Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
така назва книжки Володимира Базилевського, яку він писав упродовж десятиліть.
Це гострий, домежно відвертий, заряджений на добування істини культурологічний документарій. За автором, вільне ширяння у безмірі читацького неба.
Свого часу частина цих імпресій та медитацій була оприлюднена у журналах “Березіль” та “Київ” і викликала жваве зацікавлення.
Звертання до літератур різних епох і народів, а передусім до літератури української, думки з приводу найрізноманітніших явищ і тенденцій, нестандартні оцінні характеристики і критичні випади, залучення в обіг філософської лектури, полеміка з авторитетами, неприйняття половинчатості і шаблону, порушення тем, на які накладено негласне табу, а отже, й викликання вогню на себе — це все “ІНСТИНКТ ІСТИНИ”.
Пропонуємо уривки зі своєрідного читацького щоденника Володимира Базилевського, який готується до друку.
Книжку можна замовити поштою, надіславши заявку за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 21-є, видавництво “Ярославів Вал”.
ПОЕЗІЯ Свідзінського як рідкісне вино тривалої витримки, треба пити маленькими ковтками, пригублювати не поспішаючи, смакуючи, дослухаючись його чаклунської дії.
Це слово рішуче опирається будь-яким намаганням звести всю його складну механіку до примітивної однозначності у вигляді ямба, хорея, римованого чи вільного вірша.
Весь чар його у внутрішній наповненості, що суголосна тичинівським світлоритмам, хоч Свідзінський логічніший, якщо взагалі доречне тут нагадування про логіку.
Вільний плин почувань душі ніжної, тендітної, самозосередженої, душі-сироти у своєму бузувірському часі — звучить як тиха, віддалена музика.
Ліричні пасажі Свідзінського такі природні, що схиляють до думки про імпровізацію, і тільки легеньке подзенькування стременами рим у неримованому тексті нагадує про те, що це не що інше, як майстерність.
Все тісно переплелося у цього майстра, що волею вищих сил народився не в своїй епосі: стихія української думи, пісні, казки, поминальні плачі і голосіння, антична прозірність від улюблених поетом еллінів і римлян, вигадливість східної традиції — Свідзінський знав і тяжів до неї, урочиста ворожба біблійного тексту. Загалом — поезія у незайманості первородства.
Свідзінський у нас не прочитаний тому, що він (як і Плужник!) стоїть осібно, за ним майже не простежується тенденція, він десь на узбіччі стовпового шляху, тому душевний негучний голос його, заглушений металевим тембром сучасників, надовго загубився в їхньому хорі. Який жаль! Ця лінія, довго стримувана силоміць, не одержала своєчасного розвитку, тому й маємо благенький шар поезії такого рівня.
СТАТТЯМ Зерова бракує експресії, імпульсивності, полемічності, летючості стилю Хвильового. Зате вони аналітично глибші, виваженіші, ґрунтовніші за аргументацією і висновками.
Якщо Хвильовий у своїх закликах орієнтуватися на психологічну Європу вдається до декларації, то Зеров вважає за необхідне уточнити — вивчати не просто світову культуру, а в її основах, інакше ризикуємо лишитися “вічними учнями”.
Якщо, приміром, Хвильовий в’їдливо, гостро, але в рисах загальних картає літературних невігласів-опонентів, то Зеров нагадує про Матюшу з “Суєти” Карпенка-Карого. Той Матюша вважав себе за генія тільки на тій підставі, що не зустрівся йому чоловік, який би до кінця знав напам’ять байку Крилова “Гуси”. Тільки Зеров міг так вичерпно і точно сформулювати: “Студіювання великих майстрів завжди переймає свідомістю власної своєї малості”.
НЕСТАРІЮЧА думка Хвильового — доки дерусифіковане робітництво не оволодіє українською культурою, не може бути і мови про її нормальне функціонування. Живі його міркування і про “безсмертного” (виділено Хвильовим — В. Б.) російського міщанина.
“Ми говоримо про нього — про російського міщанина, якому в печінках сидить оця українізація, який мріє про “вольний город Одесу”, який “зі скрежетом зубовним” вивчає цей “собачий язик”, який кричить в Москву: “ґвалт! рятуйте, хто в бога вірує!”, який почуває, що губить під собою ґрунт, який по суті є не менший (коли не більший) внутрішній ворог революції за автокефальностолипінський елемент”.
У короткочасну пору сплеску національного відродження Хвильовий з прямотою, втраченою потім українськими інтелігентами на 60 років, казав про боротьбу за книжковий ринок між двома братніми культурами, як і взагалі про гегемонію у цій сфері.
Чим завершилася ця боротьба, тепер знаємо і з трагічним посміхом на вустах озираємося на даленіючу в часі постать одного з найбільших наших письменників з епохи великих надій, що обернулися потім великим крахом.
ДОВІЛЬНА зміна пропорцій людського тіла — не винахід авангардизму. Це властиве ще древнім. Статуетки з алебастру чи вапна у культових храмах Шумеру були або витягнутими, або надмірно вкороченими.
Отже, уже тоді шумерські майстри нехтували зовнішньою подобою натури, на відміну від скульпторів Стародавнього Єгипту.
Достатньо було підкреслити неприродно великі вуха (за шумерськими уявленнями, вуха уособлення мудрості) і короткого підпису, щоб скульптура виконувала своє призначення. Символіка лівого мистецтва — це значною мірою повтор прадавнього забутого.
ПОТРОХУ усвідомлюю весь жах української історії. Звідтоді, як живе тіло України розірвали між собою Польща і Росія, процес знекровлення її культури набув характеру незворотного. Навіть активні дії козацької вольності мимоволі спричинилися до прискорення денаціоналізації. Те, що у пору воєн тікало від переслідувань поляків з правого берега Дніпра на лівий, — перегодом русифікувалося. Те, що лишилося на спустошеному правому, — полонізувалося.
Звичайно ж, ідеться не про низи, а про освічений прошарок суспільства, зокрема й про ту ж козацьку старшину. Зрікалися свого на обох берегах Дніпра не тільки тому, що так було вигідно, хоч цей мотив хто ж зважиться заперечити. Масовий конформізм став ще й наслідком відсутності внутрішньої опори. Погорджуючи культурою народною, українська тогочасна верхівка почала відчувати весь тягар недосконалості так званої книжної мови, де перемішалося своє з чужим. Книжки, писані закостенілою церковнослов’янщиною, не сприяли пробудженню почуття патріотизму. Культуру творило селянство та хіба що найнижчі верстви духовенства. Але вивищитися до розуміння вартісності цієї культури тодішня українська еліта не змогла. Що й мало далекосяжні наслідки: було упущено дорогоцінний історичний час, шанс зіпнутися на власні ноги.
Поляки це зрозуміли і, звернувшись до народної мови, створили велику літературу. Нерозторопність же наших предків спричинилася до того, що жива розмовна мова стала мовою другосортною, мовою для хатнього вжитку та невибагливого гумору. І так було до кінця XVIII століття.
Запізніле звертання до життєдайного джерела і стало причиною того, що навіть у період найвищого літературного сплеску безліч понять з різних сфер життя й духовності, обов’язкові для кожної повнокровної розвиненої мови, лишилися за бортом української.
Трагізм ситуації стає очевидним, якщо порівняти критичні статті Куліша, писані ним поросійському і поукраїнському. Це ж різний рівень розмови! Тому і писав Шевченко свої повісті російською. Навіть геній неспроможний підважити те, що до нього мали б здійснити кілька поколінь. І зробити це ще в допетровську епоху, з якої й починається тотальна боротьба з українством.
У ПРЕТЕНЗІЯХ Набокова до Достоєвського багато свіжого, точного, побаченого крізь оптику людини з іншого світу. Але ця критика викликає внутрішній спротив. Усе в ній є — знання об’єкту, блискуче володіння інструментарієм анатомування, легкість формулювань і характеристик тощо. Немає одного — відчуття душевної співпричетності. Розвінчування кумира — розвінчування з веж “темної гордині”, критика ця — критика сноба.
Ні перелік західних авторів сентиментальних романів з іронічним підкресленням у дужках дат народження і смерті, ні педантично складений Набоковим список психічних захворювань, на які страждали герої Достоєвського, і називання їх поіменно, як і вся ця математична розсудливість неспроможні пояснити феномен “Братів Карамазових”. І мені щиро жаль тих англійських студентів, яким Набоков із віртуозністю й блиском професіонала втокмачував, що найдурніша фраза у всій світовій літературі була сказана саме Достоєвським у романі “Злочин і кара”, і що сам цей роман не що інше, як “низькопробний літературний трюк, а зовсім не шедевр високої патетики і благочестя”.
Нічого не побачив Набоков у Достоєвського, окрім жахів і сентиментів, окрім штампів і композиційної невправності. Тому його стаття — самовпевнений жест сліпця, що намагається показати дорогу зрячим і чеше навпрошки, забувши про те, що існують правила безпеки руху.
ТАЇНСТВО народин і утверджень репутацій у літературах локальних, подібних до нашої, гнітючо просте. Досить поетові у молодості написати щось таке, що привернуло загальну увагу (не обов’язково новаторське чи талановите, а й, скажімо, зухвале, епатажне), як ходити йому в домашніх метрах до скону, незалежно від того, яку ахінею він би не написав потім.
Закручений на механічних трибках критики, він буде обертатися на них доти, доки існуватиме й сама ця критика. Звичайно ж — у незмінному позитивному контексті. І як часто буває — відмінюється ім’я людини, за якою давно вже не числиться жодного справді виразного твору.
Не те з письменниками, які знайшли себе з другоїтретьої спроби чи й пізніше. Ними критика нехтує, уперто їх не помічає, незважаючи на очевидне: від книжки до книжки кожен із них відчутно нарощує силу.
І ось наслідок — перші постійно маячать на видноті, на літературному осонні, другі — в тривалому затінку, хоч за логікою справедливості мало би бути навпаки.
Але в літературі герметичній більше важать імена, ніж книжки. Навіть для знаменитого француза чи англійця вихід нової книжки — випробування, вона, книжка, може або ж утвердити його репутацію, або ж завдати їй непоправної шкоди. У нас же певній категорії письменників безсмертя нав’язують уже за життя, незалежно від якості книжок.
І це чи не найяскравіша ознака нашої другорядності, як би ми не кричали про свою великість. До того ж, здається, тільки у рідних пенатах талант літературний плутають із хистом іншого штибу — громадською діяльністю письменника, з його умінням віртуозно балансувати на політичному канаті. Ім’ярек — письменник і все тут. Хоча читати давно вже нічого.
БІДА української літератури ще й у тому, що нам бракує мужності бути відвертими. Мітингова галасливість, пафосна фразеологія — це ще не письменницька відвертість. Така відвертість передбачає правду, мовлену без форсування голосу і з відчуттям власної гідності, що можливе тільки за відчуття правоти сказаного.
Ми не відверті навіть тоді, коли щиро гадаємо, що відверті. Надто глибоке коріння в нас системи фальшивих цінностей. Надто довго і вперто вбивалися вони в наші голови. Свідомість існує мовби набакир. Метастази брехні в крові.
Трагедія в тому, що ми цього не помічаємо. Брехлива країна виліпила нас за своєю подобою. Ми її кревні діти. Навіть зупинившись, навіть перевівши подих і збагнувши весь жах свого сірого існування, ми все ще рухаємося за інерцією.
Ми великі майстри лукавити і наодинці з собою. Це самозахист. Тривала звичка до конформізму. Згубна дипломатія душі, що зазнала гіркого досвіду. Рудимент минулого у нелогічній ситуації, коли державні віжки волочаться по землі. Уже давно ніхто не тримає тих віжок, але ми все ще не прискорюємо руху, напружено і насторожено чекаємо, що осьось підхопить їх спрямовуюча рука.
Бідна література, що має таких письменників. Нещасні письменники, які мають таку літературу. Хай живе нове покоління літераторів. Покоління без деформацій. Без комплексів. Це єдиний порятунок від смерті.
ВИШИВАННЯ словом: виразність хрестика і гладі, світ неясних відчуттів переливчастих мінливих станів душі, відмова від рими ще і як заперечення кістлявої логіки, летючість пера як засіб вираження миттєвого, іноді несподівано точні мазки — ця імпресіоністична манера письма, що приваблює багатьох, а тепер отримала моральну підмогу ще й з боку поетів діаспори, — вносить свіжий струмінь у задубіле одноманіття вірша зовні традиційного, а насправді не талановитого, такого, що компрометує традицію.
Поетична імпресія — це можливість говорити мовою чистої поезії. Але метафорика, розірваність асоціативних зв’язків, алюзії, неконтрольованість уяви, а то й свідоме нагнітання атмосфери таємничості — схиляють слово до одноманіття, самодостатності, до неспромоги лишити тривкого сліду в пам’яті. Це як повів вітру — дмухнув і щез.
Ф. СТЕПУН: “колонізаційний розлив Росії”. За 400 років російська держава збільшилася у …36 разів. Досить легка колонізація чужих територій назавжди відбила у російського мужика бажання з повною віддачею трудитися на своїй землі, що і стало, за Степуном, головною причиною зубожіння Росії. Століттями утверджується стиль варварського господарювання, безлюбовне ставлення до землігодувальниці. Склалася своєрідна психологія жити за рахунок чужого, психологія, яка зіграла велику роль у революції.
ПОЕТ — егоцентрист. Таким задумала його вища творяща сила. Інакшим він бути не може. Це один із негативів природи творчості, без якого вона неможлива.
Ось чому поета й на гарматний постріл не можна підпускати до реальної політичної влади. Хворобливо чутливий до найменшої, навіть грубої похвали, задобрений і пригодований, він швидше від інших із вольної птахи перетворюється на ситого міського жебракаголуба і непомітно для себе втрачає інстинкт творчого самозбереження, щоб врештірешт стати жертвою першоїліпшої кішки з підворіття, цебто будьякої зловмисної політичної сили.
Поет при владі — найабсурдніший гібрид, який можна уявити. Синдром владолюбства небезпечний не тільки для нього самого, а й потенційно — для культури загалом.
Ситий, улещений поет — це глухар пори шлюбних ігор, який у засліпленні пристрасті забуває про власну безпеку до такої міри, що його глушать звичайною палицею по голові, це — риба, яка під час нересту йде в берег, де її незрідка беруть голими руками. Картина не без комізму, але ж трагічна…
НЕ НАСТУПАЙТЕ на хвіст самолюбства безнадійному графоманові, хай Бог вас боронить від цього лиха: необачної відвертості, нещадного вироку. Як акула, накриє він вас отим хвостом у вигляді злобних анонімок, листівкаменів, привселюдного обпльовування. Він не погребує навіть наймерзеннішим способом помсти, вдасться до літературного мародерства: безбожно перекрутить ваш текст і вже на цей, перекручений, напише незграбупародію, аби подвійно розіпнути вас у якійсь вошивій газетці. Він до смерті не пробачить вам вашої поради — захопитися чим завгодно, тільки не поезією. Страшна ця сила — графоман, якого позбавили ілюзій. І небезпечна, як поранений вепр…
ЗДАВАЛОСЬ би, до писання віршів чи ліричної прози схильні лишень вразливі натури. Здавалось би, субтильність і жорстокість непоєднувані. Насправді ж це зовсім не так. Надто, коли йдеться про державців, навіть тиранів.
Ліричні новели про кохання писав Наполеон. В сентиментальному романі сповідувався Марат. Перед тим, як підписати смертні вироки, чуттєвими віршиками розважався сам Робесп’єр. Немилосердний глава Надзвичайки лишив по собі людяні медитації і сльозоточиве віршування. Вірші писали Сталін, Маоцзедун (перекладав Бажан — В. Б.), Хошімін, безліч диктаторів Сходу.
Де й коли переступається та грань, коли голуб обертається на удава? Чи, може чутливість і жорстокість — сіамські посестри? І прокидаються в залежності від того, в яких умовах функціонує загальний організм?
У ПОРУ загальної смути, грандіозних потрясінь і зрушень, людина, заряджена психозом стихії, катастрофічно віддаляється від самої себе. Стихія зовнішня породжує стихію внутрішню і навпаки. Дві стихії, енергійно живлячи одна одну, змикаються і творять хаос.
Обриваються якорі культури, загати, які стримують її, — п’яний корабель гуляє в безмірі п’яного моря. Людина мовби намагається збутися саме того, що робить її людиною, — скинути благородні гальма свого еволюційного досвіду, надбань і звичок, вознесених над скверною буття. Натомість на повен зріст випростується у ній її атавістичне, рудиментарне, її рослинне і безоглядно споживацьке его. Бал править хміль випущених на волю інстинктів.
