Дмитро ПАВЛИЧКО
Книжка Михайла Слабошпицького “Наближення до суті” — успішна спроба оцінити літературні твори з другої половини ХХ століття і перших п’ятнадцяти років ХХІ віку, написані в Україні. Це перше в нас літературознавче дослідження, в якому найкраща наша поезія й проза аналізується в співставленні з найвидатнішими творами світової літератури тієї ж доби. Стаття про книжку француза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році” — епіграф, історичний і політичний знак, висока вимога, яку перед собою ставить автор: показати силу українського національного і духовного протистояння з царською та комуністичною Москвою саме тепер, коли путінська Росія вирішила збройно знищити Україну як націю і державу. Надзвичайно важливим у книжці Слабошпицького є аналіз творчості білорусів Короткевича і Нєкляєва, азербайджанця Анара, де протистояння поневолених народів із фашистською ідеологією Кремля прочитується для нашої боротьби за свободу як дорога підтримка.
Книжка Слабошпицького — найголовніша книжка заснованої автором “Бібліотеки української літератури”, де панує новий погляд на твори, які засвідчують високе мистецтво, правдомовність, людяність і національне боління авторів. Крізь проникливі статті Слабошпицького, наче крізь побільшуючі окуляри, видно розп’яту комуністичною диктатурою і воскресаючу в своєму геніальному слові Україну. Майже про кожного письменника з книжки “Наближення до суті” Слабошпицький пише як про явище європейської, навіть світової літератури. Кожен має там характеристику межову, тобто відчуваємо, що цей письменник не зі свого покоління, не зі свого якогось гуртка, а з атмосфери світової літератури. Кожен, начебто на межі, але за межею — Україна. Україна нескорена, бунтарська, але разом з тим мисляча, не впадаюча в мертвотну скорботу, відчуваюча свій нерозривний зв’язок із Європою. Суть, до якої підсуває Слабошпицький наше розуміння літератури сучасної, вже написаної, але також і тої, що написатися повинна — це Україна. Україна — в Європі.
Слабошпицький дивиться в майбутнє нашої літератури. Її зв’язки з європейською і світовою літературою вивчає на конкретних прикладах. Він показує нам у статті про книжку В. Січинського “Чужинці про Україну”, що нас Європа з давніх часів бачила й шанувала. Він розглядає феномен В. Липинського як важливу для сучасної України тему села, адже український хлібороб і сьогодні є головною опорою нашої політичної (читай господарської) самостійності. А що таке “Мальви” Р. Іваничука, “Хроніка міста Ярополя” Ю. Щербака, “Ментальність орди” Євгена Гуцала, повстанська поезія і філософська проза Миколи Руденка, як не серія фронтів, організованих письменниками проти поневолення Москвою європейської України?! Слабошпицький уміє збирати по всьому світі письменників, у свідомості яких палахкоче той же вогонь зневаги й ворожості до національного, соціального і духовного поневолення людини, який пече Україну вже сім століть.
Критик Слабошпицький заслуговує пошани за здатність оцінити творчість письменника, спираючись на її аналіз іншим, звісно, чесним літератором. Маю на увазі образ Василя Мисика, написаний за книжкою Олександра Шугая. Мисик — це ж не тільки блискуче перекладений Роберт Бернс, а й передана нашою мовою філософська лірика мусульманського Сходу. Його поезія — в глибинах антирадянська.
Окремо хочу виділити статті про три книжки Івана Корсака. Шукатиму тих книжок, без них жити не зможу, хоч немало знаю з того, про що пише цей великий історик. Це ж українськопольські ворожі й дружні взаємини: “Поляк з українською групою крові”, “Мисляча історія”, “Діти Яфета”. При цій нагоді варто згадати чеського письменника Йосифа Вацлава Фріча, який написав 1868 року памфлет “Хай живе Україна”, в якому розкрив антиукраїнську політику російських царів, а пізніше написав трагедію “Іван Мазепа”, що її переклав Роман Лубківський. Виникає в мене пропозиціяпросьба до Михайла Федотовича: включити до “Бібліотеки української літератури” й видати окремим томом польські, чеські, угорські, румунські, шведські літературні твори, писані про Україну.
У кожній статті Слабошпицького діє незникаюче, підсвідоме бажання показати українського майстра слова на тлі зарубіжної літератури, в сув’язі з нею. Читаючи статтю “Пам’ять, слово і контекст часу” про поезію й прозу Любові Голоти, я натрапив на Еллюара, Кафку, Павича, Кундеру, Пруста, Маркеса, Вулфа й навіть на ім’я естонки Вітві Луйку. Тут же й такі рідні імена: Іван Вирган, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Анатолій Кичинський, Дмитро Іванов, Дмитро Кремінь, Василь Земляк, Юрій Щербак, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Надія Степула, Петро Кралюк. Що це означає? Ніщо інше, як те, що автор шукає грона імен, серед яких ім’я Голоти сприймається як глибинно належне до вершин нашої і світової літератури. Це відчутно, якщо спитатися самого себе — що б’ється, як серце, в основі її роману “Епізодична пам’ять”? Слабошпицький пише: “Любові Голоті вдалося, здавалося б, неможливе — вона поєднала карнавальність, містику й імпресіоністичну стилістику, що найкраще допомагала їй відтворювати прийоми прустівського потоку свідомості (як і французький письменник вона намагалася художньо реставрувати втрачений час)”. Можливо, не втрачений, а так міцно запам’ятаний, так детально й образно описаний багатющою мовою, що той час обертається в доторканну канву справжнього життя. Любов Голота написала роман, який змушує нас пригадати уривки з нього, не написані автором, але пережиті нами. “Епізодична пам’ять” — це пам’ять не тільки авторки, це пам’ять народу нашого, степового на око, а насправді всього від Сяну до Дону, болящого, мовчазного, задивленого в свою історію, як у старе потріскане дзеркало. Не жіночий це, а філософський роман. Головна правда його в тому, що він, цей роман, відверто каже: “Всі різноманіття вершин і глибин людського життя — це призвичаювання людини до своєї смерті. І диво дивне діється в наших читацьких душах, любити хочеться життя, своє життя, але й те, що так його безстрашно вирізьбила Голота в образі села Любимівки. Села, що, як точно зазначає Михайло Федотович, подібне до Йокнапатофи американця Фолкнера.
Читаючи “Епізодичну пам’ять”, я думав не один раз, що цей твір має бути перекладений на головні європейські мови. Цими днями я дізнався, що “Епізодична пам’ять” перекладена й видана в Лондоні. Це радість моя. Але я ставив і далі ставитиму питання, чому в Україні нема такої державної організації, як “Польська книжка” в Польщі. Це департамент міністерства культури, який пропонує перекладачам з польщизни польські твори, платить за переклади і за їхні публікації за кордоном. Якщо про Україну знатиме Європа тільки з того, що пишуть дрібні послідовники першої прославленої в світі української книжки “Польові дослідження з українського сексу”, то ми ніколи не будемо цікавими без європейського читача. Про Європу, яка любить Куркова, не будемо згадувати. Вона мусить бути, бо зі страху перед Росією вивчила мову російську і думає, що Курков — це новий Гоголь.
У романі Голоти є два епізоди, які зверху нібито надзвичайно жіночі. В першому — показано лікарняну палату, де вмирає мати героїні. Там хворі бабусі розповідають про своє життя, про своїх мужів так голосно, ніби хочуть помираючій передати печаль, а подекуди й радість свого перебування серед живих. А в другому епізоді бачимо дівчат, “первородок”, наляканих тим, що пологи можуть обернутися в смерті, але ж не для них, а для їхніх ще не народжених дітей. Це геніальні сцени. Чистота почувань така правдива, що, згадуючи свою матір, бачиш її водночас ще дівчиною і вмираючою серед сивих бабусь, і ти заплачеш не над стражденною своєю маленькою долею, а над долею людства й Бога нашого, що приймають смерть як перемогу життя.
Ясна річ, у книжці Слабошпицького бракує багатьох наших письменників. Він же їх власне називає в статті про творчість Любові Голоти. Чи треба підбадьорювати його й закликати братися за другий том “Бібліотеки української літератури”? Там я хотів би бачити Юрія Мушкетика, Софію Майданську, Романа Лубківського, Олександра Косенка і ще, і ще! Отже, треба. Але ще більше нам, українським письменникам, належить пам’ятати, що для світу ми можемо бути цікавими глибиною свого мислення, багатством метафоричної мови і своїм національним незнищенним коренем. Наша література — не лиш історія, а й майбутнє України.
