Микола ОБЕЗЮК: «Прагну служити українській національній ідеї»

Серед українських митців, які віддають своє життя служінню українському народові, для кого визначальним було і залишається втілення у граніті та бронзі яскравих сторінок української історії, одне з чільних місць належить Миколі Обезюку. Нещодавно ми зустрілися з митцем і попросили його розповісти про таємниці своєї творчості.

— Пане Миколо, напевне, витоки Вашої творчості сягають своїм корінням у дитинство?
— Мої перші дитячі спогади пов’язані з війною. Бачив, як німці палили рідне село. (Микола Наумович народився 3 травня 1938 року в селі Білижинці, нині Ізяславського району Хмельницької області). Вже після війни прийшла похоронка на батька. Того дня мати пішла до сусіднього села, аби обміняти деякі речі на харчі, а мене поклали помирати біля хати — був голодний 1947й. Мама повернулася разом із татом. Досі пам’ятаю присмак оселедця, яким мене пригощав батько.
Село почало відбудовуватися. З’явився навіть свій духовий оркестр. Я дуже хотів грати в цьому оркестрі. Але капельмейстер, який мав прізвище Шустер, не хотів мене брати до оркестру, мовляв, я замалий на зріст. Я на нього дуже розгнівався і намалював вугіллям на стіні згорілої хати портрет цього Шустера. Думав, що мене за це лаятимуть, але шкільний вчитель Іван Киричук сказав, що зображення вийшло дуже схоже і що я маю талант. З того часу й почалося моє захоплення малюванням, а потім і скульптурою.
— Де Ви здобували професійну освіту?
— Своє навчання розпочав у Львівському училищі прикладного і декоративного мистецтва імені Івана Труша на відділенні скульптури, а продовжив цей шлях на факультеті з того ж фаху у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, який закінчив 1964 року.
Своє навчання поєднував із професійним спортом. Став майстром спорту з фехтування, був призером в особистому і чемпіоном у командному заліку колишнього Радянського Союзу. А на Другій спартакіаді народів СРСР я переміг багаторазового чемпіона світу, на той час це стало сенсацією. Але через відмову переїжджати до Москви мені створили такі умови, що довелося відмовитися від професійного спорту. Але я не шкодую, бо своїм справжнім покликанням вважаю мистецтво, а не фехтування.
— Що найбільше запам’яталося з часів навчання?
— Моїм учителем із фаху був професор Іван Севера, а він своєю чергою вихованець трьох академій — Петербурзької, Празької та Римської. Професор був для студентів найбільшим авторитетом та ще й посланцем із майбутнього. Із самого початку він наставляв нас не на короткотерміновий результат, а на довготривалу перспективу розвитку нашого фахового рівня, на важливість самоосвіти, духовного самовдосконалення та розуміння місця художника у суспільстві. Хоча в той час ми могли сприйняти не все з його настанов і філософських поглядів. Скажімо, першу свою зустріч зі студентами він розпочинав із того, що, мовляв, хлопці, ви прийшли на скульптора вчитися, подумайте, бо скульптура — це дуже важка справа. Тут треба все зважити, збагнути світ, чим є життя, що таке бджоли, а що таке трутні. У мистецтві лободи тьма, хоч як її виполюй, а вона все одно витикається. Така була філософія Івана Севери.
— Яку зі своїх перших самостійних робіт могли б виокремити?
— Однією з перших робіт, у якій я намагався закласти новаторські принципи побудови художнього образу, став пам’ятник Давиду Гурамішвілі, що був створений для Миргорода на замовлення Міністерства культури. Я прагнув передати гуманістичний пафос великого поета Грузії, що підкреслено пластичною формою і гострим ракурсом художнього образу. Пам’ятаю, як на відкритті пам’ятника грузинський поет Григол Абашидзе розчулено промовив: “Господи! Яке прекрасне уособлення наших братерських почуттів”.
В історії створення цього пам’ятника є деталі, які можна вважати містичними. Через добрий десяток років після того, як він постав, я дізнався, що Давид Гурамішвілі не бачив на одне око, яке втратив на війні. Я від такої звістки був надзвичайно вражений, бо інтуїтивно зобразив поета із майже заплющеними очима.
— Проте більшість Ваших наступних робіт присвячені саме діячам української культури?
— У всі часи намагався служити не правлячим режимам, а українській національній ідеї. Однією з моїх наступних робіт став пам’ятник Михайлові Павлику в Косові. А до 100річчя від дня народження Лесі Українки я взяв участь у конкурсі на кращий пам’ятник поетесі. У цьому конкурсі здобув перемогу і схвалення виконувати роботу в матеріалі, щоб встановити пам’ятник у Києві. Проте далися взнаки закулісні ігри з перетягування визначеної журі першості, бо, зрештою, означене перше місце було розділене на двох. Щоб пам’ятник Лесі Українці роботи тодішньої голови Київської організації Спілки художників України Г. Кальченко встановити у Києві, а монумент, виконаний мною, у Луцьку.
Мій твір дуже схвально оцінив народний художник СРСР, скульптор Олександр Ковальов. Ще на стадії створення пам’ятника у реставраційних майстернях він зазначив: “Вона у тебе як пісня”. Такої оцінки пам’ятнику, встановленому Лесі Українці у Києві, ніхто не давав.
Тема Лесі Українки була однією з визначальних і в подальші роки. Для меморіального музеюсадиби в Колодяжному на Волині я створив статую Лесі Українки у камерному прочитанні. Цього ж року поставив пам’ятник геніальній поетесі у НовоградіВолинському, де Леся Українка зображена в задумі й усамітненому переживанні життєвих колізій.
— Вам також доводилося виконувати рельєфні композиції.
— 1965 року я створив рельєф “Еней” у техніці карбівки для Спілки письменників України. Напевне, це була перша робота у Києві, виконана у цій техніці. На фасаді столичного кінотеатру “Київська Русь” у співавторстві з художникоммонументалістом Г. Коренем і архітектором М. Босенком створив рельєф на історичну тематику. У співавторстві з цими митцями було створено паннорельєф для санаторію ім. М. Семашка у Кисловодську. Це величезне панно змонтували на торці дев’ятиповерхового корпусу санаторію.
Новаторський рельєф відкривав генсек Л. Брежнєв, який тоді перебув на відпочинку в Кисловодську. Присутні з острахом спостерігали за моментом відкриття. Що ж скаже перша особа держави? Але напруження минуло, коли генсек привітав нас і висловив свою думку: “А что, может быть. Мне нравится”.
— Які роботи, створені за часів незалежності України, Ви могли б відзначити?
— Це скульптурний пам’ятник Тарасові Шевченку для міста Гусятин. А Тернопільщині створено пам’ятник Денисові Січинському, композиторові й диригенту, організаторові українського хору в Галичині, в якому вперше співала Соломія Крушельницька.
У творчій співдружності з відомим науковцем, професором Василем Шендеровським ми прагнули підняти історичні пласти національної культури, які до цього не були належним чином висвітлені в суспільній свідомості українців. Це такі твори, як портрет НечуяЛевицького для музею у Богуславі, меморіальна дошка з рельєфним портретом Євгена Гуцала для будинку, де мешкав письменник, портрет композитора Івана Білаша, портрет Івана Борковського — українського композитора, який жив у Чехії.
У співавторстві з Петром Дроздовським ми створили скульптурну композицію знаменитому подружжю — Пантелеймону Кулішу і Ганні Барвінок, на весіллі яких побував Тарас Шевченко. Композицію встановлено на батьківщині Куліша, хуторі Мотронівка на Чернігівщині. А для Києва на масиві Оболонь ми створили скульптурні композиції чотирьох євангелістів: Марка, Матвія, Луки та Івана, які входять до архітектурного ансамблю Церкви Богородиці Марії.
Ще 1999 року я створив погруддя Олени Пчілки для Волинської наукової бібліотеки, що носить її ім’я. Це погруддя 2011 року переведено у бронзу. Того ж року постав пам’ятникфігура Борису Грінченку, поряд із Київським університетом, якому надано його ім’я. А пам’ятникпогруддя Івану Пулюю був відкритий 21 вересня 2015 року в ІваноФранківську.
— Чи лише в Україні можна побачити створені Вами пам’ятники?
— Були замовлення і з-за кордону. Для Македонії у співавторстві з Петром Дроздовським ми створили три бронзові постаті біблійних місіонерів Клима, Наума та янгола для архітектурномонументального комплексу з колонами у морській затоці. Ці постаті на колонах там уподібнені маякамсвіточам християнської європейської спільноти народів.
— Напевне, маєте безліч ще нереалізованих планів?
— Уже тривалий час працюю над концепцією пам’ятника першим перекладачам Біблії українською мовою — Пантелеймонові Кулішу, Іванові Пулюю та Івану Нечую-Левицькому. Це має бути монумент із трьох бронзових фігур перекладачів, поєднаних великою колоною. Також у мене є низка задумів щодо забутих діячів української культури.
— Ви були особисто знайомі з багатьма діячами української культури, чиї імена вже стали легендами.
— Я приятелював із незабутнім поетом із Волині Олександром Богачуком, був побратимом Григора Тютюнника. Григір якось сказав мені: “Миколо, я тебе люблю як брата”. І саме напередодні трагічного відходу Григора з життя ми спілкувалися спочатку в кафе “Еней” Спілки письменників, а потім у його помешканні.
У моїй майстерні бували Іван Кавалерідзе, Микола Вінграновський, Іван Драч, Олександр Білаш. А за свого президентства тут побував і Віктор Ющенко. Тому є про що згадати.
— Що Вас непокоїть?
— Стан, у якому перебуває наша культура. Змінюються влади, а ставлення до важливої ділянки духовного життя українського народу, на жаль, залишається незмінним. Також непокоїть стан української мови. Попри гучні заяви не проводиться конкретна робота для підняття її престижу. Але я залишаюся оптимістом і впевнений, що ми ще доживемо до кращих часів.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment