Сергій ГРАБАР
Перший удар я отримала у дитинстві, коли діти з двору почали дражнити мене Потворою. Маленьке дівчатко з тоненькими, як у багатьох, косичками, двома великими бантами, в гарненькому квітчастому платтячку, білих шкарпетках та симпатичних сандаликах — і, раптом, Потвора.
Мені й рочків то було три-чотири, мала ще зовсім. Дома мама називала мене Янголятком, але завжди відводила убік затуманені сльозами очі, сутужно зітхала і щось шепотіла. Той шепіт я одного разу таки розібрала і почула приблизно таке: “Господи, за що ж ти її так покарав…”. Я нічого не зрозуміла і залишалася в безхмарному невіданні до того самого дня, коли вийшла із двору.
Варто сказати, що раніше сама я із двору не виходила. Гралася вдома, а якщо й виходила, то разом з батьками, доки був батько, а потім тільки з мамою.
А тут я вирішила сама вискочити, батька вже рік як не стало, а мати пішла до крамниці купити смаколиків — у мене того дня був День народження. А ще я хотіла покликати на свої народини дітей, яких бачила тільки з вікна. Хотіла… та не встигла.
Я мріяла заспівати їм. Казали, що у мене надзвичайний голос, та діти стали круг мене і почали вигукувати: “Потвора! Потвора!”. Я заплакала, намагалася вирватися з кола, та вони не випускали і продовжували ображати.
Потім удома я проплакала весь день і всю ніч, і ніщо мене не могло розважити: ні подарунки, ні мамині ніжні слова — ніщо…
Діти бувають жорстокими, дуже жорстокими… Це я зрозуміла пізніше. А ще зрозуміла, що дорослі бувають жорстокішими, ніж діти. Та це — згодом. А тоді я — маленька дівчинка, відкрита і чиста, стала уникати і дітей, і дорослих. Моїми друзями були птахи, які юрмилися на нашому підвіконні. Від самісінького ранку і до вечора перед вікном стояло постійне вовтузіння, якийсь пташиний гармидер.
Мама спочатку на мене сварилася, але з часом заспокоїлася, бачачи в цьому пташиному царстві мою розраду. З птахами я розмовляла, птахам я співала. І коли починала співати, то гармидер вмить зникав. Мої пернаті слухачі сиділи чинно рядочком. І якось поруч уживалися горобці, ворони, голуби, граки та ластівки. А взимку з’являлися синиці та снігурі. І тільки солов’їв серед своїх слухачів я ніколи не бачила.
До дітей після отих прикростей я більше не виходила. Коли ми з мамою проходили повз них, вони стояли осторонь і мовчали, хоча інколи чулося у спину повзуче шипіння: “Потвора”.
Чому Потвора, я зрозуміла, трохи підрісши. Було мені тоді років шість. Якось підійшовши до дзеркала, я раптом побачила два цілковито різних зображення: права сторона — ніжний, витонченонебесний янгол, ліва — страшне, позаземне створіння. І це було моє обличчя, немов розрізане навпіл невідомою, граничною струною.
Біля дзеркала я стояла довго, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч, порівнюючи і не знаходячи нічого спільного між двома половинками обличчя. Різко обернувшись, я побачила маму із заплаканими очима.
— Мамо, то я — Потвора?
— Ні, доню, ти — Янголятко, — прошепотіла мама і заплакала ще сильніше.
— Ні, я — Потвора, і це ти мене такою народила.
Діти бувають надзвичайно жорстокими.
— Ні, доню, ти — Янголятко, — вже твердіше відповіла мати.
— Ні, я — Потвора, Потвора, Потвора!.. — кричала я, — ось подивись, — і я почала роздирати свою спотворену частину обличчя.
Я впала на підлогу, б’ючись в істериці, шматуючи себе, розриваючи на собі одяг, скуйовджуючи волосся…
Отямилася на руках у мами, яка шепотіла мені ніжні слова про Янголів, і про мій чудовий голос, і про те, що я співаю надзвичайно, і що я зустріну, врештірешт, тих, що любитимуть і цінуватимуть мене.
Від того дня прийшла абсолютна впевненість у собі, в своєму голосі, в своєму майбутньому. За декілька днів я, шестирічна дівчинка, стала старшою і мудрішою.
Настав час, і я пішла до школи, згодом до інституту, закінчила консерваторію. Мене часто, особливо в школі, називали Потворою. Але я не зважала на це, навчилася не звертати уваги, відсторонюватися і холодити поглядом. Настільки холодити, що люди, які дозволяли собі хамство, лякалися, відступали і більше ніколи не зачіпали мене. А ще навчилася ховати під волоссям потворну частину мого обличчя.
Коли я починала співати, люди забували про моє обличчя. Я вигравала конкурси і підкоряла міста та країни. Завжди було багато квітів, і безліч птахів зліталося до залів, де відбувалися концерти. Птахи літали навкруги і сиділи на сусідніх деревах. Птахи були різними, у кожній країні свої, та вони наче супроводжували мене.
…Це сталося на Різдво, у Клайпеді, біля Балтійського моря. Після концерту до мене підійшов високий худорлявий чоловік і запросив на вечерю. Як правило, я уникала подібних запрошень, але цього разу не відмовила. Ми довго розмовляли, сміялися, щось їли і щось пили, і раптом він мені освідчився. Запропонував стати його дружиною. Я аж поперхнулася — і спробувала перевести все на жарт, але він був серйозним.
Тоді я почала розповідати про те, що ми фактично не знайомі, що ми з різних країн, а він запропонував піти гуляти вулицями нічної Клайпеди. Тоді я відкинула з лівої половини обличчя волосся і вигукнула:
— Та я — Потвора, розумієш — Потвора!
А він поцілував мене.
Ми бродили Різдвяною Клайпедою всю ніч. Нам було тепло, навіть гаряче цієї зимової години. Ми говорили, говорили і не могли наговоритися. Єдине, що його дивувало, — безліч пташок, різних, яких він ніколи не бачив. Вони супроводжували нас.
— Звідки вони взялися, вони зараз повинні спати.
Я тільки усміхалася у відповідь.
— А заспівай для мене, — раптом попросив він.
І я заспівала, і зорі на небі вигнулися якимось особливим Різдвяним шляхом, і ми побачили дивовижний кортеж, який пролетів небом, а за ним зі співом пташки з усіх континентів.
Він обернувся до мене:
— Ти знаєш, це таке диво, що ми зустрілися.
— Так, це справді диво, — відповіла я.
Уранці, піднявшись з ліжка, я за звичкою підійшла до дзеркала. Взяла гребінь, щоби зачесати волосся на лівий бік, і закричала від несподіванки. І ліва, і права половинки мого обличчя були однаковими.
Потвора зникла.
…Ми сидимо і дивимося, як моя мама бавиться з онуками. На підвіконні гармидер від птахів.
Він і зараз називає мене Потворою. Знайомі дивуються, а ті, що знають нашу історію, — тільки усміхаються.
