Миклухо-Маклай — він не їхній…

Іван КОРСАК

Видавництво “Ярославів Вал” пропонує увазі читача новий роман Івана Корсака “Запізніле кохання Миклухо-Маклая”. На основі першоджерел із різних куточків світу вимальовується образ вченого і подвижника, досі нам малознаного, ще й невиправдано “приватизованого” недобрим сусідом.

В Маклая аж жили напружились, кров погустішала, а в голові досвіткові дзвони озвалися: він таки чи не перший побачив гвінейський берег. І в міру того як наближався до нього корвет, все зриміше поставали обриси побережжя, чіткіше виднілася смуга темнозеленого, аж синюватого від незайманої своєї сили лісу; деінде зпоміж крон кокосових пальм здіймався сизуватий димок. На вершини гірських хребтів удалині набігали дивовижно білі, наче справді на серпневих росах вибілені, кучеряві хмари, то затуляючи верх хребтів, то відкриваючи їх.
Корвет плив уздовж берега, а Маклай зірко вдивлявся в краєчок суші, вибираючи місце для висадки. Врешті ввійшли в затишну бухту і корвет став на якір саженів за сімдесят від острова.
Майже відразу вигулькнуло з густого лісу кілька темношкірих напівголих людей, що сторожко позирали в бік корабля та про щось перемовлялись. Раптом один із них відділився і поклав на самісінькому краєчку берега кокосового горіха, показуючи жестами, що то для несподіваних і досі незнаних відвідувачів такий дарунок.
Попри перші ознаки гостинності командир корабля похмуро кинув Маклаю:
— Належить бути обачними. Вашу шлюпку має супроводжувати катер з озброєною командою.
— Ні, я поїду тільки зі слугами своїми, Ульсоном та Боєм, — не згодився Маклай, хоч у душі розумів слушність перестороги Назимова.
Вибравши зручне місце, Маклай з помічниками наблизився до берега. Несподівано зза кущів вискочив тубілець з піднятим над головою списом і, сердито блимаючи великими білками очей на чорному обличчі, жестом показав другою рукою забиратися геть. Кілька постатей бовваніло поодаль. “Не такий уже був неправий капітан”, — мимохіть подумалося Маклаєві.
Він має тепер поіншому діяти, має переконати цих переляканих і недовірливих, що нічим їм не загрожує, що не хоче зла.
Маклай піднявся у шлюпці й показав тим людям на березі кілька шматків яскравочервоної тканини, навіть помахав ними над головою, а тоді кинув тканину та інші дарунки у воду, а слугам наказав негайно відпливти.
Як тільки віддалилася шлюпка, тубільці з плюскотом кинулися по гостинці.
Хвилею морською набігали сумніви, одна хвиля — обачності, інша– рішучості, і врешті друга вивищиласятаки: Маклай забачив стежечку з берега в густий ліс, поснований та поплутаний ліанами; стежечка втоптана, не задавнена. І він, навіть не взявши з собою слуг, подався тою стежиною.
Маклай брів, сторожко роззираючись, не маючи з собою ні револьвера, ні іншої зброї, — не брав, аби спокуси в момент критичний уникнути; брів стежкою поміж кокосових пальм, бананового і хлібного дерева.
На першій же галявині стояло кілька хатинок, покритих пальмовим листям, побілілим під пекучим сонцем та рясними зливами. Майдан посеред поляни добре витоптаний, все те маленьке поселення, прикрашене квітучою китайською трояндою, було досить охайне. Але кругом — ні душі, судячи з усього, мешканці, ним налякані, домівки свої щойно покинули.
Раптом поблизу в кущах зашелестіло, звідти вигулькнула чорна, мов ніч, постать тубільця, але вигулькнула тільки на мить, бо, налякавшись, подалася навтьоки. Маклай було за тим чоловіком побіг, махаючи над головою шматком червоної тканини, що, на щастя, була при ньому; тубілець, час від часу озираючись, врешті спинився. Певне, подумав Маклай, його заспокоїло, що не побачив при ньому ніякої зброї.
Вони стояли якийсь час очі в очі, люди з різних світів і епох, сповнені цікавості та обережності, бо жоден не міг бути певним своєї безпеки: Маклай простягнув нарешті тубільцеві той шмат матерії.
Чоловік, нерішуче взявши, покрутив у руках тканину, а тоді пов’язав собі на голову — прикраса йому сподобалася; вона була єдиним доповненням до одягу папуаса, що складався лише з ганчірки шириною хіба на півп’яді, починалась вона як пояс, тоді пропускалася поміж ніг і знову кріпилась до пояса.
Вони обоє вернулись у поселення на витоптаний майданчик, куди скрадливо стали надходити інші тубільці, готові, проте, в будьяку хвильку стрімголов драпонути світ за очі. Маклай взявся дарувати їм намиста, цвяхи та рибальські гачки, про призначення яких ощасливлені й не здогадувалися, проте брали таки залюбки, особливо ж тішилися кольоровими тканинами.
Здається, страх і напруга потроху минали, Маклай зі слугами мали вертатися на корвет. А тубільці, потішені такими розкішними подарунками, теж не хотіли лишатися в боргу. Хтось дарував банани, інші — кокоси, і навіть двох зв’язаних диких поросяток принесли, що пручалися та верещали, немов навіжені.
Вернувся на корвет Маклай втомлений, зате зникли в душі вагання — чи вдасться йому порозумітися з людьми, розділеними з ним не лише тисячами кілометрів, а й тисячоліттями.
Капітан Назимов сказав, що більше тижня він тут стояти не може, отож його моряки мають невідкладно спорудити Маклаю сякетаке житло, а далі корвету як кораблю військовому належать нові дороги.
І зацюкали наступного дня сокири, шпарко зрубуючи дерева, з подивом дивилися все ще здалеку тубільці, як легко кладе залізна сокира товстелезне дерево — для їхньої кам’яної сокири для цього треба вдесятеро більше зусиль.
Та вже під вечір першого дня Маклая чекали вельми прикрі несподіванки. До нього прийшов розхвильований, судячи з лиця, папуас і на мигах став показувати, що російські моряки його обікрали. У нього, як і в кожного тут, хатина не замикається, тільки вхід, коли нікого вдома нема, закладають бамбуковими палицями: то не від людини така осторога, а від звіра надто цікавого. Маклай згадав, що мати йому писала: в Малині у селян замикати домівку також не заведено, якщо віником двері підперті, це значить — вдома господарів нема і крий Боже сторонньому зайти тоді в дім.
Папуас на мигах показував, що вкрали в нього барабан, він імітував, як в нього бити ногами, у такт притупцював та пританцьовував. Інший папуас і собі розхоробрився, показував жваво пальцями, що непрошені гості у нього вкрали списа. Ще один скаржився, що поцупили росіяни у нього ненир, кошик для ловлі риби: йому вже й риби не шкода, тільки ж нащо було ненир у нужник вкидати…
Маклай лише кліпав повіками, мимоволі мізкуючи, — хто тут дикун із кам’яного віку: чи ті, що живуть край світу на острові, чи ті, що зійшли з корвета, на якому, окрім парусів, уже й двигун паровий. Але як йому після цього острівному народу в очі дивитись і як довіри зажити?..

***
Чималенько звідав світів Микола Миколайович, доки втрапив до матері в Малин недалеко Житомира, тепер уже їхній родовий маєток. Та й незвичний з нього був гість: то цікавила його споконвічна народна пісня, то типи люду поліського брався вивчати, то світ рослинний цікавив: дивувався азалії понтійській, рослині вельми рідкісній, яка збереглась у ті часи лише на Поліссі й росла собі привільно у лісах малинських.
Якось мати, Катерина Семенівна, забачивши в його кімнаті стосик газет, кинула спересердя:
— Господи, ну хто приніс їх сюди — і тут не дадуть відпочити!
Поверх стосика лежав дещо вже пошарпаний журнал “Будильник”, на розгорнутій сторінці якого виднілася чималенька карикатура на МиклухоМаклая. Маклай величався в тозі римського імператора, одною ногою він наступив на папуаса, що під вагою аж рачкує, за імператором довгий шлейф тримають двоє папуасенят; на другому плані, на землі з табличкою “Берег Маклая” та пальмами на горизонті, під балалайку витанцьовує чорношкірий люд…
Мати з серцем схопила той стосик газет, але син лиш заперечно рукою махнув та всміхнувся кутиком рота: він встиг те добро передивитися. Не вперше на нього малюють знущальні карикатури, Нову Гвінею йменують Макландією, а його самого — тихоокеанським поміщиком, туземним самопальним імператором. “Новое время”, яке так хвалебно описувало мандрівки авантюриста Ашинова, про які МиклухоМаклай мав свою, давно усталену думку, статтю ж про Миколу Миколайовича назвало “Вчене шахрайство”.
І нехай собі там на нього малюють злісні карикатури, хай там до хмар піднімають авантюристів, а його топчуть у пил, він сам знає ціну своєї стражденної праці.
А ще та ціна відома не сувориним з “Нового времени”, а людям, чиї імена не згаснуть і крізь роки.
Антон Павлович Чехов не приховував думки про таких людей, як МиклухоМаклай:
— Їхня ідейність, благородне честолюбство, що мають в основі честь землі своєї та науки, їхня наполегливість, ніякими труднощами, небезпеками і спокусами особистого щастя не знівельовані, непереможне стремління до наміченої мети, багатство їхніх знань і трудолюбство, звичка до спеки, голоду, фанатична віра в цивілізацію і науку роблять їх в очах народу подвижниками, які уособлюють вищу моральну силу…
А ще вересневого надвечір’я вісімдесят шостого року Лев Толстой писатиме Миколі Миколайовичу МиклухоМаклаю: “Ви перші безсумнівним досвідом довели, що людина є всюди людиною, себто істотою доброю, спілкування з якою можна і треба починати лише добром та істиною, а не гарматами й горілкою. І ви довели це подвигом справжньої мужності, яка так рідко зустрічається в нашому суспільстві, що люди її навіть не розуміють…”

Автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де МиклухоМаклай, досі ніде не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Volkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науководослідному інститутові у ПортМорсбі Папуа Нової Гвінеї, всім, хто відгукнувся, а особливо колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment