Сумнівні ігри навколо Шевченківської премії

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Найвищу державну нагороду України — Національну премію ім. Тараса Шевченка від часу її заснування в травні 1961 року здобуло багато видатних представників красного письменства, малярства, музики, театрального й кіномистецтва. Кожен з них зробив свій внесок у розвиток української культури й духовности. І ось уперше на здобуття Шевченківської премії висунуто людину, яка впродовж багатьох років силкується довести, що великий український поет, який своїм життям і творчістю відродив притлумлену в Московській імперії національну гідність українського народу, — “суперечливий мітотворець”, “шаман”, “популіст”, “антидержавник”, “антиреволюціонер” і зрештою “гомосексуаліст”. Недаремно такі Грабовичеві “відкриття” про Тараса Шевченка охоче підхоплювали українофоби в Україні та за її межами. І як це дисонує з висловлюваннями про велета нашої нації справжніх цінувальників його творчости. Хоч би, наприклад, такого: “Україна дорога й близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику та прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко” (Антон Чехов). Наш великий поет, поза всяким сумнівом, був антидержавником, коли йдеться про державу, в якій він жив. Революціонером у більшовицькому розумінні він не був, хоч радянська влада й записала його в “революційні демократи”. Але наведені й не наведені тут характеристики мали б, на думку фанатів Г. Грабовича, свідчити про те, що він, як жоден инший науковець, “розкрив глибину й значущість Тараса Шевченка”.
Ні Павло Зайцев (1886—1965) — один із найретельніших дослідників творчости Кобзаря, ні Микола Костомаров, ні Пантелеймон Куліш, ні Олександр Білецький, ні Павло Плющ, ні Єжи Єнджеєвич, ні Марієтта Шагінян (список можна вести далі й далі) не сягнули таких “глибин” у шевченкознавстві. Цілком природно, що довідавшись про висунення на здобуття Шевченківської премії людини, яка паплюжить ім’я Шевченка, група українських діячів літератури й науки звернулася з аргументованими листами до голови та членів Шевченківського комітету, аби “не допустити такої зухвалої профанації високої національної нагороди”.
Натомість ініціятори вшанування пана Грабовича Шевченківською премією організували звернення “міжнародної спільноти науковців, митців та громадянського суспільства” до Президента України, в якому вимагають “захистити чесне ім’я Грабовича” і категорично радять “радикально реформувати” Комітет із Шевченківських премій, якщо він відмовиться виконати волю тієї міжнародної спільноти. Поперше, чому це про українську національну премію має дбати міжнародна спільнота, а не Україна? Адже, скажімо, премію братів Едмона й Жуля де Ґонкурів у Франції присуджує Товариство їхнього імени, не питаючи дозволу світової спільноти. А подруге, м’яко кажучи, дивують стиль і засади написання звернення.
Про засади. Прізвища тих, хто не схвалює висунення Г. Грабовича на здобуття премії, подано в дуже специфічному порядку. Першими йдуть не лавреати цієї премії Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук, Ігор Калинець, Віталій Дончик, Любов Голота, не відомі університетські професори Віктор Мойсієнко, Тарас Салига, Василь Яременко, а Ірина Фаріон. Я дуже шаную пані Ірину за її громадянську позицію й наукову ерудицію. Але в зверненні її поставлено на перше місце не з особливої поваги до неї, а з тієї причини, що вона належить до ВО “Свобода”. На думку авторів звернення, першими виступили проти присудження премії Г. Грабовичу “Свобода” й Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова. (Ці патріотичні інституції, думаю, справді не підтримують авторів звернення, але першими порушили це питання саме названі лавреати Шевченківської премії). У колишньому Радянському Союзі його громадян лякали діяспорою й Галичиною, Дмитром Донцовим, Миколою Міхновським, Євгеном Маланюком та иншими борцями за українську національну ідею. Автори звернення до Президента, як бачимо, пливуть у тому самому річищі, страхаючи українців “Свободою”, “Правим сектором”, тим же Дмитром Донцовим.
Про стиль. Етичні засади авторів звернення дозволяють їм називати тих, хто не стоїть на їхніх позиціях, “українським талібаном”, “людьми з комплексом неповноцінности”, “науковцями з сумнівною або скомпрометованою репутацією”, “прихильниками тоталітаризму”, які так архаїчно “реагують на виклики модерністів”. Особисто я не маю жодного комплексу меншовартости перед модерністами. Та й не всі модерністи однакові.
Звернення до Президента підписало чимало людей. Збір підписів триває. Так само робили колись, збираючи підписи трудящих СРСР на підтримку “заходів партії та уряду”. У тому списку є досить поважні люди, які, сподіваюся, не всі дозволяють собі висловлюватися так, як висловлюється Микола Рябчук. Але мені дуже шкода, що в тому товаристві опинилися харківський професор Ігор Михайлин і один із найкращих моїх колишніх студентів, а тепер докторант одного з університетів у Швеції Роман Горбик. Там є багато людей, що не мають жодного стосунку до творчости Тараса Шевченка. Який стосунок до присудження Шевченківської премії має, наприклад, “професор російських студій” з Норвегії? Або такі безадресні підписанти, як бізнес-тренерка, фотограф, суддя, студент-історик, просто інженер, інженер-електрик? Мабуть, будуть долучені інженер-будівельник, інженер-економіст, інженер-капітан, інженер-конструктор, інженер-технолог, інженер-генерал-майор і ще хтось. Відомо, що кількість не завжди переходить у якість. Тож ці ігри потрібно завершувати.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment