Валерій ГУЖВА
Незрівняний лірик Роберт Третьяков, напівзабутий нині, написав колись:
Надходить час — і вчений чи поет
Свій остаточно обира портрет…
Рядки не бездоганні з точки зору логіки, але які вже є. Поетові хотілося сказати про прагнення творчої людини мати тепер і залишити по собі образ, який би ту людину задовольняв чи влаштовував.
Але ж сам “вчений чи поет” правдивого свого портрета не створить і не обере. То робота часу, колегсучасників, дослідників у теперішньому і майбутньому.
Як аргумент — книга Михайла Слабошпицького, щойно видана “Ярославовим Валом”, що має навдивовижу точну назву: “Наближення до суті”. Саме — наближення, бо автор, проникливий критик і ерудит, яких мало, розуміє: на істину в останній інстанції при оцінці творчості і портретуванні учасників живого літературного процесу ніхто не може претендувати.
У книзі — кілька десятків портретів чи ескізів до них поетів і прозаїків, чиї творчі настанови, чиї особистості були і є цікавими авторові. Василь Мисик, Микола Лукаш, Микола Руденко, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Анатолій Шевченко, Євген Гуцало, Володимир Базилевський, Павло Мовчан, Дмитро Іванов, Роман Іваничук, Броніслав Грищук, Іван Корсак, Любов Голота, Віктор Баранов, Григорій Гусейнов, Василь Слапчук, Павло Вольвач “поселені” у книзі не як об’єкти прискіпливого літературоїдства, а як привабливі особистості, кожен з яких існує чи існував у творчій і житейській однині. Жоден із портретів не має позолочених рам. Довіру і приязнь читача книги викликає підхід автора до портретованих письменників: майже повна відсутність звичних критичних кліше, інтонація тепла, доброзичливості, що, однак, не переходить у компліментарність.
Продумана й виважена композиція “Наближення до суті”. З глибини віків приходить до нас Астольф де Кюстін із його правдою про варварську Росію 1839 року, правдою, що актуальна майже двісті років поспіль — аж до сьогодні.
Важливі моменти національної історії постають у зв’язку з ім’ям Володимира Сочинського та його книгою, а також із особистістю В’ячеслава Липинського і його спадщиною.
Такий “закрій” не випадковий, ретроспектива стає водночас і перспективою, історія опромінює сучасність, а сучасність знаходить натхнення в історії.
Не вина української, зокрема сучасної літератури, а її біда в тому, що кращі зразки поезії й прози належним чином не відлунюють, не виборюють місця серед літератур інших народів.
Книжка М. Слабошпицького — свідчення на користь необхідності прориву у цьому компоненті національної культури, подеколи схильної до самоїдства.
“Наближення до суті” — антитеза визначенню української літератури азартним критикомкавалеристом як “мертвої” — нехай це було сказано в полемічному ключі, як і твердження, що “ми… залишаємося… варварами”.
Усерйоз ці критичні зойки не сприймаються. Роздуми — предметні і зважені — про літературний процес, його тенденції і його безпосередніх учасників потрібні як заперечення літературного і суспільного нігілізму. Плід цих розмислів — “Наближення до суті” Михайла Слабошпицького, книжка, що знайде читача і через двадцять, і через п’ятдесят років, як знак, що майбутня література мала підґрунтя.
