискує осколок грубого скла,
що він його надибав
під колючим кущем шипшини,
зволожив диханням
і старанно витер до коліна,
аби крізь оту знахідку,
крізь оту чаклунську призму
побачити… побачити..

Боже,
який же світ чудесний
живе в тому шкельці:
так — витягнений угору, до хмар,
а так — приплюснутий аж до трави.
Але так і так — дивнийпредивний,
бо кожне дерево, кожна билина,
і ставок, і стежка, і корова —
геть усе
обведене, облямоване, огорнене
мерехтінням райдужної оболоночки,
облямівочки, окраєчки!

Ах, як же це, Боже?!
Як ти міг дозволити,
допустити, попустити
таке преображення, при якому
світ у шкельці
багатший,
барвистіший,
чарівніший,
ніж світ зіправджений?
Як?!

Але ж, мовить йому, усміхаючись, Бог,
шкельце твоє — теж мій витвір,
інакше… з чого б воно взялося,
якби не було світу,
мною створеного!

Гм, оце задачка,
замислюється хлопчик,
аж борозенка залягає
на облупленому від сонця чолі.
Думає, думає
і непевно зворухує бровами:
може, й так…

Агій,
ти ще сумніваєшся, хлопчику.
Се я, сивий автор,
різаний і товчений,
обманюваний та упосліджуваний, —
се я мав би якусь там підставу
на сумнів.
А ти…
Ти, кому дарована
здатність старозавітних пророків
напрямки спілкуватися з небесами,
ти, кому ще не відома заздрість,
ти, який ще не знає,
що таке зрада, ненависть, олжа,
ти, чия душа чиста й прозора,
як лісове джерело, —
невже ти сумніваєшся в тому,
що було тобі мовлено
самим Творцем?

О, як мені кортить
підійти до тебе і сказати:
“Дай поглянути в шкельце твоє!
Дай, хіба тобі шкода?”
Але я наперед знаю,
що, поперше,
це неможливо,
а подруге,
якби й було можливо,
якби й поглянув,
то б ніц яскравого не побачив
крізь те шкло. Нічогісінько.
Тільки чорну і буру барви.
Та ще, може, смужку сірої.
Для розмаїття начебто.
Для звеселення зору.
Хоч, повторюю, у принципі
це неможливо:
попросити у когось
чарівного скельця.

Чому ти сказав “у когось”?
Чому? Чому? Чому?

Онде він, той “хтось”.
Цілком реальний, зримий,
відчутний навіть на відстані.
Онде він, еге ж.
Іде собі крізь час і світ.
Просто на мене йде,
чимчикує, чалапає, чеберяє,
вдивляючись у свій
божественний дивокристал,
у простір і вічність вдивляючись.
А я чекаю,
поки він підійде ближче,
Ближче… ближче…

Здрастуй, хлопчику!
Ти не впізнав мене?..
Дай поглянути… Дай…
Хіба тобі шкода?

ххх
І плач, і споконвічне коливо,
і пес, від горя сам не свій,
рида, руду задерши голову
при ямі кислій жомовій.
Вже й півчі дибають на станцію,
обряд відправивши сповна,
і зморшки в них цвітуть рум’янцями
од поминального вина.
І все.
Пустеля.
Лиш над вечором
від плоті звільнена душа
витає й чує, як приречено
зима зітхає в комишах,
як крига кресне під городами,
як час у ніч перевиса
та пес голосить за господарем
в пропахлі жомом небеса!

ххх
усе, що бачиш: позахмарна вись,
і брук, і вікна, і трава, і люди
чиємусь зору являться колись,
як нас не буде вже,
як нас не буде.

Все житиме, як нині, як завжди:
кохання, зрада, відданість, облуда,
шептання листя, хлюпання води, —
усе повториться,
хоч нас не буде.

Для когось знов заголубіє слід,
коли підтане в ньому сніг весняний,
і знову скресне березневий лід,
як нас не стане вже,
як нас не стане.

Мов гуси перелітні в небесах
у вирій злинемо, щоб над вітрами
проліг в роках дзвінкий пісенний                     шлях,
як нас не стане вже,
як нас не стане.

Не перші, не останні — чергові…
І хай не тисне каменем на груди,
що ми, усі, — лиш гості на землі,
що день прийде — і в ньому нас не буде.

Tabula rasa*
Який був рік, не пригадати,
та сяє він мені здаля:
сестра моя вазони з хати
на дощ веселий виставля.

Ах, як вони в німій знемозі,
дзвіночки, фікуси, плющі,
калачики, китайські рози,
розкошували у дощі!

Здригалися на них листочки,
хилили віти дерева,
і діамантові разочки
ронила на траву трава.

А онде й я, tabula rasa,
росту щасливо в тім дощі,
іще не зраджений ні разу,
не торкнутий іржею лжі.

І ще мій батько не посивів,
і мати моя — молода.
і ще генген журний той вирій,
куди злетять мої літа!

Стою в розхристаній сорочці,
фарбованій у бузині,
й танцюють на моїй долоньці
небесні струни водяні.

В дощі садок, спориш, криниця,
і у відрі ущерть води,
і з діжки хлюпа через вінця…

Здавалось, буде так завжди:
сестра, калина коло хвіртки,
дитинства тихий, світлий щем,
І я при хатньому одвірку
росту собі, росту як фікус
під літнім радісним дощем!

Купейний сон
Либонь за те, що я тверезий,
такий тверезий, аж сумний,
мені наснився безум безу
серед різдвяної зими.
І так той цвіт мене дурманив,
так справно справжнього вдавав,
що видавалася омана
реальнішою, аніж яв.
І, вгойданий вагонним бігом,
казьонним вкритий полотном,
я хлипав, як ручай під снігом,
зрадливим зроджений теплом.

Прощання
мокрі стерні мокрі шпали мокрий
листопад
проводжала не казала повертайсь назад
парасоля мов недоля заслонила світ
полустанок серед поля вікнами на схід
полустанок горобина осінь у сльоті
за чотири за хвилини буду я в путі
ах відбуду та забуду під гойдання шпал
твої руки твої губи ще й твою печаль
прощавай моя любове свічко на стерні
не засвічуй в серці спомин і не снись мені

Профіль ворона
Тут усе тобі знайоме
ще від княжої Русі,
на воротях чорний ворон,
вовчий слід у спориші,
спад лускатої покрівлі,
тепла призьба при ізбі,
тихий зойк, гріховне зілля…
Ну, чого іще тобі?
Ну, чого іще додати
до невмитого вікна
й теракотової кварти
темночермного вина?
Ах, нічого, тільки спогад
про стидливий фартушок
про захмелену знемогу
та ковток на посошок.
І нічого, більш нічого,
лиш стезя в златих житах,
та під ребрами тривога,
та одвічна осторога:
тінь сутула на вратах!

Без назви і початку
…і, наламавши безу біля ґанку,
Він і Вона
неквапно і нечутно
поріг між днем і ніччю
переступлять,

і там, в тій хаті,
де живуть на лаві
старезний фікус, і відро, і кварта
де на малярськім килимку за ліжком
безсонний лебідь стереже русалку,
де місяць ярий
зза вікна нічного
у безвість кличе, вабить, обіцяє
блаженство самогубства, вічний спокій,
де сивий кіт, що Филимоном зветься,
муркоче пісню,
довгу, як дорога
від Проскурова до Підволочиська, —

ось там, в тій хаті,
в пахощах бузкових
(між оком опівнічного світила
та поглядом русалки,
що підперла
бліду щоку рожевою рукою),
Він і Вона
у шепотах неясних,
у шемраннях, зітханнях і торканнях
до третіх півнів —
що ж їм ще робити? —
удвох знічев’я будуть чаювати
і гарбузове лузати насіння…

____________________________
* “Чиста дощечка”, термін, який означає первісний, незайманий стан свідомості людини (лат.).