Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
докторант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, головний редактор журналу “Всесвіт”
Михайло Слабошпицький — той, хто розповідає історії. І цим для мене все сказано. Він любить слово, історію, любить “розслідувати” заплутані літературні сюжети й відкривати українському читачеві забуті імена тих, хто жив українською культурою. Я не можу і не маю права говорити про “всього” Михайла Слабошпицького, який належить різним епохам, — можу сказати лише про ті перехрестя, на яких нам довелося перетинатися в часі теперішньому. А перетинів було доволі багато — різних, свідомих і несвідомих, персональних і опосередкованих. Саме Михайло Слабошпицький був ініціатором друку в “Літературній Україні” моєї першої добірки віршів — “Вежа у Часі”. Я довго не міг наважитися оприлюднити цю свою іпостась “поета”. Хоча мав відгуки і слова підтримки від дуже добрих поетів. Наша розмова на Форумі видавців у Львові стала імпульсом до публікації, якої я страшенно боявся. Зрештою, він наполягав і на виході роману “Хамелеон”, який я і досі не видав окремою книжкою. Журнальна публікація з’явилася завдяки підтримці Григорія Гусейнова (редактора “Кур’єра Кривбасу”) і не без участі Михайла Федотовича. На жаль, ми всі знаємо, що видаватися у наш час непросто — а бути у ролі прохача я не вмію. Коли ж видавець каже, знайдіть кошти і ми видамо, — ця розмова виходить за рамки етичного в моїй системі координат.
Зрештою, одна з ключових точок перетину — це Тодось Осьмачка. Михайло Слабошпицький і досі вважається першим інтерпретатором його творчості; саме він відкрив постать “поета з пекла”. П’ять років я працював із архівами Тодося Осьмачки, зокрема, і у фондах УВАН у США, прагнучи відкрити іншого Осьмачку, про якого не сказав Михайло Слабошпицький. Осьмачкуперекладача, чудового інтерпретатора Вільяма Шекспіра (він переклав “Макбет”, “Король Генрі IV”). “Поет із пекла” мав свою стратегію перекладу, яка в чомусь відштовхувалася від перекладацьких принципів Юрія Клена, але ще більше — від теоретичних підходів Ігоря Костецького. Зрештою, ця робота була покладена в основу моєї кандидатської дисертації. Лариса Брюховецька здивовано мене запитала: а хіба можна щось сказати про Осьмачку після Михайла Слабошпицького? Після моєї розповіді вона погодилася, що про цей перекладацький матеріал в Україні ми майже нічого не знаємо. Проте й досі саме Михайло Федотович — новий голос Тодося Осьмачки в незалежній Україні.
Із часом ти вибудовуєш свій калейдоскоп української культури, проте важливо, щоби кількість доцентрових сил переважала. От і Михайло Слабошпицький прагне зробити все, аби навколо було якнайбільше людей, які об’єднують. Він відкритий до людей і світу. Він прагне визбирувати факти, імена, тексти, в яких українська культура постає питомо європейською. Він — один із найцікавіших критиків свого часу, поряд із В’ячеславом Брюховецьким і Віталієм Дончиком. Михайло Слабошпицький прийшов у світ української культури разом із надзвичайно цікавими людьми, один із яких згодом відродив Могилянку, а другий став творцем академічної історії української літератури. Михайло Слабошпицький із тих, хто прагне зафіксувати процес літератури. Михайло Слабошпицький — своєрідна планета в нашій культурі. Чи були помилки? Думаю, були. Не про все я маю моральне право казати, бо ж не належу усім часам, у яких жив Михайло Слабошпицький. Як творець конкурсу імені Петра Яцика, він хоче, аби цей марафон української мови жив попри все. А для цього доводиться спілкуватися з різними людьми. Сьогодні й досі ми не можемо похвалитися, що живемо в українській державі, де українська мова є формою консолідації української ідентичності та об’єднання усіх українців. Михайло Федотович фанатично відданий цьому дітищу, яке стало частиною загальнодержавної програми підтримки української мови. Був час, коли від Ліги українських меценатів я возив конверти із завданнями до Сум і Чернівців, тож можу сказати, наскільки важливо проводити цей конкурс, який у різних регіонах України чекали і чекають. Михайло Слабошпицький уміє запалювати і сам запалюється. А це ознака того, що людина справді хоче щось зробити і живе своєю справою. А всі великі були, крім усього, ще й популяризаторами своєї справи. Сподіваюся, що ці слова до загального портрета людини літератури не є занадто єлейними і компліментарними. Просто цей нарис, який ініціювала Любов Голота, у своїй суті має позитивну людську емоцію, яку хочеться зберегти в наш час нездорових амбіцій і агресій.
