Живемо надією Із року 2015-го у 2016-й: таке дивне життя, але воно наше, українське

Петро АНТОНЕНКО,
м. Чернігів, фото автора

Новоріччя — найтепліше свято календаря, адже ми постійно живемо очікуваннями кращого. Але на фініші року якось дедалі менше хочеться його згадувати. Хоча доводиться. Це в Італії є такий цікавий звичай: передноворічного вечора викидати з оселі на вулицю старі непотрібні речі. Однак із нашого буття чимало чого так просто не викинеш, воно переходить у майбутнє.
Тож згадаймо рік, який минає.

Війна
Це був перший повний рік війни на українській землі, війни нашої держави за її територіальну цілісність, суверенітет, проти сепаратистів і їхнього союзника — Росії.
Не вдаючись у детальний аналіз цієї колосальної і трагічної теми, не можна оминути одного головного питання: чому тривають бої під час так званого “перемир’я”? Чому гинуть люди,  ллється кров?
У найкровопролитніших війнах, коли супротивники втомлюються вбивати один одного, вони укладають перемир’я. Це ще не мир, не кінець війни, але перший крок до цього. Такот, завжди першим пунктом такого перемир’я є негайне припинення вогню, бойових дій.
Це зафіксовано і в Мінських угодах, про які так багато говорять і виконання яких вимагають начебто усі. Що ж, нагадаємо. 5 вересня 2014 року в Мінську на переговорах за участю ОБСЄ, України, Росії і навіть представників самопроголошених так званих Донецької і Луганської “народних республік” було підписано ці Мінські угоди. Перший пункт цих угод: “1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї”.
11—12 лютого 2015 року в Мінську відбулися переговори глав України, Росії, Франції і Німеччини. Вони підписали “Комплекс заходів з виконання Мінських угод”. Ним було повністю підтверджено чинність і необхідність виконання Мінських угод від 5 вересня.
Що ще треба для негайного припинення бойових дій? Але вони не припинялися ні на день усі ці 10 місяців. І щодня гинули громадяни України, переважно військові — від обстрілів з боку сепаратистів і росіян (втрати заколотниківсепаратистів і російських військових — то їхні проблеми). Чому щодня лунають ці обстріли з того боку фронту? На них наші військові мусять лише відповідати, особливо коли відбувається безпосередня атака на їхні позиції. Майже щодня нам повідомляють про загибель наших військових, бодай одного, а якщо в якийсь день не загинув ніхто, наступного — двітри людини. Це — двістітриста наших загиблих військових та ще в кілька разів більше поранених — за 10 місяців “миру”. Як таке може бути в час перемир’я?! Це запитання адресуємо Росії, ситій Європі й байдужому світу.
А з внутрішніми питаннями і проблемами цієї дивної війни, яких теж немало, розберемося самі.

Майдан
Це був ще один втрачений рік для перемоги Майдану, перемоги не лише в сенсі повалення одіозного режиму і переміни влади, а утвердження ідеалів Майдану. Не утверджено. Починаючи від покарання винних у злочинах проти учасників Революції гідності, насамперед убивства людей на Майдані столиці та й у інших регіонах.
Правоохоронні органи держави так і не прозвітували парламенту про хоч якісь результати розслідування, покарання злочинців. Обіцяють за дватри місяці, тобто якраз до другої річниці завершення Майдану і загибелі людей. При тому, що основні винуватці злочинів давно втекли з країни.

Корупція
Це вічна тема. Бо що таке корупція, що криється за цим словом? Проста річ — зловживання владою, використання влади для особистих цілей. Очевидно, це в людській природі. І тут мало що дає утворення нових структур, на кшталт антикорупційних бюро і прокурорів. Так само, як перейменування міліції в поліцію, що більше схоже на імітацію нашої “європейськості” чи “американськості”. Єдине — можна лише хоч якось прагнути до дотримання елементарних норм порядку, закону, моралі. А це — тривалий шлях поліпшення ментальності, зміни системи поглядів, суспільних традицій.
Це вже питання становлення громадянського суспільства. Що необхідно не лише в сенсі зменшення корупції, а й демократизації життя, обрання нормальної влади і контролю громадян за цією призначеною ними владою. Але якраз із цим — проблеми.

Партії
Свіжа новина: в Україні проголошено створення чергової політичної партії — “Єдиного союзу патріотів України”. Створюють її начебто учасники АТО, волонтери. Очолить партію заступник голови “Правого сектора”. Але ж у нас уже існує партія “Правий сектор”. Недавно з’явилася партія УКРОП — Українське об’єднання патріотів, теж з учасників АТО, волонтерів та інших патріотів. 27 липня 2015 р. зареєстрована нова партія — “Волонтерська партія України”. 17 вересня — партія “Воїни АТО”. Того ж дня зареєстрована партія “Патріоти України” — найновіша в цьому гігантському реєстрі українських партій, її номер 297. Невже цього мало, і новостворювана партія отримає вже номер 298, а там на підході й 300!
Усе це — партійний цирк України. Не краще і серед так званих громадських організацій. Це профанація становлення громадянського суспільства, і так далі тривати не може.

Гривня і тарифи
Дуже прикро, що люди вже починають нормально ставитися до ненормальних речей. Невже це нормально, коли національна валюта (гривня) за якісь місяці обвалюється втричі! Хоча це сталося ще торік, але валюту так і не вдалося стабілізувати. Шляху назад, від девальвації, ми ще не бачили ні 1998 року, коли гривня впала з 2х до 5ти за долар, ні за кілька років, коли впала до 8ми, ні в період останнього вже небаченого падіння — з 8ми до 24х.
І найсумніше: жодного пояснення від влади, нехай і пересипаного брехнею.
Риторичне запитання: чи прийнятне для нормальної країни таке зростання тарифів? Коли ціна на газ для населення в зимовий час підвищується в 3,6 раза, у літній —  більш як усемеро. А в середньому — уп’ятеро! Тобто це 500 відсотків до попередньої ціни, або пряме зростання на 400 відсотків. І знову — жодного путнього пояснення від влади. Плюс щоденне подорожчання всього.

Декомунізація
За такого життєвого рівня людей важко здійснювати декомунізацію, адже саме бідність підживлює ностальгію за старими часами. Ще й бідкання, що, мовляв, нікуди дівати гроші, як на декомунізацію, перейменування, хоч насправді це мізерні гроші порівняно з тим, що розкрадається.
Тому в затінку опиняються справді революційні кроки держави з очищення суспільства від тоталітаризму. Йдеться про ухвалені у квітні парламентом закони про декомунізацію: перейменування населених пунктів і топоніміки, вшанування борців за незалежність і демократію, відкриття засекречених раніше архівів. От би ще владі, її засобам масової інформації активніше роз’яснювати тему декомунізації. Тут би долучитися й недержавним ЗМІ, які все ще мляво говорять на цю тему. Сподіваймося, до цього долучиться і реформована місцева преса, а ухвалений недавно закон про її роздержавлення — таки ще один із рішучих кроків на шляху демократії.

А Новоріччя дедалі ближче. І ми чекаємо його, бо це — надія на все добре. А надія в людини — вічна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment