Костянтин СУШКО,
письменник із Запоріжжя
Якщо мій крик безсилий допомогти суспільним негараздам, нехай принаймні полегшить страждання і гіркоту моєї душі.
Франческо Петрарка
Читаю в одного політексперта: “Українство може врятувати лише рішучість і безкомпромісність дій. Досить гратися в облудну толерантність”. Надибую у другого: “Саме активне протистояння московському шовінізму та нашому доморощеному космополітизму має бути в центрі патріотичної уваги кожного українця”. Виловлюю у третього: “Досить оборонятися — у наступ! Тепер від свого ми не маємо права відступати ні на крок”.
Блиск! Невже схаменулися? Хіба дійшло, нарешті, що однією думкою про наміри хату не збудуєш? Це я про наших національно загострених поводирів — і обраних, і призначених. Про отих, що завжди перебували, а чимало хто й досі перебуває “при”. Ох уже ж і яскраві, ох і обізнані, а які харизматичні!.. Та коли вкрай потрібно було подавати голос, то вони якщо не перманентно мовчали, то вчасно замовкали, навіть зрадницьки одверталися. І нічогісінько не робили. Бо так, буцімто, було потрібно. Дипломатично вичікували. Боялися, аби не скомпрометувати себе “надмірним радикалізмом”, аби не образити “гордість великоросів” і т. ін. Поводилися так через уроджену делікатність? Чи виконували таємну вказівку, оту що…
Про останнє боюся навіть мовити вголос — до того воно страшне й мерзенне. Але ж не дає спокою! Інакше чим пояснити, що в той час, коли “дипломати” очікували — до нашого інформаційного простору відкрито імплементувалися усілякі “Комсомолки” “в Украине”, такі ж “АиФы”, “Известия” і прочая, і прочая? Коли одверталися, — катастрофічно падали наклади наших літературних часописів, одна за одною зникали знамениті столичні книгарні! Коли одні зважено мовчали — інші рішуче нищили кіностудію імені Олександра Довженка! А зараз… Хіба прокинулися? Не виключено, бо вже й треті півні проспівали… Та чи світає?!
“Скільки часу злочинно згаяно!.. Треба мерщій усе надолужувати”, — проголошується зліва. “Справжня політика зорієнтована на результат, а не на тимчасові компроміси”, — чується справа. “Треба йти до людей довірчо і відкрито”, — долинає… уже й не можу второпати звідки.
Гарно сказано. Головне, як ніколи, вчасно. Але до кого мовлено? Звісно — до нас усіх. Як і завжди. Отож уважно слухаємо та беззастережно сприймаємо. Ми вже навіть готові до дій, але… Хотілося б знати: чи шановні автори глибокодумних і гарячих висновків свідомі, що всі оті і зволікання, і нерішучість, і толерантність — то їхня довготривала і стратегія, і тактика, що є запорукою їхнього власного комфорту? Бо ж саме вони і “посідали”, і “очолювали” всюди і геть усе, що асоціювалося із так званим демократичним поступом, що визначало його й забезпечувало. Майже всі вони і сьогодні “при”. І такі несхололо полум’яні, що хоч не підходь близько — згориш. Знову створюють усілякі “центри”, “ради”, “асоціації”, “форуми”, і все — винятково лише заради національного порятунку.
Як тут не радіти! Але при цьому думка чомусь уперто лине в недавнє минуле. Мені згадується лютий 2004го. Зібрання представників Конгресу української інтелігенції у столичному Будинку вчителя. З позицій повноправного делегата підходжу у перерві до одного з тодішніх і теперішніх “дипломатів” (на той час — ще й нардепа): “Шановний…, кажу, допоможіть, будь ласка, Хортиці, бо запорізькі владці ініціюють перегляд заповідного статусу у бік його послаблення. У мене ось і план дій є, тільки підтримайте нас, запорізьких активістів. Ми…” — “Пане Костянтине, — невдоволено поморщившись, перебиває мене популярний донедавна “дипломат”нардеп, та й нині ще не забутий, але вже тільки громадський діяч, — зачекайте ви зі своєю Хортицею, спершу давайте візьмемо владу у свої руки”.
То я й “відчепився”. Рівно за рік, коли владу взяли “наші”, та ще й нібито в ті руки, що треба, я очолив Національний заповідник “Хортиця” і мерщій узявся за діло. Насамперед “застовпив” хортицький простір Українським Словом, розмістивши його на металевих щитаханшлагах, розставлених по всьому острову; один за одним почали створювати меморіальнотуристичні комплекси з праукраїнським та українським національним наповненням; відновили будівництво історикокультурного комплексу “Запорозька Січ”… Нажахані такими темпами становлення упослідженого заповідника, місцеві владці опам’яталися і гарячковито заповзялися шукати приводу, щоб сколупнути мене з посади гендиректора. Захищаючись, пишу й відсилаю в усі мислимі й немислимі центральні державні й громадські патріотичні та навколопатріотичні установи, заклади й організації листи: “Допоможіть!!!” Здійснюю кілька особистих поїздок до Києва, відвідую високі кабінети у дошку “наших” посадовців, волаю: “Рятуйте! Не мене — Хортицю. Ось і план є. Для початку приїдьте в Запоріжжя і…” Жодної реакції, тож із заповідника мене витурили, і що мої посадові спадкоємці (номінативно — майже всі “енки”) накоїли у заповіднику за вісім років, краще не казати. Трапилося це не за кучмівського безчасся чи януковичського “бєспрєдєла”, а в розпал ющенківського ренесансу — восени 2007го! Агов, дорогий Вікторе Андрійовичу, чуєте мене? Не забули? Адже тривожні листи слав тоді я й особисто Вам, і керівникам Вашого Секретаріату! Писав не лише високопосадовцям, а й майже як “соратникам у нашій спільній боротьбі”, бо всіх і Вас зокрема особисто возив по Хортиці і пам’ятаю, як ви всі захоплено відгукувалися тоді про все, що ми на острові зробили й робили, як гаряче дякували і міцно тиснули руку. Я на вас дуже розраховував, проте лишився сам. І знаєте, хто йшов у перших лавах ініціаторів зміщення з посади “зарвавшєгося дірєктора”? Ні, не “агенти Кремля”, а наші рідні швеці, червоненки, діхтярі, кучеруки, гайдамаки, богуцькі, черненки, смолії, бондикі й толочки. А вже їхній тиловий обоз надійно забезпечували білоблакитні нєфьодови, клєпакови, шаповалови, фролови, громови… При багатозначному невтручанні аж ніяк не чужих артеменків, томенків, ярмощуків і ще низки таких відомих, таких поважних і патріотичних фігур, що мені бракує “праведного гніву”, аби їх назвати.
Трішки оговтавшись і зорієнтувавшись невідомо на що й на кого, я, щоб “залити свою біду”, утнув, як зауважив один столичний літексперт, дуже несвоєчасний роман “Ойкумена” про похід Дарія на скитів (скіфів) — першу загарбницьку навалу на нашу землю. Аби тисячний наклад книжки не просто “розійшовся”, а потрапив у потрібні руки, у квітні 2012го запропонував низці несхибно патріотичних структур організувати і здійснити під осінь такий собі просвітницький агітпробіг ймовірним шляхом Дарієвого війська — від гирла Дунаю до Бердянська. Ідею сприйняли схвально. Розпочалася підготовка. Усе нібито було гаразд, та перед самісіньким стартом проект згорнули. Без жодних пояснень.
…Між тим, проспівали уже четверті півні, а сонечка як не було, так і немає. Проте не вщухають нищівно викривальні голоси! “Політика влади, яка нехтує українською ідентичністю, українською традицією, не веде до єдності суспільства”, — напряму заявляє відповідальний секретар… “Тільки неординарні, екстремальні кроки можуть привернути суспільну увагу до колосальної загрози, яка нависла над українською нацією…” — стурбовано пише один із активних Героїв України… “Наше завдання — створити найближчим часом координаційний центр…” — слушно пропонує культуролог, музикант, заступник голови партії…
Боже, як сміливо, як доцільно, рішуче і нагально! Отож попри все примушую себе вважати, буцімто у підтексті тількино процитованих доленосних пасажів заготовлена думка й про те, що давно час нашим “дипломатам” вилазити із затишних кабінетів, із отих надійних столичних бункерів і йти, ні, не йти, а чимдуж бігти (!) “в маси”, бо причини наших трагічних “прорахунків” із Кримом і Донбасом у тім, що центр залишив глибинку напризволяще! Не лунає українське слово на периферії, тож і політика там неукраїнська, бо святе місце довго порожнім залишатися не може. І ось — такі слова!.. Силкуюся порадіти, а воно не радіється! Бо знову підсковзнувся на хортицькій проблемі. Позбавившись посади гендиректора, дав собі слово не втручатися в те, що коїться на Хортиці, та уздрівши, в якому жалюгідному стані багатостраждальний заповідник дотюпав до свого піввікового ювілею (2015), не витримав. Розіслав аж ніяк не вітальні листи керівництву заповідника, міністрові культури України (за сумісництвом — ще й віцепрем’єрміністр), у контори дуже патріотичних організацій, не забув і про Адміністрацію Президента. У відповідь — тиша. Звідусіль. Звернувся до однієї із наскрізь “наших” структур: організуймо зі столиці такий собі культурологічний десант до Запоріжжя (журналісти, історики, пам’яткоохоронці, музейники, екологи), розворушімо болото, яке знову все поглинає, адже йдеться про долю ХОРТИЦІ! Мовчання.
Так, може, то лише мені не щастить, через що рівень наших загальних досягненьнедосягнень плаксиво намагаюся визначати за шкалою власних негараздів? Якби ж, але роздивіться навколо… Га? Що ж то воно коїться? Втомились?
Жодної втоми, бо роботи не було. Бо наші керманичі“дипломати” досі нічого путнього не робили. Лише зітхали, ойкали, жалілися, нарікали. І зітхають. Та більше нарікають. Мимохідь упритул не помічають людей справи, а коли ті знічев’я потрапляють їм на очі, дивляться на бідолах підозріло, недовірливо, а то й вороже. Либонь, через те, що нерозважливонаївні “виконроби” створюють украй небажане тло для бездіяльності поміркованих “дипломатів”. Як часто спершу “дипломати” дозволяють якомусь черговому національному лихові статися, а потім починають нестямно голосити з приводу “ще однієї непоправної національної втрати”! Заодно проклинають підступну “п’яту колону” та “клятих москалів”, от тільки про свою роль у ганебному спектаклі “дипломати” мовчать. Чи не бачать її? Можливо, бо щоб уздріти, треба глянути на себе збоку, вони ж дивляться знизу. І тільки! А плачуть про людське око. Чи щиро? Якщо так, то отримуємо такий собі соціальний мазохізм — як засіб власного ялового животіння? Аби ж він замикався тільки в межах приватних клопотів… А то ж — невтримна і нищівна проекція у суспільство, що вражає його, немов чума!
Відтак облишмо (бодай на деякий час) проклинати “біснуватого Петра” та “німецьку хвойду” — другу Катерину. Перепочиньмо від рясних і виснажливих посипань голови попелом із приводу Валуєвського циркуляру, Емського указу та багатьох інших самодержавних вердиктів, які нищили наше Слово. Бідкаючись, що нині у нас ні економіки, ні культури, підсуньмося до днів сьогоднішніх же, відтак — до діла. Згадаймо, хто, обіймаючи двома каденціями посаду віцепрем’єрміністра, опікувався рідною гуманітарною сферою; скільки було їх, національно свідомих і патріотичних, хто безпосередньо відав національною культурою; хто крадькома підпихав кінострічку Юрія Іллєнка про звитяжного гетьмана на полицю і запроторивтаки її туди; хто очолював, а дехто й нині очолює украй важливі для нас “товариства”, “фонди”, “комітети” і т. ін.! А що ж у результаті? Культури катма, а вони всі на місцях. Десять, двадцять, тридцять років сидять, не поступаючись стільцями молодшим. Не довіряють нікому, крім себе, чи в тому є якийсь єзуїтський розрахунок: після нас хоч потоп? Адже зміна не підготовлена! А вони сидять, хверцюючи зірками Героїв України. Одного навіть “полтавським Махатмою” підхрестили. Чи не за те, що, плекаючи в собі відповідну національну ідентичність, усетаки видатний поет зберігає ще й комунобільшовицьку? Власне, нехай, але, даруйте, з яких це пір гандизм (неспівправця, непокора, відмова від усіляких титулів) став ототожнюватися з конформізмом?
Забавні ми люди, їйБогу. Безпосередні, простодушні і знову — забавні до сліз.
Тимчасом, мова — в усі часи і за будьяких обставин — була і залишається над усе. Не економіка, не добробут, не комфорт і преференції з субсидіями, навіть не танки з “градами”, а РІДНА МОВА! Це давно затямили наші сусіди, а от ми, схоже, й досі “нє савсєм”. Тобто, теоретично, на рівні гасел, начебто визубрили, а закріпити основоположний, не лише український, а загальнолюдський життєвий постулат практично не вистачає хисту. Чи бажання? Важко позбутися почуття досади, спостерігаючи, як маліє іронічновпевнений Андрій Куликов, коли в межах телестудійної “Свободи…”, зачувши від чергового “гостя” уже лиш перші звуки ненашої мови, догідливо забуває нашу. Незалежно від того, хто перед ним: грузинорідний Саакашвілі, литовськорідний Абромавічус чи українорідний Геращенко. А ви, нешановні “дипломати”, дорікаєте тим же геращенкам, сенченкам, семенченкам, березам (Боже, які промовисті прізвища!), вкупі з аваковими, бутусовими та висоцькими, що вони ніяк не можуть опанувати державною… Будьмо, все ж, поблажливими, бо окрім пана Куликова, у рускоговорящіх надійна індульгенція є ще й від Ольги Богомолець, яка на тій же “Свободі…”… Словом, імпозантна, розумна, смілива, рішуча, освічена жінкатрибун у нещодавньому “прямому ефірі”, коли звернулася до очільниці Національної поліції України Хатії Деканоїдзе, раптом стала схожою на нерозважливу першокурсницю медінституту: “К вам на каком языке лучше обращаться, на русском или…” І чарівна калбатоно Хатія, яку наш неповторний гарант покликав на українські терени варяжити, великодушно дозволила представниці тубільного племені із’ясняться на общєпонятном… І пані Ольга шляхетно погодилася. І всі відчули себе щасливими, бо були задоволеними. І всі почули, як на привільних — усе ще й досі українських! — теренах влягається довгоочікуваний мир і спокій. Як просто!
Геть бракує і коментарів, і пояснень. Лише — сторопіння. Отак закам’янів я тиждень тому, уздрівши на стенді одного із запорізьких поштових відділень, серед розмаїття московськомовних перекидних календарів, витвір глибокошановної Наталі Земної — такийжемовний “Травник” (“Травнік”). Опанувавши собою, тут же зрозумів пані Наталю: то не просто календар, а варіант такого собі бізнесового проектика. Для розширення аудиторії своїх слухачівчитачівпацієнтів. Звідси й наклад — більше 70000 примірників — аби заробити на хліб насущний. Щоб мати змогу без напруги віщати по Національному радіо. Щоб… А я, грішний, колись думав, буцімто випуск у світ такого масового продукту, як календарик та ще й начиненого усілякими цілющими рекомендаціями й рецептами, міг би стати чудесним засобом “протягання” у суспільне середовище вельми не популярної серед українських громадян в Україні УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Помилився. Бо в нас, коли говорить бізнес, мові рот затикають. Рідній — насамперед. Нехай хоч на есперанто гутарять, аби лиш — на прибуток і… щоб не було війни. Тепер я збагнув, чому так довго не міг реалізувати аж 1000й наклад своєї книжечки “Хортиця — острів святилищ”! Бо українською написана. А треба було отак, як українка Наталя Земна. Для публічних виступів — тубільна, а для нагальних “потреб життя” — хоч і арамейська, бо на хліб треба ще й масло намазувати, водночас дбати, щоб за шию не капало. А москвинська… Вона як була, так і лишилася язиком общєнаціонального общєнія, хоч нехай на голові ходять від люті довбані націоналісти. Отак видав би ти, Костю, свою “Хортицю” “языком Пушкина и Достоевского”, то мав би достойний тіраж, а не куций наклад, через що книжку твою читали б маси нормальних людей, а не втішалася жменька лінгвозаклопотаних. Вирішуймо всяк свої власні проблеми, а загальнонаціональні якось самі утрясуться.
Мене давно непокоїть абсолютно непопулярна і геть крамольна думка, що всі оті (а якщо не всі, то більшість) сучасні російськомовні українські патріоти, ні, не з пересічних громадян, а насамперед з когорти міністрів, нардепів, радників, речників, помічників, голів, директорів і різних просунутих новітніх громадських діячів, насправді не є нашими духовними спільниками, а всього лиш поміркованими ситуаційними союзниками в боротьбі з північносхідним монстром. Так, вони проти загарбників і за суверенну Україну, але не в її національному, не в суто українському наповненні, а в окремішньому, власному особливому форматі. Той, хто активно не користується мовою титульної нації, не може сприймати ні історії тієї нації, ні її культури, а відтак — і нації загалом. Отож поки існує, спільний, так би мовити, територіальний ворог, ми начебто разом. Коли ж той ворог зникне, мимоволі станемо один супроти одного. Не обов’язково (і не приведи Господи!) зі зброєю в руках, проте конфлікти неодмінно спалахнуть, бо існують тверді, задавнені кардинальні розбіжності у сприйнятті наших духовних цінностей, нашої ментальності, нашої етнічної самобутності, нами й отими, кому “парускі лєгчє”. І не обдурюймо себе, буцімто так “лєгчє” їм тільки спілкуватися; “парускі” їм краще, вільніше, зручніше й ВИГІДНІШЕ і думати, а відтак — жити! Серед моїх знайомців — легіон російсьмовних, як ми поки що сподіваємося, українських патріотів, більшість із яких книжок наших не просто не читають, а підкреслено, демонстративно не беруть до рук. Звичаї наші викликають у них іронію. Українську історію вони вважають неповноцінною, безглуздою (“вздорной”), через “нагромождєніє в нєй ізмєн і распрєй”. І — так далі.
Цими невитриманими, невиваженими — несвоєчасними! — розмислами я ризикую образити відданих нам чесних людей і змушую їх повернутися до нас спиною? Не певен. Справжні патріоти на справедливі зауваження не ображаються. І не відвертаються, а роблять належні висновки. А ще… Чого ми так переймаємося можливістю чиєїсь образи, зберігаючи абсолютну незворушність, коли ображають нас самих на кожному кроці ігноруванням нашого головного, нашого основоположного і базовофундаментального — Українського Слова! Де наш здоровий гонор із приводу захисту СВОГО, РІДНОГО? Коли вже нарешті він стане виходити на люди, на простір — із домашніх кухонь, кав’ярень і пивниць? При в’їзді до багатьох штатівських містечок подорожніх стрічає напис: “Увага! У нас чужих не люблять”! У цих словах — і грана ворожди до заїжджих, лише своєрідне застереження: ви наші гості, відтак будьте чемними, поважайте нас і наше, і ми поважатимемо вас.
Згущую фарби, розхитую човника, в якому сидимо усі? Годі, панове “дипломати”! Фарби ті давно вже геть вилиняли, а водночас і човник наш перевернувся, отож бредемо по груди у крижаній каламутній воді. Поки що — лише по груди… Власне, вас, можливо, поміж нас у тому бродінні й немає, бо пагорби є пагорби, хоч і наречені вони Печерськими. Там ви сидите. Тож і не відчуваєте так, як відчуваємо ми. Хоч як би було, а на пагорбах і сухіше, і надійніше. І видно, подейкують, далеко. Тільки що саме ви бачите… Розумію, ондечки й до Банкової усього два квартали, і до Грушевського рукою подати, й Інститутська зовсім поруч — історія твориться мало не на очах — які тут можуть бути жарти! У нас же, в Запоріжжі (варіант — Херсоні, Дніпропетровську, Рівному, Миколаєві…), зовсім не ті обрії, тож багато чого не видно.
Згоден, чого вже там. Проте не завадить і вам, панове столичні мудреці, збагнути просту й очевидну річ: риба гниє з голови, зверху все починає псуватися, а життєдайні ідеї надходять знизу, із надр народних, із глибини глибин. Не в позір Європі, від безоглядних сподівань на яку в багатьох із нас уже “дахи позривало”, джерело нашого національного одужання жебонить не в метрополії, а в провінції, бо Україна тим і відмінна од усього “цивілізованого світу”, що в ще не до кінця зруйнованій глибинці, на самому дні, зберігається її незнищенний етнічний код. Не міг наш Тарас наснажитися холодними коридорами петербурзької Академії мистецтв, — його зарядив курний путівець, що проліг між Керелівкою і Моринцями, і все, що їх оточувало під високим і ясним небом. Не помірковані доценти з академіками стали на Майдані в перших лавах плечем до плеча супроти диктатури бандитів восени 2013го, а вихідці із “низів”. Ті, хто не навчений “дипломатії”, хто не чекає сприятливих обставин, а сам їх творить. Нерідко навіть ціною власного життя. Щоб ви, панове “дипломати”, мали можливість і надали аналізувати й повчати? Занадто дорога платня за ваш незмінний комфорт, в усі часи і за будьяких суспільнополітичних обставин. Чуєте?
“Настав час створювати дієві патріотичні осередки на місцях — не лише в обласних центрах, а й у райцентрах і віддалених селах — лише тоді українство зможе згуртуватися як слід і повернути нашим вождям почуття відповідальності”, — вичитав ще влітку в одного з “дипломатів”. Серйозні слова і пролунали вони не на жарт рішуче. А невдовзі, зновутаки, за ініціативою “згори”, й громадську організацію започаткували. Потужну, таку потужну, вщент патріотичну і (вкотре!) — абсолютно ні від кого не залежну! Та головне: мене до неї запросили. І я не відмовився, бо не достойне це заняття: дивитися на все збоку. Можна ще й згори. Але мені туди не видряпатися — ментальність не та — відтак пристав на пропозицію. Тепер думаю, як би примусити себе “не гавкати”, сиріч не висуватися з усілякими ідеямипрожектамипропозиціями, що пахнуть ділом… Бо “вожді” точно не схвалять, я ж примиритися з таким поворотом не зможу і неодмінно залишу організацію, вкотре продемонструвавши свою невихованість. А мені це вже набридло.
Власне, чого я хвилююся! Тиждень із готовністю чекаю “розпоряджень” із метрополії, другий, третій, місяць сплив, ще один минає — анітелень. А може, воно й на краще?
Тимчасом співають… п’яті півні. Уже проспівали…
