Звичайна родина незвичайних людей

Світлана ПАТРА,
журналіст Іміджцентру Університету “Україна”,
світлини зі сторінок у “Фейсбуці” Уляни СМИРНОВОЇ та Віталія ПЧОЛКІНА

Що може бути для людини важливішим, ніж родина? Мама, тато, братики, сестрички, дідусі, бабусі — це середовище, з якого виходить людина. Кожен прагне любові, прагне знайти другу половинку та йти з нею дорогою життя. Якщо про міжнаціональні чи міжконфесійні родини ми дещо знаємо, а одностатеві шлюби привертають до себе багато уваги, зокрема — з боку ЗМІ, то про сім’ї людей, що мають інвалідність, не знаємо майже нічого. А вони, як і решта громадян України, хочуть кохати і бути коханими. І не лише хочуть, а й докладають максимум зусиль для цього, а також здобувають освіту, будують кар’єру, спілкуються зі світом.

Уляна Смирнова народилася і виросла на Київщині. Жила звичайним життям, поки у 21 рік не потрапила в ДТП, внаслідок чого втратила можливість ходити. Про крутий поворот своєї долі після травми Уляна говорить так: “Із 2005 року моє життя докорінно змінилося. Багато хто подумає, що на гірше, але я вас розчарую, — моє життя стало насиченим, сповненим змісту та цікавим! Кожного дня я маю змогу дякувати Богові за те, що дихаю, поряд зі мною найкращі люди, мене люблять! І я люблю…”
2015 року Уляна закінчила Інститут соціальних технологій Університету “Україна” за спеціальністю “Фізична реабілітація”. Уляна Смирнова веде активне громадське життя: співпрацює з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, під час таборів активної реабілітації допомагає людям, що отримали травму, адаптуватися до умов і розпочати нове життя.
Не залишає байдужою дівчину і доля нашої держави — Уляна організувала одну з акцій на Майдані Незалежності під час Революції гідності, а також — активно допомагає пораненим бійцям АТО. Є в активі Уляни і спортивні перемоги: вона перша в історії чемпіонка світу з карате на візку, а також має золото та срібло європейських і всеукраїнських змагань із цього виду спорту.
Віталій Пчолкін народився у смт Баришівка Київської області, виріс у Євпаторії (Крим). Батько Віталія — військовий, тож сім’я багато подорожувала місцями його служби. У Євпаторію Пчолкіни переїхали з Азербайджану після розпаду СРСР, оскільки батько нашого героя вирішив продовжувати службу в лавах української армії. Середню школу Віталій закінчив уже в Києві.
Згодом Віталій вступив на навчання у Національний авіаційний університет, проте після закінчення другого курсу отримав травму, купаючись у морі під час відпочинку. Саме ця травма — перелом двох хребців у шийному відділі — призвела до того, що Віталій тепер послуговується інвалідним візком. Про свою інвалідність і зміни, які прийшли з нею, Віталій Пчолкін говорить так: “Зараз усе, що я маю, ніколи б не прийшло до мене без тієї події. Я не вважаю себе нещасним інвалідом, а волію думати, що так мало бути — тепер я щаслива людина, яка просто має певну особливість через інвалідність”.
Після травми Віталій опанував комп’ютер і нині має досвід співпраці з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, також розвиває кілька інтернетпроектів, серед яких — власний блог і сайт  — тут люди з інвалідністю діляться один з одним різноманітними технічними цікавинками, що полегшують життя візочникам.
Про родину, кохання та життя говоримо з Уляною Смирновою та Віталієм Пчолкіним.
— Уляно, Віталію, як ви познайомилися?
Уляна:
— Із Віталієм ми познайомилися під час роботи. Я відвідала лікарню, де Віталій був на реабілітації. Приходила не просто, а за програмою “Перший контакт”. Це програма ВГОІ “Група активної реабілітації”, за якої лідери нашої організації всебічно підтримують людей, які тількино отримали травму хребта та ще не навчилися з нею жити. Ми надаємо консультації з усіх дотичних до травми питань та допомагаємо, чим можемо, адже люди опиняються наодинці з новими умовами життя.
Віталій:
— Можливо, одна з найвагоміших причин, чому я не шкодую, що отримав травму, — це моя Уляна! Познайомилися ми в реабілітаційному центрі. Вона з колегою приїжджали в Центр за програмою “Перший контакт”, щоб розповісти тим, хто отримав травми, про особливості їхнього нового стану, надати змістовні поради та рекомендації.
Одним із тих “пацієнтів” був і я. На той час минув рік після моєї травми, і я був дуже слабким. Мене, звісно, ніхто не запам’ятав, тепер я теж тим займаюся і розумію, що дуже важко всіх запам’ятати. Але тоді — я їх дуже сильно запам’ятав, точніше те, як вони проскочили до зали на своїх колясках через поріг, який я і не мріяв переїхати, а вони його навіть не помітили. Через рік потрапив до табору активної реабілітації, який і дав мені той самий необхідний поштовх до життя, коли зрозумів, що життя не скінчилося. Після нього повернувся додому і зареєстрував домен для Групи активної реабілітації, маючи бажання створити їм сайт. Як виявилося, у Уляни теж було таке бажання, і через волонтерку ми знайшли одне одного і почали спілкуватися з того приводу.
Згодом я вже трохи став витривалішим фізично і почав виходити “на люди”, де час від часу ми почали зустрічатися з Уляною.
— Чи ви мали раніше досвід сімейного життя?
Уляна:
— Минуле, все те, що було “до” — не має сенсу, не має значення.
Віталій:
— До травми я мав звичайне студентське життя, у мене була дівчина і навіть були серйозні почуття, але ми розійшлися ще до того, як потрапив у лікарню. Після травми у мене нікого не було, я навіть не хотів жодних стосунків до певного часу, бо  був повністю залежний від допомоги.
— Коли зрозуміли, що маєте почуття один до одного і хочете створити родину?
Уляна:
— Жодної хвилини не сумнівалася, що Віталик — мій чоловік! Буває так: дивишся на людину і розумієш, що це — на все життя. Щодня дякую Богові, що поряд зі мною справжній чоловік, якого я люблю більше за життя!
Віталій:
— Усе вийшло якось раптово, ми не говорили про це, але певне зближення відчувалося хоча б через те, що ми протягом останніх місяців до поцілунку спілкувалися щодня по багато годин. На той момент я не розглядав якоїсь можливості почати стосунки, мені було просто приємно спілкуватися. А от після першого поцілунку, який трапився на концерті групи “Red Hot Chili Peppers”, я зрозумів, що це те саме почуття, якого мені дуже хотілося, але навіть не допускав такої думки. Два дні не міг зрозуміти, що робити далі, але потім твердо вирішив: зроблю все, щоб цю дівчину нікуди не відпустити. На щастя, вона була не проти. Через місяць ми були в Криму і вже звідти повернулися разом. З того часу не розлучаємося!
— Як новину про те, що ви — пара, зустріли ваші рідні та друзі?
Уляна:
— Не всі зрозуміли мій вибір, поки не познайомилися з Віталієм. Усі питання відпали, адже Віталій найкращий друг та чудовий хлопець. Моя мама, познайомившись із ним, сказала: “Я щаслива за тебе, адже ви обоє дивитеся в один бік”.
Віталій:
— Мій батько мене спочатку не зрозумів. У цьому моя провина, бо належним чином не поінформував його про свої плани. Тому були певні непорозуміння, але згодом усе стало на свої місця. Аналізуючи зараз той свій стан певного піднесення, я вважав, що якщо добре мені, то і всім має так бути, але на практиці виявилося не так — їхав до табору залежний від допомоги інвалід Віталій, а повернувся повністю інший та ще й разом із дівчиною. Звичайно, що батька це обурило.
Уляна була проти цього, але я був наполегливим і казав, що так правильно, інакше не бачив розвитку тих стосунків. Можливо, це було не зовсім правильно, але наразі не шкодую і вважаю, що міцність наших стосунків залежить саме від тих рішучих дій, які були зроблені на початку!
— Чи додає потреба в інвалідному візку якихось особливостей вашій родині?
Уляна:
— Нам однозначно веселіше! Ми багато чого робимо разом, і це нас ще більше об’єднує!
Віталій:
— Кожен крок потрібно прораховувати наперед. Можливо, трохи більше часу займають якісь дії, але загалом ні. Проблеми є: складність пересування нашими розбитими дорогами, непристосованими тротуарами та будівлями. Наразі робимо ремонт у новій квартирі, ми домоглися, щоб її побудували з урахуванням норм безбар’єрного дизайну, і тому вона повністю доступна. Ми дуже ретельно прораховуємо всі елементи її облаштування, тому скоро незручностей стане ще менше. Залишається поміняти авто, і взагалі буде чудово, але це трохи згодом.
— Чи відчуваєте підтримку другої половинки під час важливих подій у вашому житті?
Уляна:
— Щодня. Мені не треба просити, Віталик усе сам бачить.
Віталій:
— Звичайно! Більшість справ робимо разом, у нас спільні інтереси, ми дивимося в один бік, тому, підтримуючи один одного, підтримуємо себе.
— Розкажіть, як зазвичай минає ваш день?
Уляна:
— У постійному русі. Ми всі питання намагаємося вирішувати самостійно. Тому багато їздимо у справах. Навіть якщо ми вдома, справ не менше. Адже ми працюємо і багато роботи робимо дистанційно. Звичайно ж, маю тренування з карате. Зустрічі з друзями — обов’язкова програма нашої сім’ї! У нас велика компанія, і ми всі дуже дружні.
Віталій:
— Насправді це найскладніше питання. Буває так, що доводиться цілий день працювати за комп’ютером, або навпаки: часто цілий день проводиш у мандрівках. Наразі ми мешкаємо в селі, їхати далеко, але все звикли робити самі, тому якщо плануємо виїзд, то всі справи підганяємо до нього — виїжджаємо рано і повертаємося вночі, ледве тягнучи ноги, але щасливі, що зробили купу справ.
Часто їздимо на збори та інші заходи, намагаємося не сидіти вдома — робота, друзі, відпочинок…
— Розкажіть, хто проживає з вами поруч. Чи є у вас домашні улюбленці?
Уляна:
— Нині ми живемо у моєї мами та робимо ремонт у нашій квартирі, куди хочемо якнайшвидше переїхати.
У мами приватний будинок, тому маємо 4 котів. Одного, нашого улюбленого Лютика, ми заберемо із собою у нову квартиру. Він бешкетник, схожий на мене. Але ми його обожнюємо. Лютик навіть має місце у ліжку, куди не можна нікому, навіть нам, бо там спить наш пан.
(Ближче познайомитися з цим чорним котиком мають можливість ті, хто підписався на  Інстаграм Уляни, де вона регулярно розміщує власні фото і світлини Лютика.)
— Що для вас сім’я і кохання?
Уляна:
— Мій Віталій. Він для мене ВСЕ!
Віталій:
— Усе те, що маю зараз, — це і є кохання! А сім’я — це те слово, яким можна назвати наші стосунки — щастя мати рідну людину, з якою хочеться створити власний вулик.
P. S.: Віталій та Уляна Пчолкіни одружилися у серпні 2015 року. Святкування їхнього весілля відбулося в рамках благодійного проекту “У кохання немає інвалідності”, ініціатори проекту взяли всі організаційні питання на себе і, таким чином, допомогли молодятам зробити своє свято справді незабутнім. Зараз молоді люди мешкають у Бучі Київської області. Віталій продовжує працювати на ниві ІТтехнологій, а Уляна віднедавна працює ведучою новин на телеканалі NewsOne.Уляна Смирнова народилася і виросла на Київщині. Жила звичайним життям, поки у 21 рік не потрапила в ДТП, внаслідок чого втратила можливість ходити. Про крутий поворот своєї долі після травми Уляна говорить так: “Із 2005 року моє життя докорінно змінилося. Багато хто подумає, що на гірше, але я вас розчарую, — моє життя стало насиченим, сповненим змісту та цікавим! Кожного дня я маю змогу дякувати Богові за те, що дихаю, поряд зі мною найкращі люди, мене люблять! І я люблю…”
2015 року Уляна закінчила Інститут соціальних технологій Університету “Україна” за спеціальністю “Фізична реабілітація”. Уляна Смирнова веде активне громадське життя: співпрацює з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, під час таборів активної реабілітації допомагає людям, що отримали травму, адаптуватися до умов і розпочати нове життя.
Не залишає байдужою дівчину і доля нашої держави — Уляна організувала одну з акцій на Майдані Незалежності під час Революції гідності, а також — активно допомагає пораненим бійцям АТО. Є в активі Уляни і спортивні перемоги: вона перша в історії чемпіонка світу з карате на візку, а також має золото та срібло європейських і всеукраїнських змагань із цього виду спорту.
Віталій Пчолкін народився у смт Баришівка Київської області, виріс у Євпаторії (Крим). Батько Віталія — військовий, тож сім’я багато подорожувала місцями його служби. У Євпаторію Пчолкіни переїхали з Азербайджану після розпаду СРСР, оскільки батько нашого героя вирішив продовжувати службу в лавах української армії. Середню школу Віталій закінчив уже в Києві.
Згодом Віталій вступив на навчання у Національний авіаційний університет, проте після закінчення другого курсу отримав травму, купаючись у морі під час відпочинку. Саме ця травма — перелом двох хребців у шийному відділі — призвела до того, що Віталій тепер послуговується інвалідним візком. Про свою інвалідність і зміни, які прийшли з нею, Віталій Пчолкін говорить так: “Зараз усе, що я маю, ніколи б не прийшло до мене без тієї події. Я не вважаю себе нещасним інвалідом, а волію думати, що так мало бути — тепер я щаслива людина, яка просто має певну особливість через інвалідність”.
Після травми Віталій опанував комп’ютер і нині має досвід співпраці з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, також розвиває кілька інтернетпроектів, серед яких — власний блог і сайт  — тут люди з інвалідністю діляться один з одним різноманітними технічними цікавинками, що полегшують життя візочникам.
Про родину, кохання та життя говоримо з Уляною Смирновою та Віталієм Пчолкіним.
— Уляно, Віталію, як ви познайомилися?
Уляна:
— Із Віталієм ми познайомилися під час роботи. Я відвідала лікарню, де Віталій був на реабілітації. Приходила не просто, а за програмою “Перший контакт”. Це програма ВГОІ “Група активної реабілітації”, за якої лідери нашої організації всебічно підтримують людей, які тількино отримали травму хребта та ще не навчилися з нею жити. Ми надаємо консультації з усіх дотичних до травми питань та допомагаємо, чим можемо, адже люди опиняються наодинці з новими умовами життя.
Віталій:
— Можливо, одна з найвагоміших причин, чому я не шкодую, що отримав травму, — це моя Уляна! Познайомилися ми в реабілітаційному центрі. Вона з колегою приїжджали в Центр за програмою “Перший контакт”, щоб розповісти тим, хто отримав травми, про особливості їхнього нового стану, надати змістовні поради та рекомендації.
Одним із тих “пацієнтів” був і я. На той час минув рік після моєї травми, і я був дуже слабким. Мене, звісно, ніхто не запам’ятав, тепер я теж тим займаюся і розумію, що дуже важко всіх запам’ятати. Але тоді — я їх дуже сильно запам’ятав, точніше те, як вони проскочили до зали на своїх колясках через поріг, який я і не мріяв переїхати, а вони його навіть не помітили. Через рік потрапив до табору активної реабілітації, який і дав мені той самий необхідний поштовх до життя, коли зрозумів, що життя не скінчилося. Після нього повернувся додому і зареєстрував домен для Групи активної реабілітації, маючи бажання створити їм сайт. Як виявилося, у Уляни теж було таке бажання, і через волонтерку ми знайшли одне одного і почали спілкуватися з того приводу.
Згодом я вже трохи став витривалішим фізично і почав виходити “на люди”, де час від часу ми почали зустрічатися з Уляною.
— Чи ви мали раніше досвід сімейного життя?
Уляна:
— Минуле, все те, що було “до” — не має сенсу, не має значення.
Віталій:
— До травми я мав звичайне студентське життя, у мене була дівчина і навіть були серйозні почуття, але ми розійшлися ще до того, як потрапив у лікарню. Після травми у мене нікого не було, я навіть не хотів жодних стосунків до певного часу, бо  був повністю залежний від допомоги.
— Коли зрозуміли, що маєте почуття один до одного і хочете створити родину?
Уляна:
— Жодної хвилини не сумнівалася, що Віталик — мій чоловік! Буває так: дивишся на людину і розумієш, що це — на все життя. Щодня дякую Богові, що поряд зі мною справжній чоловік, якого я люблю більше за життя!
Віталій:
— Усе вийшло якось раптово, ми не говорили про це, але певне зближення відчувалося хоча б через те, що ми протягом останніх місяців до поцілунку спілкувалися щодня по багато годин. На той момент я не розглядав якоїсь можливості почати стосунки, мені було просто приємно спілкуватися. А от після першого поцілунку, який трапився на концерті групи “Red Hot Chili Peppers”, я зрозумів, що це те саме почуття, якого мені дуже хотілося, але навіть не допускав такої думки. Два дні не міг зрозуміти, що робити далі, але потім твердо вирішив: зроблю все, щоб цю дівчину нікуди не відпустити. На щастя, вона була не проти. Через місяць ми були в Криму і вже звідти повернулися разом. З того часу не розлучаємося!
— Як новину про те, що ви — пара, зустріли ваші рідні та друзі?
Уляна:
— Не всі зрозуміли мій вибір, поки не познайомилися з Віталієм. Усі питання відпали, адже Віталій найкращий друг та чудовий хлопець. Моя мама, познайомившись із ним, сказала: “Я щаслива за тебе, адже ви обоє дивитеся в один бік”.
Віталій:
— Мій батько мене спочатку не зрозумів. У цьому моя провина, бо належним чином не поінформував його про свої плани. Тому були певні непорозуміння, але згодом усе стало на свої місця. Аналізуючи зараз той свій стан певного піднесення, я вважав, що якщо добре мені, то і всім має так бути, але на практиці виявилося не так — їхав до табору залежний від допомоги інвалід Віталій, а повернувся повністю інший та ще й разом із дівчиною. Звичайно, що батька це обурило.
Уляна була проти цього, але я був наполегливим і казав, що так правильно, інакше не бачив розвитку тих стосунків. Можливо, це було не зовсім правильно, але наразі не шкодую і вважаю, що міцність наших стосунків залежить саме від тих рішучих дій, які були зроблені на початку!
— Чи додає потреба в інвалідному візку якихось особливостей вашій родині?
Уляна:
— Нам однозначно веселіше! Ми багато чого робимо разом, і це нас ще більше об’єднує!
Віталій:
— Кожен крок потрібно прораховувати наперед. Можливо, трохи більше часу займають якісь дії, але загалом ні. Проблеми є: складність пересування нашими розбитими дорогами, непристосованими тротуарами та будівлями. Наразі робимо ремонт у новій квартирі, ми домоглися, щоб її побудували з урахуванням норм безбар’єрного дизайну, і тому вона повністю доступна. Ми дуже ретельно прораховуємо всі елементи її облаштування, тому скоро незручностей стане ще менше. Залишається поміняти авто, і взагалі буде чудово, але це трохи згодом.
— Чи відчуваєте підтримку другої половинки під час важливих подій у вашому житті?
Уляна:
— Щодня. Мені не треба просити, Віталик усе сам бачить.
Віталій:
— Звичайно! Більшість справ робимо разом, у нас спільні інтереси, ми дивимося в один бік, тому, підтримуючи один одного, підтримуємо себе.
— Розкажіть, як зазвичай минає ваш день?
Уляна:
— У постійному русі. Ми всі питання намагаємося вирішувати самостійно. Тому багато їздимо у справах. Навіть якщо ми вдома, справ не менше. Адже ми працюємо і багато роботи робимо дистанційно. Звичайно ж, маю тренування з карате. Зустрічі з друзями — обов’язкова програма нашої сім’ї! У нас велика компанія, і ми всі дуже дружні.
Віталій:
— Насправді це найскладніше питання. Буває так, що доводиться цілий день працювати за комп’ютером, або навпаки: часто цілий день проводиш у мандрівках. Наразі ми мешкаємо в селі, їхати далеко, але все звикли робити самі, тому якщо плануємо виїзд, то всі справи підганяємо до нього — виїжджаємо рано і повертаємося вночі, ледве тягнучи ноги, але щасливі, що зробили купу справ.
Часто їздимо на збори та інші заходи, намагаємося не сидіти вдома — робота, друзі, відпочинок…
— Розкажіть, хто проживає з вами поруч. Чи є у вас домашні улюбленці?
Уляна:
— Нині ми живемо у моєї мами та робимо ремонт у нашій квартирі, куди хочемо якнайшвидше переїхати.
У мами приватний будинок, тому маємо 4 котів. Одного, нашого улюбленого Лютика, ми заберемо із собою у нову квартиру. Він бешкетник, схожий на мене. Але ми його обожнюємо. Лютик навіть має місце у ліжку, куди не можна нікому, навіть нам, бо там спить наш пан.
(Ближче познайомитися з цим чорним котиком мають можливість ті, хто підписався на  Інстаграм Уляни, де вона регулярно розміщує власні фото і світлини Лютика.)
— Що для вас сім’я і кохання?
Уляна:
— Мій Віталій. Він для мене ВСЕ!
Віталій:
— Усе те, що маю зараз, — це і є кохання! А сім’я — це те слово, яким можна назвати наші стосунки — щастя мати рідну людину, з якою хочеться створити власний вулик.
P. S.: Віталій та Уляна Пчолкіни одружилися у серпні 2015 року. Святкування їхнього весілля відбулося в рамках благодійного проекту “У кохання немає інвалідності”, ініціатори проекту взяли всі організаційні питання на себе і, таким чином, допомогли молодятам зробити своє свято справді незабутнім. Зараз молоді люди мешкають у Бучі Київської області. Віталій продовжує працювати на ниві ІТтехнологій, а Уляна віднедавна працює ведучою новин на телеканалі NewsOne.