Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ,
смт Муровані Курилівці
У ці дні волонтерський рух дещо виснажується, вичахає: народ зневірився, знеохотився. Ще є байдужі та недоброзичливі, які й на мізинний палець нічого не зробили, а чесних добровольців зачіпають за болюче місце своїми наріканнями:
— Волонтери хотять нажитися на війні…
— Через них держава не забезпечує армію всім необхідним.
Та ще є порох у порохівницях, є настирливі, стійкі, яких не спиняють труднощі, сумніви, докори. На Мурованокуриловеччині одна з таких волонтерок — Марія Юріївна Мельник, неординарна людина, живе за батьковим заповітом: “Не розгуби рідне, українське. Не пусти у своє серце вороже слово, іноземну пісню, не наш звичай. Чуже спустошує душу”.
У спогадах дитинства оживає образ матері, її напучування: “Кожна людина своє уміння, хист, цю Божу іскру повинна передати дітям, щоб її талант не був закопаний, бо то великий гріх; тож учіться у мене…”
Коли ударили в набат: “Україна в небезпеці!” — Марія Юріївна сприйняла цей заклик як особисто до неї. Що робити? Чим допомогти Батьківщині? Насамперед із дітьмигуртківцями почала виготовляти українську символіку: стрічки, наруччя, квітибратки з синьожовтого шовку; цвіт скорботи — червоний мак із чорним осердям, державні прапори з аплікацією.
Українські емблеми з дитячих рук бійцям як талісман, оберіг. За ініціативою Марії Юріївни мешканці нашого селища готували сухі борщові набори в пакетах. Вінниця нагороджувала волонтерів. Коли з трибуни пролунало: “Почесною грамотою нагороджуються Муровані Курилівці за заготовку 10000 пакетів сухих борщів”, Марія Юріївна уточнила: “Не десять тисяч, а п’ятнадцять”. Вона вирішила побачити цю гібридну, макабричну війну на власні очі. І попросила відому вінницьку волонтерку Олену Олександрівну Верлен узяти її з собою в зону АТО. Перед дорогою — тривога, вся надія на Боже благословення. Марія Юріївна проказує молитву: “Господи Всемогутній, благослови нашу дорогу, оборони, захисти нас від злих людей, від наглої смерті…”
Ця жінка розповідає: “Та поїздка була дуже тяжкою. Ми заблукали: була темна ніч, ніде ні живої душі. А вдалині спалахи від обстрілів, земля здригається. Страх хапає за плечі. Тільки молитва нас врятувала”. Я запитую:
— Що спонукає Вас пускатись у те пекло?
— Жаль мені наших дітей, це ж ми за їхніми плечима в теплі, в добрі… Коли після п’яти годин блукання по соняшникових і кукурудзяних полях нам сяйнув наш прапор, ми втішились, наче прийшли до рідної хати. Тут, на нульовому блокпосту перед Артемівськом два солдатики зіщулилися під дощем, міцно тримаються за автомати. Зовсім юні, худенькі. Посинілі від холоду обличчя. Перевіряють документи, розмовляють із гуцульським акцентом. Боже! Свої! Земляки! Хлопці, що вам дати? Ось вам картопля, пиріжки, ліки… Це ж велике щастя — дати голодному хліба, зігріти змерзлого. Я раділа, — забула про пережиті прикрощі, митарства. А повернувшись додому, знов збираюся туди, де вирішується доля нашої Батьківщини, де переживаєш такі прекрасні хвилини.
І 27 листопада цього року спільно з волонтерами Вінницького і Тульчинського районів (так дешевше) Марія Юріївна вже вп’яте вирушила на межу миру і війни, життя і смерті. Під Маріуполем побачили наших армійців: на них благенька одіж, яку наскрізь продуває вітер, стоптані берці пропускають воду. Руки без рукавиць заклякли. Водій не витримав — скинув із себе куфайку з камуфляжем — віддав бійцеві, а наша волонтерка зняла жилетку і віддала другому.
Під’їжджаючи до Слов’янська, по мобілці подзвонила своїм землякам — і вони вже чекали дорогих гостей. Щаслива Марія Юріївна у своїй стихії: дуже любить роздавати, що привезла. Для Володимира Охоцького з Куриловець, Сергія Мельника з Курашовець домашня закрутка, хлібина, баночка хріну від Валентини Брижак із Білян, тепла річ — дороге свідчення, що Україна не забуває своїх дітей. Тарасу Викоброді — посилка від дружини й слова донечки: “Хочу, щоб татко повернувся живий і здоровий”. В’ячеславу Голубцеві — п’ять пакунків від матері, дружини, яка в ту хвилину дзвонить волонтерці:
— Чи бачили нашого В’ячеслава?
— Ось зараз віддаю йому посилки від вас.
— Боже! Який він там? Дуже схуд? Чи тепло одягнутий? Не змерз?
Із далеких Куриловець за тисячу кілометрів до Слов’янська телефон доносить материнське уболівання, не приховує клубка в горлі, гамування сльози.
У волонтерки хочу випитати щось нове, невідоме про війну, а вона мені: “Пишіть про людей, які для нашої армії і своє віддають, і по селищу збирають”.
Така наша курилівчанка Марія Іванівна Торбас, їй 75 років, хворіє, ледве ходить з ціпочком. Переймається стражданням захисників України. Може, то відлуння її повоєнного сирітства. Тата вбили 1944 року під Будапештом, а дівчинка ще довго надіялася, що він повернеться і вона скаже йому омріяне, заповітне “Тату”, а він лагідно озоветься. Її мрія стала відчуттям болю тих, хто сьогодні на східній війні. Недавно о. Іван їздив у зону АТО як волонтер, Марія Іванівна напекла 4 ящики пиріжків і передала нашим бійцям. Коли хоронили солдата з сусіднього села Виноградне, що загинув під Артемівськом, вона на вулиці пропонувала перехожим допомогти сім’ї загиблого. І люди зібрали 780 гривень. А в холодні листопадові дні ця співчутлива, доброзичлива жінка звернулася до сусідів: “Мерзнуть наші діти на війні — зберімо теплі речі, я даю дві ковдри”. І наші курилівчани відгукнулись: Ніна і Ганна Кушнірі, Саранчук Оксана, Корніцька Євгенія, Кухарик Ольга принесли теплі ковдри, а Валентина Ніколова — 2 ковдри і новий кожух. Тож наші хлопці на Донбасі зігріваються, а нам від того тепло на душі.
