Василь СЕЛЕЗІНКА,
член правління Чернівецького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, член НСЖУ
Є колядки релігійні, церковні, а є ще світські. Одна невелика світська колядка, яка дійшла до нас із незапам’ятних часів, дивує мене кожним своїм рядком. Мелодія в неї протяжна, гнучка і урочиста. Перед кожним рядком не “гей” і не “ой”, як це у більшості народних пісень, а ніби для настроювання голосу часточка “же”. І так лише у давній колядці, більш ніде.
Же у садку-садку, у виноградку
Виноградних садів у нас ніхто ніколи не садив, бо клімат Прикарпаття і Карпат не дозволяє виноградові дозріти.
Же стоять намети з білого шовку.
Наметів ніхто в нас ніколи не напинав, а тим більше з білого шовку.
Історики пишуть, що татари двічі палили наше село, а легенда свідчить, що з ними навіть бій був на високому горбі, який називається Хащі, хоч на нім нема ні рослини. Але біля підніжжя є зарості ялівцю та колючого жерепу.
Неподалік, на рівненьких городах сусідів, є місце, яке чомусь називається Могилки. Ніяких могилок ніхто ніколи там не бачив і не пам’ятає. Може, там ховали полеглих, а потім забрали, і народ запам’ятав те місце.
Же у тім наметі постільця стоїть.
Же на тій постільці гордий пан сидить,
Же сидитьсидить, у китай грає,
же у китай грає, краще співає.
Музичного інструмента, який називався китай чи кітай, у нас ніхто ніколи не бачив і навіть не чув. Це, мабуть, якийсь струнний інструмент, оскільки пан грає і одночасно співає.
Же хто ж тебе навчив у китай грати,
Же у кітай грати,
краще співати?
Же навчила мене рідная мати.
Не батько, а мати навчила його грати і співати.
А далі, як у всіх колядках, святкові поздоровлення та новорічні побажання.
Хто з істориків чи етнографів розтлумачить мені, коли була створена ця колядка і який шмат історії вона в собі зафіксувала?
Наше село давно, ще в радянський час, відсвяткувало 500річчя від першої згадки про нього. Тоді, правда, ще не знали, що селу 8—10 тисяч років.
Згідно з легендою, у південному кінці довжелезного села, яке тягнеться понад 10 кілометрів, були колись зарості та хащі. Люди там сховалися від татарської навали і врятувалися. Тому село назвали Спас.
На горі є лісове урочище, яке називається Городище.
У центрі того Городища є місце, що зветься Замчище. Ніякого замку там уже нема. Є скопана ділянка, а поруч ще чиясь хатчина стоїть.
Як написала археолог Лариса Крушельницька, це приватна ділянка Одокії Гордої. Але, мабуть, не Гордої, а Ґорди.
А далі урвище і темний ліс навколо. Колись на місці того урвища було, можливо, кладовище, бо звідти падали якісь деталі. Поляки обіцяли заплатити гроші, якщо принести звідти якийсь фрагмент. Але зірвався новий шар глини — і відкопати щось у ньому було вже і неможливо, і небезпечно.
Лариса Крушельницька зробила часткові розкопки і дійшла висновку, що замок тут стояв 8, а то й 10 тисяч років тому, ще з часів трипільської культури.
До Замчища їхали колись горою через ліс.
У північній частині села, звідки воно починалось, є на горбах місце, яке називається Монастирище. Монастиря там, звичайно, й сліду нема. На його місці, щоправда, тепер збудували капличку. Неподалік каплички тягнеться великий лісовий масив, який має дивну назву — Клебанщина.
Це слово мене заінтригувало. Що б воно могло означати? Я почав досліджувати. На місці лісового масиву був колись церковний ґрунт. Отже, назва пішла від польського слова “плебанія” — плебанщина. Звук “п” замінили на “К” — і слово стало незрозумілим.
Кажуть, що в пісні, як у скрині, зберігається історія слова і ще багато чого. У нас, наприклад, є така пісня:
Дикунки, дикунки,
Важко вас копати,
Але іще важче
Взимі покидати.
Дикунки — це від слова дикуватися, тобто, ховатися. Так під час Першої світової війни Січові Стрільці називали свої окопи. Потім їх називати шанцями, і врешті — окопами. Слово загубилося і забулося, залишилося лише в пісні.
Коли збудували той монастир і скільки він діяв, ніхто не знає. Але я дізнався, коли його зліквідували. У 80х роках XVIII століття австрійський цісар Йосип Другий, син Марії Терезії, робив церковну реформу і наказав усі малі монастирі позакривати, оскільки вони, мовляв, не дають ніякої користі. Усіх монахів згуртувати в одному великому монастирі.
Тоді навіть закрили славний скит Манявський, хоч він і не був малим. Недарма легенда свідчить, що саме там поховали українського гетьмана Івана Виговського, який під Конотопом ущент розгромив добірну 100тисячну московську кавалерію.
Після блискучої перемоги під Конотопом Виговський позбувся булави і гетьманства, а через деякий час його під Корсунем розстріляли. Тіло повезли в скит Манявський. Скит згодом було відновлено, але могили гетьмана там досі так і не знайшли.
